– То він не син невідомих батьків? – поцікавився Ашер.
Сестра Софія подивилася скоса на вікна прецепторії і, переконавшись, що за ними не стежать, вирішила потеревенити з цим сутулуватим євреєм-бороданем, аби хоч трохи розігнати напосілу на неї нудьгу.
– Хоч ти, Ашере, і ґендлярська душа, та я все одно скажу: під вікнами сиротинця Святого Івана Мартін опинився не як нікому непотрібний знайда, котрого слід позбутися. Достойна людина доручила опікуватися ним – варанг,[4] служитель імператорського палацу. Точніше, колишній служитель, – додала вона, суворо стиснувши тонкі вуста.
Єврей Ашер дивився на неї, лагідно усміхаючись, і чекав продовження розповіді, тому вона почала пояснювати:
– Мартінового батька звали Гоконом Ґаутсоном, а дружину називали Еліна Біла Лебедиця. Вона й справді нагадувала дивовижну птаху – інакше й не скажеш. Таким світленьким і яснооким Мартін удався в неї.
– Які ж усе-таки химерні імена в тих північних дикунів, – неуважно кинув єврей, не відводячи пильного погляду від мрійливого малюка.
– Авжеж, юдею, – охоче закивала сестра Софія. – Дивовижно, що вони з такими ось іменами шанують Ісуса Христа і Діву Марію. Але таки шанують, інакше ми б не погодилися залишити в себе Мартіна. Ти маєш знати, Ашере: ці шведи і датчани, які вирушають на прощу у Святу землю, часто залишаються тут, у Константинополі, на щедрих хлібах імператора ромеїв,[5] що в жодне порівняння не йдуть з їхніми північними статками. Так і Мартінові батьки. Гокон Ґаутсон почав служити варангом при дворі, але згодом йому наказали вирушати на північ, аби для служби привезти ще своїх земляків. А виїжджав він саме тоді, коли пані Еліна от-от мала народити. І де йому було залишити дружину, як не в нас? Не серед ромейських же схизматиків, які не визнають влади намісника Святого Петра!
І вона демонстративно перехрестилася на латинський кшталт – усією долонею.
– Отже, пані Еліна народила сина тут, у стінах вашого шанованого шпиталю, – замислено мовив Ашер бен Соломон. – І, схоже, померла під час пологів, якщо дитя досі живе в сиротинці?
На круглому, ледь пошрамованому віспинами обличчі сестри Софії промайнуло здивування.
– Правду кажуть, що варто єврею слово мовити, а решту він і сам домислить…
І вже хотіла відійти, але єврей притримав її за поділ.
– Не гнівайтеся, пані, на недолугого єврея! Просто я подумав, що батьки не покинули б дитину разом із сиротами в притулку. Нехай навіть вона належить такому шанованому ордену, добрі діяння якого достойно оцінити може лише небо.
Похвала ордену госпітальєрів полестила Софії, і вона підтвердила, що Еліна Біла Лебедиця справді померла від пологової гарячки.
– А ми, сестри, назвали дитинку Мартіном, адже народився хлопчик одинадцятого листопада, в день пам’яті Святого Мартіна Турського. Сталося це чотири роки тому.
– Чотири роки тому, – замислено повторив Ашер бен Соломон. – О, пані Софіє, ви так добре все пам’ятаєте. Правду кажу: для ордену ви – достойна помічниця.
І притиснувши обидві руки до кучерявої бороди, що спадала на груди, він ґречно вклонився.
Сестра Софія гордовито підвела підборіддя:
– Так, на пам’ять не скаржуся. Тому не забула, що, від’їжджаючи, Гокон зробив чималий внесок у прецепторію, щоб його дружина і майбутня дитина ні в чому не мали потреби. Але від нього досі немає жодної звістки. Недаремно отець прецептор каже, що якби шляхетний Гокон вирушив на кораблі навколо Європи, це було б значно безпечніше. Однак він поїхав через землі Русі з їхніми безперервними війнами,[6] де людині згинути так само легко, як кефалі на затоці Золотий Ріг опинитися в рибальській сітці. Ми вже й не сподіваємося, що він повернеться за сином. Ну, а Мартін… Усе-таки християнська душа, ось і росте тут, поки не вирішимо, що з ним робити далі.
Ашер бен Соломон уважно слухав співрозмовницю й досі не відводив очей з маленького Мартіна. Діти з притулку весело борюкалися, гасали, штурхалися і випадково один із них, біжучи, штовхнув хлопчину, той упав, каптурик із нього злетів і стало видно світле пухнасте волосся. Решта дітей реготали, не давали малому звестися. Але син варанга не заплакав навіть тоді, коли його оббризкали водою з калюжі. Мартін був наймолодший, діти з нього неприховано знущалися, однак хлопчик лише відвертався, мовчки підводився й не плакав, навіть коли його знову збили з ніг.
Сестра Софія і не збиралася втручатися, щоб угамувати бешкетників, вона й далі теревенила з євреєм. Розповіла, що кошти, залишені на утримання дитини, давно витрачено, малюк живе тут лише з милосердя, як звичайнісінький підкидьок. А це досить обтяжливо, адже серед схизматиків-ромеїв не надто багато охочих пожертвувати копійчину на сиротинець Святого Івана.
Ашер зрозумів натяк, витягнув капшука і простягнув госпітальєрці кілька срібняків.
– Іваніти[7] завжди добре ставилися до нещасного народу, що потерпав від гонінь. Тому прийміть цей скромний дар, високоповажна пані. Думаю, ви знайдете, як це використати найдостойніше.