Легенди Старокиївські

Сипле золото князь. І вже немає його. А баба золото княже — мов сміття — ціпком своїм відсуває… І довго самітня та нерухома стоїть, прислухається, як в долині завмирає тупотіння княжого коня…

Вгасла ватра в печері. Пітьма і в Богдаркиному серці. Хоч над Києвом стольним божий ранок ясніє… Зблідло небо. Здригнулась ніч, відчула: треба вступитись, бо ясне сонце іде! Спить ще Київ. Лише на «Ярославовому дворі» меркає світло, серцем недрімним вартує, змагаючись з ніччю-пітьмою…

Запрацювався князь Ярослав. Аж до біл-дня над «Руською правдою» час забув. Розкрив крила мудрий дух княжий та й просторами Вічної Правди ширяє…

Здобуває ліпшої долі для землі своєї князь Мудрий. І бадьорий та радісний дух його. Нема-бо радіснішої праці на світі, як щастя кувати…

Зненацька — краплиною їді-отруї — в душу тривога впала. Чадом гаснучої свічки протяглась перед Ярославом згадка про прокляття Перунове…

Сперся підборіддям на руку. Думкою пливуть відгуки мудрості країв далеких — з книг чужих вичитаної…

— Царство «пресвітера Іоанна», що в ньому жодної тіні нема?.. Так! Не казку-мрію, а дійсність, здобуту твердою волею своєю, впертою працею духа творитиме у Києві князь Ярослав!..

— Царство «пресвітера Іоанна», сплетене з Мудрості, Правди і Любові!..

Най же стане тоді з ним на прю те прокляття Перунове!

Небо на сході всміхається князеві ясним усміхом Світла. Зоря Вранішня перлиною білою тремтить… І довгим поглядом спочив на ній зір Ярославів. Любить князь зорі, що з хаосу вийшли, але хаосом більше ніколи не будуть…

І хвалою вічною озивається серцем Ярославовим улюблений його вірш зі Святого Письма, — про Божу Премудрість: «Коли круг земний ще не був закреслений, а безодні водні не були ще створені — я уже була…»

І відкладає князь «Руську правду», бере новий, блакитна-вий аркуш. Вправно й швидко креслить — відпочинок-бо є переміною праці! — плани храму Святої Софії — Премудрості Божої — царства Божого нерушимої стіни…

На «тріумфальній арці» храму — так само, як і у церківці Золотої Брами мусить бути зображення Благовіщення.

Бачить у духу цей образ князь: Пречиста — ясна і ніжна, як перлина — Зоря Вранішня. Перед нею ж архангел з жезлом мандрівника…

Доки-бо не знайдуть сталого дому свого у Премудрості Божій — мандрівниками є лише люди на шляхах життя…

І від брами до вівтаря святині київської най кожний, хто у Київ увійде, — відганяючи прокляття Перунове — словом архангельським вітається з землею Київською:

— Радуйся, благодатна, — Господь з тобою!..

Кірасою-видиною, немов утвореною з весняних хмар, стали на Київських горах княжі палати. Приглядаються уроді своїй, відбитій у синяві Дніпра-Славути.

НА ЯРОСЛАВОВОМУ ДВОРІ

Нинішній князь, Ярослав, перетворив давній Володимирів «терем на горі» на «великий двір Ярославів». Коло Десятинної —«у Дивів» — церкви розбудував його.

Звикли уже кияни до мармурових «дивів»; «дівами» також зве люд посполитий марморяних богинь, старогрецьких, що привіз з Херсонеса Володимир-князь та постановив на широкому майдані «Бабиному торжку». Від тих же таки «кам’яних бабів» — богинь старогрецьких — має назву свою торговиця.

Не викликають уже зачудовання киян і мідяні квадриги, що прикрашають київський форум — площу «народної ради».

Однаково звикає людське серце й до пишноти-багатства, й до біди нужденної. І однаково — до обох байдужіє.

Але нові, різьблені прикраси палат Ярославових, та мозаїка — «мусія» з марморів, фіалового, рідкого порфіру, сло-новини й кольорового скла — майже як самоцвіти дорогоцінного, вбирають очі не тільки київських «невігласів», що з шинку до шинку ходять, тямлячи одно лише з Володими-рових навчань, що «Русі веселіє єсть пити».

Інші-бо слова князя мудрого, як крізь сито дірчасте, з пам’яті й розуму на вітер пустили.

Київському люду здається: райською радістю є жити в Ярославових палатах. Вовіки у цих розкошах не знудився б, жури-туги не зазнав би. А отже — як вечір імлистий задумана, як під-зимок, що скарб золотого листя по вітру розвіяв, сумна сидить під віконцем донька Ярославова, молода Настя-князівна.

Немов не до шлюбу з угорським князем Андрієм стати готується, а у черниці ніби має йти — до Свято-Ірининсько-го, нового монастиря, що Інгігерда-Ірина, мати-княгиня, щойно поставила.

Лине журливий погляд дівочих очей, шукаючи і не знаходячи собі розради. Лине ген, аж за «Перунів пагорок», що давно уже на ньому требище «капів» — богів поганських звалено.

Даремно тішить молоденьку князівну колишня хова її, Боричева³⁷ боярина, Орина. Про турнір — «збройну кольбу» — Ярославні нагадує. По-перше³⁸, бо на Ярославовому дворі ця лицарська забава відбулася. Схотіли лицарі-чуженини бойовою своєю зручністю майбутню володарку свою потішити.

Не слухає Настя-князівна хови Орисі.

Зажурилося дівоче серденько. Майже дитина ще Настя. І лячно дівчаткові. Чуж-чоловік їй наречений Андрій-коро-ленко. Вродливий — то правда. Але ж такий смуглявий з лиця, мов з мосянжу відлитий. Очі ж, як у циганина, вогнями-іскра-ми грають. Чорними зірницями-сполохами виблискують.