Лазарит

Очільник загону Мартін наполіг рухатися лише вночі. Ніхто не заперечував – попутники одностайно визнали лицаря за свого очільника. Навіть сер Обрі, попри свою впертість. Поважний лорд узагалі стушувався – чи тому, що його при всіх принизила рідна дружина, чи тому, що він усіх завів у халепу. Обрі замкнувся в собі, а часом, коли дорога була геть погана, він, не ремствуючи, допомагав вести під вуздечку в’ючних мулів.

Із міркувань безпеки Мартін висилав на розвідку Сабіра: той гнав уперед свою легконогу кобилку, і, поки попутники бачили його завмерлий на якійсь височині силует, вони могли сміливо просуватися далі. Очікуючи на загін, Сабір оглядав околиці, а потім знову пришпорював коняку.

Іноді замість нього вирушав Ейрік. Тоді білява худенька Санніва так переживала, що, коли її руде одоробло затримувалося трошки довше, починала плакати. Трясучись біля неї на мулі, капітан Дроґо докоряв служниці: нащо марно лити сльози, якщо нічого не сталося. Так і біду можна накликати.

Санніва лякалася й нажахано затискала долонькою рота, сльози враз висихали.

Дроґо було поранено в стегно, але він не скаржився, тримався мужньо, не нарікав навіть на трясьбу, казав, що все з нього, як з гусака вода. Однак, спішившись, капітан сильно накульгував на поранену ногу і, часом, не міг стримати болісного зойку.

– Месіре д’Ане, чи довго нам іще їхати цими пекельними землями? – цікавився він.

Мартін пояснював: загін мусить іти на захід доти, доки не потрапить у ромейські володіння. Але що ближче до них, то сильніша загроза напоротися на газизів, які тиняються на дальніх околицях Конійського султанату. Якщо це раптом станеться, історія з «вивідними» здасться їм дитячою забавкою. Бо газизи нападають на мандрівників не за наказом чи з вигоди, а через ненависть до іновірців. Ось чому загін мусить валандатися поночі бездоріжжям.

У передранні вони зупинилися в якійсь відлюдній низовині, де можна було облаштувати денну стоянку. Полювали теж удосвіта. Дичини не бракувало – тутешні неполохані газелі з антилопами підпускали людину на відстань стріли. Удень можна було сміливо розкласти багаття і зготувати їжу. Коли сутеніло – знову в путь.

Дроґо почав був бурчати, що краще б їм повернутися караванним шляхом у Дорілею, але марно. Тому він охолов і більше не ставив запитань. Натомість Мартін цілком свідомо обрав найважчу й найнебезпечнішу дорогу і зараз, на власний страх і ризик, віддалявся від торговельних шляхів у відлюдну глушину. Якщо поталанить, в очах сестри Вільяма де Шампера він знову буде рятівником і зможе знову поводитися як галантний лицар, зачарований її принадами.

Леді Джоанна не переймалася знегодами їхнього шляху: цілком занурилася у свої думки, а її душу сповнила туга й гіркота розчарування. Досі їй і на думку не спадало, яке це страшенне потрясіння: усвідомити, що вся її любов, усі надії на щастя розвіялися й щезли за порожнім обрієм. Так пекучий вітер женеться безплідною землею і відносить за пагорби висхлі кулі перекотиполя…

О, вона завжди пам’ятатиме, як це починалося: під час змагань лицар в осяйних обладунках ставив на дибки могутнього білого коня, торжествуючи, переможним жестом здіймав спис, а тоді вже клав до її ніг вінець королеви турніру, найпрекраснішої дами. Це бачили тисячі людей, і її батько щасливо всміхався, тішачись із радості своєї дочки.

Її батько! Артур де Шампер, гронвудський барон, лорд Малмсбері, кузен короля Генріха ІІ! Для Джоанни він був найближчою людиною, ідеалом чоловіка й лицаря. Навіть із роками лорд Артур залишався привабливим і чарівливим. Подейкували, що Джоанна на нього схожа. Але, здається, перебільшували. Насправді, на батька був схожий лише один з її братів – Гай, однак дещо від лорда Артура взяла й вона: чудове темне волосся, граційну легку ходу, сприйняття музики й поезії. Артур де Шампер дуже любив дочку і на різдвяний турнір у Вінчестері з усіх дітей узяв лише її.

А в Малмсбері вона повернулася вже як дружина лицаря Обрі де Рінеля.

– Хіба міг я відмовити закоханим? – виголосив сер Артур дружині. – Адже свого часу і я домагався на турнірі твоєї руки. І ось тепер, так само, як і ми, наша Джоанна знайшла своє щастя з Обрі!

Леді Мілдред де Шампер була практичною жінкою, тому відразу почала ставити запитання. Чи достойного роду її зять Обрі? Який у нього статок? Чи гідний він сім’ї, близької до королівського дому?

Джоанна образилася. Чому така недовіра? Хіба не досить того, що її Обрі – лицар, отже, має право взяти її за дружину? Так, де Рінелі з Нортумберленду не надто багаті, але її чоловік має ім’я і він її любить! А успіх шлюбу цілком гарантуватиме її посаг – замок Незербі з навколишніми землями.

Ні, вона не могла зрозуміти своєї матері, яку так обурило раптове рішення лорда Артура, що вона на кілька місяців покинула чоловіка, виїхавши в обитель Святої Гільди, де за настоятельку була її дочка Елеонора, старша Джоаннина сестра.