Легенди Старокиївські

— Херсонес… Святий Климент, папа Римський, вже подруге після смерті ув’язнений: не пускають невірні! Не пускають ані до печер святих, де жив та молився. Кажуть люди: є-бо й там люду хрещеного досить! Ангели самі храм збудували біломармуровий, мережаний над тілом його у морі глибокім. І тільки в ніч от сю, у сьогоднішню ніч опівночі з-під моря — Евксінту Буряного виходить він на світ… Таж не сподобив мене Господь його побачити. Не узріли мої грішні очі чуда великого. А що вже мук натерпілась! Скільки путі сходила-перейшла! Була б і живою не зосталася, коли б не один старий невіра-поганець — най йому Бог милосердий буде — признав, що я несповна розуму. От тоді тільки вже йшла я скрізь, як по рівному ослоні. І їсти давали, і спати скрізь пускали. Бо ж у них, бач, благословен єсть той піврозумний.

І знов радісно Марійці, і знов аж вголос хихикає, бо ж таки й вона — «піврозумна»! Але ж враз отямлюється. Все у тієї видющої бабусі «невірні» та «невірні», аж моторошно Марійці слухати. «Бо ж до Вавилона ходила! Та її ті татари і хан Ірод збили. 1 ногу поламали, тому й шкутильгає»!

Але таке й думати страшно. І Марійка махає біля себе рученятами: відгонить від себе ті грізні думки, як влітку мошкару, коли та дуже тне. Але «невірні» все перед очима крутяться. Тоді Марійка починає підстрибувати, як та мошкара, спочатку на однім місці, двома ніжками, потім однією й непомітно для себе відстрибує в пітьму. Найліпше б заспівати, так біля церкви, те — «грішка»! Марійка згадує, як восени тут шукала ягоди. Вона вміє знайти й в пітьмі. Тепер, на жаль, ягід нема, але ж фіалок тут завжди сила!

Схилившись, щоб ліпше чути запах трав, Марійка йде повільним кроком, притискуючи рослини босою ногою. Ягід так шукати не можна, але фіалки… Ось вони! Й, при-куцнувши, вибирає з трави квіточки. Вибирає швидко, одну по одній. Бо ж у пітьмі тільки нерухомої фіалки не знайти, коли ж притиснеш її босоніж, — тоді запах міцнішає. А з тим запахом, що розливається по дворищу, відлітають і думки про Вавилон, про скотього бога та про тих страшних «невірних», що чужу бабусю били…

— І все ж таки, голубоньки мої, щаслива я, що по тій землиці ступала, де Климент святий ходив. На піску тому кля-чила, де море тіло святої Теодосії, як на золоте ложе поклало… Тільки ж одного жаль: чуда на морі не бачила, а йшла я по нього аж на край світа, людоньки! — долітають в пітьму до Марійки слова. Таж Марійка навмисне не прислухається. Тепер-бо вона не тільки чує сильний запах з пучечка, що тримає в ручці, а таки ж і бачить їхню ситу фіалову барву. Бачить, мов удень! Чи ж воно вже розвиднилось? Бач, а чужа бабуся не така, як своя: казати-казала, а «опівночі» й не покликала, щоб дати обіцяний дарунок!

Дівчинка випростується й оглядається назад. А там — з-поза стіни, тієї виламаної зубцями, що мов сходи до неба, аж між самі зорі, — повно світла.

Марійка підбігцем гонить до храму, піносить ніжку, щоб не зачепитись за поріг, і — застигає. Ніжка тихесенько опускається на плити, в грудях спирає дух, а серце тремтить-те-телить, як розгойданий дзвін. Той, що бабуся казала про нього: «Ой рано-раненько та заздвонить дзвін в Єрусалимі»…

У Софійському храмі нема іконостаса. Лише кілька низеньких сох-колюмн відділяють вівтар від храму. А у вівтарі перед престолом — довгастим, мурованим, як гробниця, — світла, світла! — Не свічки — зорі порозквітали вогнистими квітами на високих, срібних стеблинах білих. Дзеленчать розгойдані злотосяйні кадильниці, і не знати: світло чи аромат в’ється з них так, що з радощів сльози на очі набігають, а на устах солодкість росою осідає.

Довкола престола — тих Божих ангелів, як зір на небі! Ані не оглянути всіх, не те, щоб полічити. Білосяйні, як сніг, ясніші за сонце, над зорі, над квіття гарніші.

І між ними Марійка впізнає «знайомих», що були на образі, а тепер прийшли сюди. Ось Гавриїл з лілеєю, он Михайло з мечем, Урієль з блискавкою, Рафаїл з блакитно-срібною великою рибою. А найгарніший зі всіх — он той, з веселковими крилами, одягнений, як візантійський цар-ва-силевс — Ангел Доброї Ради, Марійкою найулюбленіший.

«Днесь спасеніє миру бисть», — саме виводить «веселковий» ангел, й Марійці здається, що той спів підносить її від землі, мов крила, — «Яко воскресе, воскресе Христос»… — хвилею прибою летять у відповідь тисячі радісних ангельських голосів.

Згадала Марійка про обох бабусь. Хоче їх покликати. Таж їх нема на кам’яній подушці. Аж он вони: в земному поклоні обидві припали обличчям до землі. І Марійка тепер ясно бачить, що то вони — і не вони. Ані своєї бабусі Марії, ані «чужої» нема. Замість них інші, таж і ці знайомі. Бачила їх, але — де й коли?

Ах! Та це ж було недавно! Як вона з бабусею ходила до церкви святого Юра! Там було на стіні намальовано все-все, що ось тут є тепер. І покривала так само бликитним сяйвом облиті, й руки у одної от так зіп’яті над головою!

«Мироносиці»! — казала на них бабуся! Мироносиці!.. Але ж було їх три. І та третя, що не припала обличчям до землі, тримала в руці такий гарний глечик. От так…