Лина Костенко

Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги
Лежать, на кігті похиливши, зелену гриву шелюги.
В пісок причалює пирога.
Хтось варить юшку, дим і дим.
Суха, порепана дорога повзе, як спраглий крокодил.
В Дніпрі купається Купава.
Мені ще рочків, може, три.
А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.
Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,
бо за терпінням є Трипілля,
а за Черніговом — Черніг.
Черніг страшний, він дуже чорний.
Як звечоріє на Дніпрі,
Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.
І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,
і золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.
І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора…
Це вже невидимі причали в глибокій пам’яті Дніпра[13]

.

«Акварели детства» называется стих. Однако пейзаж здесь не просто по-детски ярок, но и философски по-взрослому глубок. Поток детских воспоминаний неотделим от «глубокой памяти Днепра», неторопливого его течения.

Три кузины, Фрейд и д’Аннунцио

А вот Лине — пять лет. И она уже не просто шура-бура, но шура-бура, умеющая читать!

Буває часом дивне відчуття, —
що час іде, а я собі окремо.
Мені п’ять років. Я іще дитя.
Люблю цукерки і читаю Брема.
Все щось майструю, думаю, дивлюсь,
таке мале, уперте і шалене.
Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь…[14]

Девочка читает Альфреда Брема. Что именно — не уточнено, но почти наверняка это «Жизнь животных». Зная об этом, уже и на предыдущий стихотворный фрагмент смотрим иначе. Так вот откуда там и лев, и крокодил! Да не случайным словом — а развернутым образом: «повзе, як спраглий крокодил», «левино-жовті береги / Лежать, на кігті похиливши, зелену гриву шелюги».

Брем расширяет ее взгляд, ее горизонт, небокрай, делая его бескрайним. При этом сказка как бы совмещается со строгим знанием (пусть и поданным в научно-популярном виде). И вот уж камни на притоке Днепра, Легличе, текущем сквозь Ржищев, — не просто камни, а стадо тропических зверей, живущее в ладу с украинскими волами и лелеками. (Вот только коршуна убитого жалко.)

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.
Було в ній каміння — як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клуні, звався лелечич.
А те запахуще — любидра, канупер і кмин.
Чомусь пам’ятаю — вночі ревли бегемоти.
Виходили з річки і дуже чомусь ревли.
І падали груші, і звались вони бергамоти.
Воли ремигали, і звались вони — воли.
Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,
І пирхали важко рудими ніздрями злив.
Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,
Убитий шуліка чомусь між камінням плив…[15]

Впрочем, старожилы Ржищева рассказывают, что в этом стихотворении дело не только в Бреме и детской фантазии. Баньку на берегу Леглича поставили у порожистого места — там течение обтесало камни до гладкой округлости, так что все, а не только Лина, называли это место «бегемотиками». Правда, в стихах они вырастают до бегемотов и оживают: ревут по ночам да выпивают речку летом. Что Лина Костенко помнит имя речки — не странно. Хата, в которой она жила, стояла как раз на берегу Леглича. (К слову, Ржищев по форме похож на кривовато выписанную букву «Т»: он вытянут вдоль рек — Днепра и впадающего в него Леглича.)