Легенди Старокиївські

— Ми радо слухаємо про богів мирних, що не вимагають крові! — відгукується натовп. І п’ють жадібно воду живу, що подає їм апостол. Коли ж почули про відвічну Божу Мудрість, Стіну Нерушиму — бурею зірвало захоплення слухачів. Не гаючись, враз вирішили заложити на найвищому горбі перше каміння цієї «Стіни Нерушимої».

— Твердиню Мудрості поставимо!

— Місто нездобутне!

І з загарою взялися до праці.

Тільки ж надійшли свята Великих Діонісій… За ними Олімпійські вправи… Та й торгівля не може стояти занедбаною…

І у греків помалу вгас перший запал.

Аланам же тяжко втриматись коло чогось, що триває довго і здобувається впертістю й трудом.

І лишилась стіна недокінченою.

Знайшлася-бо й ще перешкода: греки Святиню-Храм хотіли ставити. Алани ж — твердиню.

Андрій же, посіявши добре зерно благої Вісті, далі пішов у далекі світи — як намітив собі це, ще прощаючись з братом Петром коло Генісаретського озера, співучого як арфа, арфу нагадуючи й зарисом своїм.

Без палиці ішов.

Хіба ж не сказано:

— Слово Живе — за опертя мені і за світло ногам моїм?

Навіщо ж спиратися на дерево сухе? На очеретину, що від вітру хитається?

На Колхіду тримав путь апостол. Не здобувати золоте руно Язонове — сам поніс, не мертве руно, а Агнця Живого, що знімає гріхи світу, а за ними — страх Життя і тягар Смерті.

ШИНКАРІВНА

Притомилась княгиня Ольга, пливучи до Царгорода на своїй оздобній триремі. Вітер недорічний зірвався. Та ще хоча би вітер як вітер. А то: гойдає на одному місці, з боку на бік перехилюючи могутнє тіло триреми. А щоб по-справжньому набрали його повними грудьми жовтогарячі, шовкові плахти — не дається. Млісно княгині. Дарма що й до озброєних походів за перші роки свого вдовства звикла.

Гей! Чого не спробує на свойому сумному віку звичайна вдова! А що вже княгині-вдовиці — хоч шолом на вдовин завой клади та мечем-кінчаком²⁵ оперізуйся!..

Цілу ніч «мертвим шерехом» гойдало море. Жіноцтво з княгининого почету ледь-ледь на ногах тримається. З обличчя — аж зелені. Немов не по хрест святий до Царго-рода їдуть, а тризну справляти.

Ранком в повітрі сонному берег намітився. Свіжа таврійська весна не розквіла ще південною уродою. З гір, на верхів’ях ще посріблених снігом, прохолодою віє. З води — в’ялими водорослинами, сіллю та легким присмаком йоду тягне. Тільки квітучі мигдалеві дерева з імли вранішньої вимотуються хором аркадійських дівчат, що, за руки вхопившись, заточились у колі весняного танку.

Витоптана кіньми й людьми дорога все вище у гори в’ єть-ся. То стьожкою шовковою виблисне, то пропаде у синій гущавині гаїв. 1 знов з них вирветься, щоб блискучим движком підкреслити стару кам’яну хатину, здалека більш до руїни подібну. З Троянових часів стоїть цей заїзд з перемінними кіньми²⁶. Потребують-бо догляду Риму і мармурові ломи, і колонії засланців, що працюють на них. Не можна і грецьке населення лишити без дозору, не нагадуючи йому, що Рим поклав на Тавриду могутню свою правицю. Тож на таврійських шляхах — частими гостями й важкі криті карруки, й запряжені чотирма й вісьма парами коней лектики. А що вже тих комонних їздців! І не настарчиться на всіх перемінних коней старий той заїзд!..

Чому ж би княгині Ользі, щоб відпочинути від втоми морської мандрівки, не зробити частину подорожі кіньми? І неначе голос без слів, одному серцю лише чутний, кличе княгиню… Так солодко дрімає заїзд, сповитий вранішнім сном, заплющивши повіками-віконницями не затягнені ані навоскованим полотном вікна… Так сонно довкола. Лише пси ліниво явкотять-озиваються…

Викинено на берег з корабля сходні. Гурток жіноцтва оточує княгиню. Виступають на берег. Раби метушаться з килимами, подушками, посудом. Тілесна сторожа брязкає зброєю. Сурма — ясним мечем розсікає тихе повітря…

Таж старій таберні байдужий цей вигук.

Княгинин почет уже перед міцною брамою заїзду. Сурма гукає по-друге: нетерпляче й розказуюче.

З двору, з-поза таберни, де містяться стайні та хліви, вихопився волохатий вівчарський пес з налитими кров’ю очима. Сперся на браму. За вівчаркою виткнулася ветха стареча постать бабуні та молоденьке дівчатко — може, шістнадцятилітнє, ще рожеве від сну, щойно перерваного, з дерев’яним відерцем у руках.

— Хайрете! — привіталась грецьким привітанням, вглядівши провід зацного панства. Поставила дерев’яне відерце, припнула на ланцюг вівчарку.

— Таж цитьте-бо! — гукнула, обернувшись до суголосного песького хору, що аж надсідався. Гавкання перейшло у приглушене стримане гарчання.

Дівчина відчинила браму, впускаючи подорожніх.

— Де господар? — кинув, не відповідаючи на привітання, дружинник з княгининого почету.

— Тато в Пантикапеї, — без хвилювання відповіла дівчина, — Ще не вернув. Але все буде миттю: свіжі коні напоготові. Снідання зараз подам… — І раптом всміхнулась, мов добра знайома щирим, ясним усміхом: — 3 дитинства таткові помагаю, тож всі порядки несугірш за нього знаю!

В усміху не було ні виклику, ні кокетування, лише сердечна, природна ласкавість доброї, пильної господині.