Лазарит

Розштовхавши воїнів, які скупчилися біля прогону, Вільям швидко визирнув униз. Непевного місячного світла було достатньо, щоб роздивитися: при підніжжі вежі нікого немає. Раптом один із воїнів зойкнув:

– Сили небесні!

Маршалові перехопило подих.

Лазарит стояв на даху однієї з кам’яних галерей, що нависали над двором. Як він міг там опинитися? Як здолав відкритий простір, що відділяв вікно Великої зали від галереї? Чи мислимо це для людини з плоті та крові?

Він зрозумів це, побачивши, як той перескочив із горішньої галереї на іншу, розташовану значно нижче. Стрибок був неймовірно легким і немов уповільненим, наче дивний незнайомець линув у повітрі. Майже не затримавшись там, темний силует розвернувся і… впав униз.

Але ні – замість того, щоб упасти, він пролетів дугою над подвір’ям, тримаючись за руків’я батога, й опинився біля кам’яних горгулій на наступній галереї. Його постать на мить злилася з їхніми горбатими темними обрисами, потім він випростався і помчав крівлею переходу до однієї з віддалених веж замку, що фасадом виходила до моря.

– Не зволікаючи… – просичав де Шампер, судомно смикнувши комір кольчужного надпліччя. – Бийте тривогу! Подвоїти варту біля воріт, підняти всіх у Темплі! Він не повинен спуститися зовнішньою стіною! Хай там що, схопіть мерзотника – живим чи мертвим!

Караульні мерщій кинулися виконувати наказ. Незабаром ударив гонг, засурмили роги, затупало безліч ніг і залунали вигуки. Уривчасто віддавалися команди, ляскало й скреготіло залізо опущених ґрат.

Вільям де Шампер так і стояв при вікні Великої галереї – метушня в замку його не обходила. Лицарі й без нього обнишпорять кожну шпару та перекриють підступи до стін. Зараз тут стільки орденських братів, що незнайомець не має жодної надії втекти неушкодженим. За кілька секунд Темпл буде оточено… «Та цих кількох секунд йому цілком може вистачити», – раптом подумав він.

Маршалове обличчя немов скам’яніло. Місячне світло відбивалося в його широко розкритих очах.

– Це асасин, – нарешті стиха мовив він. – Але чому… Чому вони вирішили втрутитися?

Тільки вихованці Старця Гори вміли здійснювати такі стрибки, долаючи в польоті немислимий для звичайної людини простір, і так легко пересуватися кам’яними виріжками над безоднею.

І маршал знову повторив:

– Асасин…

Розділ 20

Старий лікар Єгуда оглянув розпухле Мартінове плече.

– Просто сильно забите місце. Кістки цілі.

Мартін сидів оголений до поясу, поки Єгуда змащував бальзамом порізи від меча де Шампера. Відчуття не надто приємні, але могло бути ще гірше. Маршал, безумовно, чудовий воїн, і в нього був шанс.

Він мовчки натягнув через голову нижню сорочку.

Знахар скоса позирав на лицаря.

– Може, ви мене все-таки відпустите?

«Забирався б ти, діду, під три чорти!» – роздратовано подумав Мартін.

Утрьох – Мартін, Сабір і старий єврей – вони тулилися в підземному сховку Сариного будинку. Сарацин скоса дивився на приятеля, а Єгуда знову завів своєї: мовляв, він зникне непомітно, ніхто його не затримає, про нього вже всі забули…

– Старий, замовкни заради Аллаха! – різко перебив його Сабір. – Після переполоху, який Мартін учинив у Темплі, варти в місті вчетверо побільшає. І тебе схоплять, щойно вистромиш надвір свої пейси. Затям: навіть у пеклі не мордують грішників так, як уміють храмники. Ці іблісові діти в будь-кого видеруть зізнання.

Старий відвернувся, гірко застогнавши, і, накинувши на голову край свого чорного жупана, став погойдуватися, буркочучи молитви.

Сабір допоміг Мартінові вбратися в кольчугу й туніку з гербом де Лузіньянів. Хотів був підбадьорливо поплескати приятеля по плечу, але вчасно схаменувся.

Так, Мартіну добряче перепало. І надії домовитися з маршалом де Шампером уже немає – це Сабір збагнув іще тоді, коли вночі в Темплі засурмили тривогу і здійнялась страшна шарпанина. Майже до світання в замку горіли смолоскипи, а його околиці біліли від плащів братів-храмників, немов в Акрі раптом випав сніг, повсюди ляскала зброя, озброєні вартові заповнили прилеглі квартали. Сабірові, що чекав на Мартіна в трактирі на венеціанському подвір’ї, довелося прикинутися вдрузки п’яним, але і його зо два рази штурхнули в бік та тицьнули йому під носа смолоскип, щоб роздивитися обличчя, й лише потім дали спокій. З приходом хрестоносців деякі правовірні мешканці міста дозволяли собі порушувати заборону на вино, накладену Пророком, і таких не чіпали навіть вартові, немов заохочуючи потяг до хмільного.

Сабір чекав, заспокоюючи себе думкою: сум’яття в Темплі, напевно, спричинено тим, що Мартінові вдалося втекти. Але час минав, а ніч спливала… Аж удосвіта, коли надії вже майже не залишилося, Мартін увійшов до корчми. Волосся в нього було мокрим, коту лазарита і шолом він викинув дорогою, кольчуга тьмяно поблискувала. А коли невимовно щасливий Сабір міцно його обійняв, Мартін застогнав.