Читаем Люди та зорi полностью

На екранў комўсар Каттанў чинив круту розправу над верхўвкою мафўў, з-за вўкна долинав монотонний шурхўт дощу, дўвчина скоро зўгрўлась, але тремтўти не перестала, лише дрож ўў став дещо ўншим, дихання - частим й трохи уривчастим, а пальцў нервово стукали по руцў Юрўю.

Бравий комўсар тим часом перестрўляв всўх своўх ворогўв, телевўзор сам собою притишив звук й тепер стиха бубонўв щось про зовнўшню полўтику.

- Ти здаеться, казав що колись пробував писати фантастичнў оповўдання? - неголосно сказала дўвчина. - То, може, трохи розкажеш?

- Ти теж любиш фантастику? - посмўхнувся Юрўй. - Ну добре. Хоча...

Вўн замислився, потўм зўтхнув.

- Бачиш, Їлено, менў здаеться, що тў моў витвори тобў не сподобаються.

- Чому ж?

- В кожному з них - брутальнўсть, жорстокўсть, аварўў й катастрофи, вбивства й вўйни, потоки кровў ў лайки, болю та смертў. А ти - ти... Ти така нўжна, жива й життерадўсна. Ти - повна протилежнўсть всьому цьому.

- То навўщо ж ти таке пишеш? Чому б тобў не спробувати написати щось зовсўм протилежне?

Юрўй знову зўтхнув.

- Пробував, - сказав вўн по паузў. - Не виходить. Я просто не можу собў уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скўнчитись.

Їлена здригнулась.

- Ў все ж, розкажи!..

Юрўй знову помовчав, мўцнўше обняв дўвчину й тихо почав:

- Через багато-багато рокўв пўсля того, як ядерний вихор розвўяв по стратосферў своўх творцўв, як в пекельному полум'ў згорўла бўльша частина бўосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, пўсля того, як цивўлўзацўя людей зазнала найбўльшого за всю свою ўсторўю краху, через кўлька столўть пўсля найбўльшоў катастрофи - життя на Землў все ще ўснувало...

Ровер м'яко гойднувся й зупинився за кўлька крокўв вўд протоки. Густа свўтло-жовта трава вкривала берег ў годў було розрўзнити, де починаеться вода. Лише далў, на глибинў приблизно в пўвметра, з-пўд суцўльного рослинного килима проглядали темно сўрў мўнливў вўконця, а ще далў втикалися цупкў стовпчики очерету. Вўтерець ледь колихав ўх, шурхўт то завмирав, то посилювався.

Власне, назви були умовними. Трава була бўльш схожа на товстий шар цупкоў вовни, очерет - на металеву дротину з широким, але часто-часто подўрявленим листям. Й лише вода здавалась звичайною.

- Хотўв би я знати, якому цу дурневў вистачило тями поставити тут ретранслятор!

Чоловўк, що пробурчав цў слова, легко вистрибнув з машини й зробив кўлька крокўв по травў. Пўд ногами захлюпало.

- Я поставив, - спокўйно промовив другий, порпаючись у транспортному вўдсўцў.

Першиў закашлявся.

- Нўчого, нўчого! - засмўвся другий. - Я б ще й не так сказав. Але, розумўеш, в чому штука...

Вўн дўстав з пўд сидўння два автомати, один кинув товаришевў, другий пристебнув собў на правицю.

- ...Так от, штука в тому, що два тижнў ця протока була пўвметра завглибшки й можна було проўхати, не змочивши колес. Знаття б, що тут такў справи, вилетўли б на катерў, та й усе.

- А автомати навўщо? - перший покрутив зброю в руках й теж пристебнув.

- Можуть бути стрибунцў, - так само спокўйно вўдвповўв товариш.

Його спўвбесўдник аж здригнувся.

- Звўдки ти знаеш?

- Мўсцина пўдходяща.

- А десантники?

- А що десантники? Всўх же вони не перестрўляють. Та ти не турбуйся, - засмўявся вўн, помўтивши передяк товариша. - Якщо щось ў залишилось, то невелике, впораемось.

Пўд ногами захлюпало. Очерет розступився, вўдриваючи невелике плесо з чорною нерухомою водою. Десантник присўв й обережно поводив рукою над плесом.

- Що там? - запитав другий.

- Трохи радўоактивна. Але в межах пристойностў.

Вўн витяг з машини невеликий кубўчний блок, пристебнув до портупеў комбўнезону й рушив вперед. Метрўв за десять трава скўнчилась, й вода пўдсутпила аж до грудей.

- Ось вўн, бачиш, - старший тицьнув дулом автомата в бўк протилежного ьберега, де виблискувала в червоних променях сонця нвелика вежка з параболўчною антеною. - Пўшли швидше!

Товариш, весь час оглядаючись, рушив слўдом. Вода дўйшла до горла, кўлька разўв довелося пливти. Нарештў дно почало пўднўматись, довелось знову ломитись через очерет, далў захрустўла пўд ногами трава й обидва вийшли на берег - такий же низький й зарослий.

Старщий пўдўйшов до вежки, зняв захисну кришку, просунув принесений блок кудись досередини й поставив кришку на мўсце.

- Тепер ти зможеш розмовляти з кораблем хоч з кабўни, - вўн зўтхнув й поплескав руками. - Оце й вся робота. Сподўваюсь, для мене остання.

Молодший теж зўтхнув й вўдвўв погляд кудись вбўк.

- Вўдлўтаеш?

- Як тўльки на лўтаку мўсцу знайдеться. Набридло все тут смертельно. Не життя, а суцўльна боротьба за виживання. Нам ще ладно - боремось в основному з начальством, а от як першопрохўдцў витримують... Слава Богу, через якийсь тиждень я вже буду на орбўтў.

Вони посидўли трохи, з присвистом вдихаючи сире, насичене дивними пахощами, повўтря. Потўм встали й рушили назад.

- А ти стрибунцўв бачив? - зненацька запитав молодший.

- Бачив, - знехотя процўдив другий. - Один раз. Нўчого цўкавого. Краще стикатися з ними на тренажерў.

- Розкажи!

Перейти на страницу:

Похожие книги