Лазарус

А ще за мить переляканий чортик вистрибнув з юрби і побіг пероном. Людські хвилі розійшлися і дали дорогу двом поліціянтам. «По когось прийшли», — припустив Тюрин і подумки похвалив: арештовувати на вокзалі, ще до того, як злодій втік у місто, правильна практика.

Старший за чином покрутив головою і визначив напрямок, за ним слухняно рушив дебелий городовий. На подив Олександра Петровича, вони зупинилися біля його вагона і викликали провідника. І коли Тюрин подумав, що гірше вже немає куди, провідник-домовик махнув у його бік.

*

— Околодочний наглядач Топчій. Маю наказ зустріти вас і провести до міської поліції, — відрапортував чин. На вигляд Топчію було не більше сорока. Мав темно-руде волосся і жорсткі, наче зубна щітка, вуса. Мішкуваті повіки тисли на жовті маленькі очі, від чого здавалося, що Топчій постійно мружиться або готується до єхидної усмішки. Околодочний нервував. Раз по раз ліз до кишені, але ніби сам себе зупиняв.

— З якого це дива? — вибухнув Тюрин. Набрав у легені повітря і приготувався кричати. З досвіду знав, що брутальний крик діє на нижчих чинів, що свята вода на чортів. — Ви взагалі знаєте, з ким розмовляєте?

У голові вирували думки. Олександр Петрович перебирав сто і одну причину, чого б його могли заарештувати, і не знаходив гідної підстави. Хоча, направду, в Імперії головне бажання когось посадити — привід знайдеться. Навіть для найвищих чинів. «Особливо для найвищих», — вколола підступна думка.

— Прошу звертатися по формі. За чиїм розпорядженням і з якої причини?

Тон справив враження на Топчія. На його обличчі відобразився сумнів. Чин пильно подивився на Тюрина, щось проплямкав самими губами, ніби пригадуючи завчене, недовірливо смикнув плечима і нарешті витяг з планшету якийсь папірець.

— Так точно, ваше високоблагородіє, але ж… Слідчий з особливо важливих справ, підполковник Тюрин Олександр Петрович, тридцять три роки, зріст — шість футів, волосся — темно-русяве, очі — сині, лоб — високий прямий, — прочитав околодочний і звів на Тюрина очі. — Все збігається. Це ж ви?

— І це всі ваші підстави для арешту? — тамуючи гнів, процідив столичний поліціянт.

— Арешту? — Топчій кілька секунд кліпав очима, а потім розплився у безтурботній посмішці. — Побий мене грім у страсну п’ятницю, то ви не так зрозуміли. Його високородіє поліцмейстер Києва Скалонне просить вас до себе. Це ж яке щастя, що ви тут застрягли. У нас же місто показилося. Уявіть, як зрадіють, що до справи візьметься слідчий зі столиці?

Не перестаючи посміхатися, Топчій видобув з планшета ще один папірець і простягнув Тюрину. Це була агітка «Двоголового орла». Першу шпальту займав портрет убитого хлопчика. Тюрин лише покосився на зображення, але до рук не взяв. Заклик агітатора досі стояв у вухах.

— Уже і висновок прозектора є, — Топчій спритно дістав новий документ.

«Сим засвідчую, що нагло вбитий Андрій Ющинський, 12 років, за біологічними ознаками є представником homo sapiens, тобто людиною. Висновок зроблений на основі огляду зовнішніх покровів, кінцівок і посмертного стану тіла. Судово-медичний розтин на вимогу встановити ступінь приналежності отрока до homoidea aqua (водяників) проводив приват-доцент Університету св. Володимира Гальванеску (homoidea serpentes)».

— Що це? — прочитав записку Тюрин.

— Ясно що, — з готовністю відповів Топчій, — Андрій цей зарізаний був до громади водяників приписаний. Сином значить-то водяника числився. Ну як сином — мамку його водопузий за дружину взяв. А отрок пасербом водянику був. От ми й замовили експертизу, бо ж за новим законом треба визначити підслідність: чи то людський злочин, а чи людиноподібних.

— А «мамка», — наче на лайку, скривився Тюрин, — людиною, значить, була?

— А хто їх, бісових жінок, розбере? — розвів руками околодочний. — Але за документами так точно — гомосапієнка.

— Тобто ви хочете сказати, — запитав Тюрин, розуміючи, що сам себе втягує у справу, — що людська жінка вільно пішла за водяника, ще й сина до них привела? Людську дитину в громаду водопузих?

— Так точно, — кивнув Топчій.

— Кляте місто, — пробурмотів столичний поліціянт і зробив останню спробу. — Слухайте, все це дуже цікаво, але я не маю часу. За чотири дні мене чекають у столиці. В мої плани аж ніяк не входила зупинка в Києві.

— Та ви не турбуйтеся, там справи з комарину ніжку. У нас уже і підозрюваний є, — радісно проказав околодочний і махнув візникові. На подив Олександра Петровича, ним виявився огидний тип з лошачими вухами і копитами. Смерділо від канькача, або, як їх ще називали у Межі, вазіли, не краще за худобу. Але тільки цей вид людиноподібних міг змусити коней не сахатися нечисті. — Як каже його високородіє, не вистачає вашого експертного висновку, — завершив Топчій і запопадливо відкинув підніжку прольотки. Городовий прикріпив багаж.

— Експертного, — виправив Олександр Петрович, зітхнув і заліз в екіпаж. Поруч під нервове іржання коней умостився околодочний.

*

Київ був зовсім не схожий на холодну, вічно завіяну туманом столицю Імперії, де минуло дитинство Тюрина.