Лазарит

Він клацнув пальцями, і служник негайно подав Джоанні накидку шафранового кольору з каптуром – у таких мандрують знатні арабські жінки – і легке покривало, щоб приховати нижню частину обличчя. Вбрання було зручним: воно ховало її від допитливих поглядів та захищало від пекучого сонця й дорожньої куряви. Джоанна про себе відзначила: емір ретельно готувався до цієї поїздки, передбачивши навіть таку дрібницю, як одяг для супутниці.

Коли загін ненадовго зупинився в затінку біля невеликого потічка, їй подали свіжий корж із кунжутом і глечик прохолодного айрану, що після тривалої скачки видався Джоанні просто чудовим. Спека тимчасом посилювалася, здавалося, повітря поступово загусає, мов гаряча нуга. У блідо-блакитному небі вимальовували кола шуліки та грифи, дорогою неквапно сунув караван нав’ючених верблюдів – звідти лунали дзвоники і долинали вигуки погоничів. Проходячи повз спішений загін, погоничі низько вклонялися, супроводжуючи поклони словами арабською, проте емір навіть не глянув на цих людей.

Далі Малік очолив загін, зрідка перемовляючись із супутниками, а Джоанна їхала за ним у кільці чорношкірих охоронців. Протягом усього шляху жоден із них і не позирнув у її бік, наче це було їм суворо заборонено.

Тепер доводилося берегти сили коней, швидкість зменшилася, і Джоанна змогла роздивитися. Випалена сонцем трава, зарості тамариску та гаї курних олив на схилах пагорбів, поодинокі списи кипарисів. Перед нею лежали землі Єрусалимського королівства, що більше не належали християнам. Тут немов пронеслася буря – вихор смерті та руйнації. Повсюди на розвилках доріг Джоанна помічала повалені й потрощені послідовниками Пророка хрести та статуї Богоматері, що раніше служили дороговказами для прочан; на узбіччях траплялися то франкський шолом, пробитий і заповнений порохом, то зламаний спис, то кінський кістяк. Між камінням видно було обривки тканин і волової шкури. Де-не-де над тілами воїнів, що полягли в боротьбі за Єрусалимське королівство, хтось зробив невисокі горбочки, але хрести на них теж було повалено, а самі могилки поступово замітало піском. На одному з поворотів просто з рудої глини на Джоанну глянуло чиєсь напівзотліле обличчя, обтягнуте зсохлою шкурою, і вона перехрестилася під накидкою.

Зрідка на шляху траплялися сторожові вежі хрестоносців. Колись у них вирувало життя: тут приймали на постій прочан, звідси вирушали загони тамплієрів, щоб стежити за порядком на шляхах і переслідувати розбійників. Тепер усе було занедбаним, запорохнявілим, а самі вежі напівзруйнованими, немов якась сила підточила їхні потужні підмурівки, вирвала велетенські камені зі стін, залишивши зяючі вирви там, де сотні людей знаходили дах і прихисток. Коли Джоанна побачила закинуту каплицю з розбитою статуєю янгола при вході, на її очі накотилися сльози.

Але деякі вежі цілком збереглися. В одній із них на еміра чекали: звідти негайно вискочив на дорогу опасистий араб, що, бурхливо жестикулюючи, вказував на довгу будівлю збоку. Там була конюшня, де Малікових людей та його самого очікували змінні коні.

Поки сідлали свіжих жеребців, а вершники розминали ноги, Джоанна сховалася в затінку старої шовковиці. Судячи з усього, колись тут був розкішний сад, однак тепер зрошувальний канал занесло піском, а за півмилі звідси виднілися руїни акведука.

Емір наблизився до неї.

– Щось ви невесела, моя пері! Утомилися?

Джоанна відповіла, ретельно добираючи слова:

– Скажіть, пане, чому ваші одновірці намагаються зруйнувати все, що їм перепало від хрестоносців? Зокрема такі необхідні тут криниці, прекрасні укріплення й навіть акведук, що доправляв із гір воду.

Очі на потемнілому від куряви обличчі еміра здавалися чорними проваллями. У голосі Маліка залунав метал:

– Бо люди ісламу не користуватимуться тим, що залишили по собі мерзенні кефіри!

Джоанна внутрішньо напружилася. Немов навмисно, щоб іще дужче її засмутити, Малік узявся розповідати, як місцеві мешканці знищують будівлі невірних, котрі, здається, зведено на віки. Під наглядом каменярів вони розхитують кирками нижній ряд гранітних брил, а потім дістають їх звідти, міняючи на дерев’яні опори. Коли на них опиняється вся стіна, їх обкладають хмизом, підпалюють, і стіна руйнується. Але далеко не кожна: хрестоносці будували так надійно, що часом стіна цілком осідає вниз, нахилившись чи частково осипавшись. Тоді в цій будівлі перебувати вже небезпечно.

Важко зрозуміти, навіщо вони це роблять, до того ж так завзято. Чи сарацини досі бояться, що сюди повернуться колишні господарі?

Після короткого привалу загін рушив далі. Навколишні пагорби вкривала вбога рослинність, а у вибалках між ними де-не-де виднілися намети бедуїнів із чорної повсті. У бедуїнських станах мекали кози, незворушно лежали, ремиґаючи, верблюди, а чоловіки в чорному одязі й жінки зі смаглявою та сухою, мов старий пергамент, шкірою звично поралися. Лише діти бедуїнів вибігали на узбіччя, сподіваючись випрохати дрібну монету у вершників, але ті пролітали повз них у хмарах жовтавої куряви.