Наприкінці XIX століття, коли шанси українського проекту були ще примарнішими, як нині, а Російська імперія була майже такою самою агресивною й репресивною, один український письменник написав своєму колезі знаменні рядки: «Годі вже плакати та нарікати, що нас б’ють. Мало кого б’ють у цьому світі! Світ співчуває не тим, кого б’ють, а тим, котрі відбиваються».
2.
Недавня українська революція і, як відповідь на неї, вторгнення російських військ поставили знов на порядок денний складне й дискусійне питання про втручання Заходу у світові події — його масштаб, глибину, своєчасність і послідовність, вибірковий характер, шляхи легітимізації. У найзагальніших термінах ідеться про цінності й інтереси, мораль і геополітику. Суперечність між цими категоріями випливає з давно усвідомленої неможливості безкомпромісно поєднати прекраснодуху теорію з повсякденною практикою, ідеали — з реальністю. Захід може собі дозволити бомбувати Белград, щоб зупнити геноцид у Косово, проте не може бомбувати Москву, щоб зупинити геноцид у Чечні. Сполучені Штати можуть використати свої збройні сили, щоб звільнити Кувейт з-під іракської окупації, проте не можуть так само звільнити Тибет з-під окупації китайської. Міжнародна політика — царина прагматизму; кожен крок визначають тут не так принципи, як калькуляція потенційних зисків і втрат. А що межа між тверезим розрахунком і холоднокровним цинізмом є досить хиткою, завжди виникає спокуса трохи її посунути, переступити, перетлумачити на свою користь.
Кожен із нас може легко себе поставити в ситуацію подібного морального вибору, уявивши, наприклад, скільки людей на планеті помирає від голоду саме в ту мить, коли ми розкошуємо в ресторані дорогими й навряд чи для нас життєво необхідними стравами. Або — скільком людям не вистачає найпростіших медикаментів у той час, як ми купуємо дорогі авта чи інші «статусні» речі — коштовні символи нашого марнославства й комплексу меншовартості. Здебільшого ми уникаємо цих неприємних питань, знаходячи безліч відмовок і виправдань своїй моральній нечулості. «Всім не допоможеш», — кажемо ми. — «Довкола повно шахраїв», «Ніколи не знаєш, що зроблять із твоїми пожертвами», «Я не зобов’язаний дбати про ледарів», «Мені потрібен певний комфорт, я маю право», — це лише кілька з-поміж багатьох аргументів, якими ми розгрішуємо себе, даючи зрозуміти — цілком резонно, — що ми звичайнісінькі люди, а не святі — як Будда, Христос чи Франциск Асизький.
Кожна дія справді вимагає тверезого розрахунку. Якщо її кошти відносно низькі (як у «Бурі в пустелі»), а потенційні зиски високі (мільйони барелів нафти), вибір легкий: цінності й інтереси великою мірою збігаються. Якщо ж кошти явно високі, а зиски сумнівні, невтручання буде найімовірнішою реакцією: ніхто не захоче вмирати за Ґданськ чи за «далеку країну, про яку ми мало що знаємо» (як Невіл Чемберлен висловився 1938 року про окуповану Гітлером Чехословаччину).
Прагматична й, здавалося б, проста калькуляція має, однак, два вразливих моменти. По-перше, політика невтручання, часто справді раціональна й виправдана у військовому плані, зовсім не означає такого самого невтручання іншими засобами — політичними, дипломатичними та, особливо, економічними. Неспроможність західних демократій захистити чеченців від винищення так, як вони захистили косоварів, зовсім не означає, що всю цю історію слід забути, злочини — пробачити, а кремлівського м’ясника — на відміну від сердеги Мілошевіча — нагородити Орденом почесного легіону і проголосити Людиною року на обкладинці впливового міжнародного часопису. Неспроможність захистити Грузію не означає, що бізнес із путінською Росією має звично собі тривати і французькі військові кораблі «містраль» можна експортувати до розбійницької країни мовби нічого не трапилося.