Лікарня на відлюдді

Хірург, сидячи поруч, обстежував живіт хворого, напружений та твердий, як дошка.

— Н-да… А раніше бували болі у животі? Печія? Поташ пили?

Той лише кивав головою.

— Ну, забираю, — він повернувся до чергової. — Давайте нагору.

І тепер вже, звертаючись до близьких пацієнта:

— У вашого родича серйозне захворювання. Говорячи по-простому, тріснула виразка, і увесь вміст шлунка пішов у черевну порожнину, поміж кишок. Потрібно терміново оперувати. Чого ж ви його тримали дванадцять годин?

— Звичайно, звичайно… — закивали ті. — Та ви знаєте, він у нас впертий, не хотів до лікарні їхати. Усе казав — «може, перейде»…

— Ну, тепер ситуація серйозна, — перебив лікар.

— Ми сподіваємося на вас, будь ласка…

— За даних обставин, — стишуючи голос і відійшовши від хворого, продовжив Олег, — потрібно більше сподіватися на Бога. Хоча, ми, звісно, зробимо все від нас залежне. Ситуація вкрай серйозна. Давайте з ним нагору. Доведеться вам добре потурбуватися щодо ліків.

— Звичайно, доктор! Ми все купимо, що потрібно.

Хворого почали перекладати на ноші, а хірург уже піднімався сходами у відділення.

***

На третьому поверсі вже чекали. Операційна сестра та дві чергових. Від перших його слів дівчата повинні були зрозуміти — спати їм залишок ночі чи стояти в операційній.

— Що там, Олег Вікторович? — тепер інтонації сестри були вже сухими та офіційними.

— Перфоративна, дєвочки. Так що спати не доведеться.

Чергові скисли та пішли готуватися до прийому хворого, а операційна прилаштувалася за ним, знову воркуючи зовсім по-іншому:

— Олег Вікторович, як зазвичай? За годину? Так?

— Десь так. Трохи «капнемо» йому, поки анестезіологи приготуються, не раніше.

— А з ким оперуєте? Будити Гурського?

— Та ну його к бісу. Нехай спить. Ти ж знаєш, він після всього сам ледве теплий. Он… — Олег кивнув головою у бік темного коридору, — з «професором» прооперую. Обʼєм операції мінімальний — зашиємо дірку, та й по тому. Тут не до радикалізму — аби вижив. Давай так, щоб до сьомої скінчили, бо зранку як позбирається професура та почне попід руки заглядати… Ти ж знаєш, я цього терпіти не можу.

— Знаю, Олег Вікторович. Ну, я пішла.

Лікар, зробивши непевний жест рукою, зник за поворотом коридору.

У цій частині відділення, де не було палат і розташовувалася кафедра інституту, стояла майже повна темрява. Тут не надто полюбляли бувати практичні лікарі з відділення. Напевно, тому старший ургентний сьогоднішньої зміни, хірург вищої категорії Олег Вікторович Женатий лише іронічно ковзнув очима по розкішній нікельованій табличці на нових потужних дверях:

Завідуючий кафедрою хірургії

Професор

Соколов Валерій Павлович

А зайшовши майже у самий кінець коридору, який усі називали «апендицитом», зупинився перед іншими, скромнішими, з доволі обшарпаною табличкою, яку годі було порівнювати з попередньою:

Професор

Желязко Григорій Ананійович

Підійшовши до дверей, які у цей нічний час виявилися незачиненими, ургентний доволі безцеремонно штовхнув їх ногою і увійшов без стукоту. У кабінеті висіло безліч навчальних таблиць і громадилася купа старої, ще з радянських часів, апаратури. У кутку біля стіни стояв стіл, а поруч із ним тапчан, на якому хтось хропів від душі. Наблизившись до лежанки, Олег порухав коліном дупу, повернуту до дверей.

— Підйом! — скомандував він, — перфоративну привезли. Давай-давай. Немає чого спати. Гурський ледве теплий. Будемо вдвох оперувати.

Тіло на тапчані кілька разів гмукнуло, зарухалося, а потім злякано підскочило.

— Га? Що? О-о… — розбуджений очманіло мружився, стираючи холодний піт зі щоки та шиї.

— Що, наснилося щось?

— О-ой… Ну його в баню…

— За півгодини, — сказав Олег, прямуючи до дверей. — Іди тим часом хворого подивись. Дванадцятигодинний перитоніт. Важкий дід.

Молодий та міцний хлопець підвівся і потягся, струшуючи залишки сну. На ньому, як і на старшому ургентному зміни, була вдягнута зеленкувата піжама, і він натягав поверх неї не надто свіжий білий халат. На столі поруч із тапчаном валялися його затоптані шкарпетки, кальсони і майка. Струснувши головою, розбуджений запхав босі ноги у шкіряні тапочки і рушив до санпропускника.

***

Яскраво горіли операційні лампи. Під руками в сестри дзенькали на столику інструменти. Мʼяко та ритмічно гудів наркозний апарат.

— Іро, відсмоктувач. Нехай ще раз перевірять, бо будемо потім «цикатися»…

— Добре, Олег Вікторович. Лєна, перевір ще раз.

Голос операційної знову був сухим та діловим.

— Давай, можна, — скомандував анестезіолог. — Поганий дід. Пульс на чесному слові, гемодинаміка ні к чорту… Хлопці, не баріться, гаразд?

— Гаразд, — відповів Олег, повертаючись до асистента. — Чув? Так що не спи.

Хірург, мовчки глянувши на сестру, зробив ріжучий рух вказівним пальцем, і скальпель миттєво опинився у його руці. Операція почалася.

— Затискачі… Ще… Вʼяжемося. Не спи, не спи. Ось так. Давай рушники. Мікулічи.

Лунало тріскотіння затискачів. Усе робилося максимально швидко.

— Рамку! Крути давай. Ну, прокинувся? Ось і добре…