Леся Українка

Літо 1890 року Леся з матір'ю провели в Криму: Саки, Євпаторія, Севастополь, Бахчисарай, Ялта, Одеса. Особливо вразив молоду поетесу своєю красою Бахчисарай, а будиночок Надсона[2] в Ялті засмутив своєю незручністю й непривітністю. Лесю лікували спочатку грязями, а потім морськими купаннями. Таке лікування пішло на користь – дівчина змогла ходити з однією милицею. Але всі зусилля лікарів, матері й самої Лесі пішли нанівець, бо, повернувшись додому, вони застали там хвору Ізидору Леся днями й ночами просиджувала біля тяжко хворої на дифтерит дитини. Тоді більшість дітей із таким діагнозом помирали й лікарі лише розводили руками. Усіх дітей відокремили від недужої, мати була в смертельному розпачі, вона не могла адекватно діяти, щось взагалі робити, і маленька Ізидора опинилася на руках Лесі й Михайла. Від фізичної напруги здоровий і сильний Михайло інколи засинав, але Леся, хвора й слабка фізично, завжди була поруч. Вона ніколи не забувала, що й коли необхідно зробити, ніколи не втрачала віри в сестрине одужання і перемогу над підступною хворобою. Можна лише здогадуватися, що відбувалося в Лесиній душі, про що вона думала, які переживання займали її, – зовні вона була завжди спокійна, врівноважена, зібрана й лагідна. На догляд за собою й підтримку свого здоров'я не було часу, не залишалося сил. І поруч зі смертельною хворобою маленької сестри, зі страшними словами лікарів усе інше здавалося несуттєвим. По одужанні Ізидори Леся злягла з болями в нозі й у повному знесиленні від недосипання й недоїдання. Саме через сестрину недугу Леся не змогла переселитися в свій «білий» будиночок, який цього літа побудували для неї.

На початку осені 1890 року родина переїхала до Луцька. Леся почувалась погано, дуже боліла нога. Вона рідко підводилася з ліжка, багато читала. Колишніх Лесиних приятелів у місті не було, спілкуватися не було з ким. Одного разу вона була в Луцькому замку та інколи заходила до костьолу послухати гру органа, яку дуже любила. Батьки вирішили повезти дочку до Відня і зробити операцію. Для цього написали до Михайла Драгоманова, щоб порадив, до кого в Австрії треба звернутися, куди поїхати. Леся листується з дядьком і уважно прислухається до всіх його порад та зауважень. Листи від обожнюваного Драгоманова завжди були для Лесі святом, вони підіймали їй настрій, надихали на щось нове. А М. Драгоманов висловлював жаль з приводу того, що племінниця через стан здоров'я перестала вивчати англійську мову, обіцяв при нагоді дати їй гарні англійські книжки й запропонувати щось з італійської літератури для перекладу. Незважаючи на всі негаразди, хворобу свою й рідних, Леся багато творила: вона остаточно підготувала до друку переклади з Гейне, почала писати для молодших сестер і брата «Стародавню історію східних народів», записувала разом з Михайлом тексти народних пісень і, звичайно ж, писала оригінальні вірші.

«Мені сором, що ми такі невільні…»

З самого початку 1891 року Леся з матір'ю збираються до Відня, на операцію. Доволі сумний настрій Лесі покращило лише те, що її й М. Славінського переклади Гейне вже збиралися друкувати, а у Львові вона особисто познайомилася з Михайлом Павликом[3], якого знав і цінував М. Драгоманов. Поспілкувавшись з поетесою, М. Павлик написав її дядькові: «Леся так просто оголомшила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніяльна жінка. Тим більший жаль, що, бідна, не живе, а мучиться. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти й людського життя». Пізніше з Відня Леся напише першого листа М. Павликові, який покладе початок довгого й плідного листування.

А от сподівання завдяки операції розпрощатися хоч на якийсь час з недугою не справдилися. Віденський професор не рекомендував оперувати хвору ногу, бо організм був кволий, суглоб мав запалення і шукати пробними операціями вогнище туберкульозу в такому стані було небезпечно. Лікар порадив носити спеціальний апарат, який не давав би рухатися хворому суглобу. А лікуватися поки що слід було морськими ваннами в Італії. Апарат для Лесиної ноги зробили, і, що найголовніше, нога в ньому справді-таки не боліла. А от у душі молодої поетеси почало щеміти… У листі до дядька Леся описала свої враження від перебування в Європі: «Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краю, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась і тяжко мені, і жаль, і болить…»

У Відні Леся познайомилася з творчістю Ольги Кобилянської і зацікавилася нею. Пізніше О. Кобилянська сама попросить у М. Павлика поштову адресу Лесі Українки. Додому з Відня мати з дочкою поверталися через Львів, де зупинилися на один день і завітали до родини Франків, домовились, що у травні до Колодяжного приїде відпочити пані Ольга Федорівна Франко з дітьми.