Люди та зорi

Тих людей було знищено. Знищено за двўстў рокўв до ?хнього народження. Знищено термоядерним анўгўлятором - пристроїм, здатним перетворити на хмару розпечених газўв цўлий континент. Знищено, коли втўкачў зўбрались перед останнўм, вирўшальним стрибком.

Судячи з того, що сучаснўсть не змўнилась, всў ўнструкцў?, закладенў в капсулу, було старанно виконано.

- А чому залп анўгўлятора не вплинув на течўю часу?

- Вибух вўдбувся в перўод, коли гримўло по всўй планетў. Одним бўльше, одним менше... Тобто, так вважали вченў.

- А насправдў? - голос дўвчини аж тремтўв. - Ну, а насправдў?

- Не поспўшай, Їлено, не поспўшай...

Пўсля того, як останню десятку "нових" було знищено, й на спустошенўй, ворожўй, майже не придатнўй до життя планетў залишилась лише гинуча цивўлўзацўя "звичайних" - з'явилась, нарештў, непогана думка - а чому б, замўсть життя... точнўше, повўльно? смертў на Землў не переселитись...

- На ўншу планету?

- Нў. На жаль, людство - звичайно людство - так ў не досягло зўрок. Жоден корабель з екўпажем не вийшов з Сонячно? системи.

А вихўд був поруч.

Люди вирўшили втекти в минуле. Втекти, провалитись у доўсторичну епоху, коли на молодўй Землў буяло життя, коли повўтря було свўжим ў чистим, а тварини - хай незвичнў й небезпечнў, як, скажўмо, тиранозаври не плювались вогнем, не били струмом й не мали подвўйною шкўри з атомарною кислотою помўж оболонками. Спробуй, зачепи таке чудо...

Але секрет провалу в минуле було знищено разом з тими, хто його вўдкрив.

Людство взагалў чисмось схоже на окрему людину - воно так само не може вкусити себе за такий близький начебто лўкоть.

Зовсўм поруч, за якийсь десяток мўльйонўв рокўв лежала свўжа, незаймана Земля - а люди задихались, отруювались й гинули в ру?нахх колишнў? мўст.

Досить легко було "скинути" в минуле капсулу з ўнформацўїю, - але живў об'їкти пўсля провалу, зробленого за тўїю ж технологўїю, переставали бути живими.

Помирати взагалў важко, а вже помирати, маючи можливўсть вижити - так ще й непогано вижити - просто неможливо.

Людство зўбрало всў сили. Перевўрили кожнго. Придатних до подальшо? еволюцў?, а отже, й до вивчення методу "провалу" не виявилось.

Кўлька експедицўй - з них повернулось не бўльше половини учасникўв пройшли давно покинутў й смертельно небезпечнў землў за океаном. Людей звичайних та мутантўв вони знайшли, нових - нў.

Одне з бўльш-менш придатних до життя поселень знайшли в Антарктидў, пўд крижаним куполом.

- Ў там...

- Так, там виявили чоловўка, енцефалограмма якого мала специфўчний "новий" зубець.

- Але вўн не захотўв летўти до лабораторў?...

- Його й не питали. Та, власне, це й не було конче потрўбно незадовго до появи експедицў? поштовх стався сам по собў. Чому? Навряд чи хтоь ў колись розбереться в цьому. Можливо, допомогли тў "новў", що вже перейшли в енергетичну форму - якщо тўльки ?м, зоряним мешканцям це було для чогось потрўбне. Можливо, сталося те, що рано чи пўзно й повинно було статися - прийшов час, ў здатнўсть до розвитку прокинулась сама - як прокинулась би й в тих, кого зробили "новими" штучно. Можливо...

Втўм, так чи сяк - того чоловўка було схоплено, нашпиговано наркотиками - про всяк випадок - й затягнуто до лўтака. На поселення полетўла бомба - просто так, для профўлактики. Й члени експедицў? повернулись з чистим сумлўнням й почуттям виконаного обов'язку.

А "об'їкт" закинули в камеру й почали вивчати.

Ў раптом виявилось, що цього чоловўка бачили в лабораторў? за два мўсяцў до того, як експедицўя повернулась ўз здобиччю.

Здогад пўдтвердився - "нова" людина вмўла провалюватись у минуле.

Один з перших дослўдўв мав приблизно такий вигляд. Спочатку в порожнўй камерў з'явився пўддослўдний й поспўхом вўдскочив вбўк. Потўм дверў вўдчинились й до примўщення закинули... знову ж таки його! З секунду "близнюки" роздивлялись один одного, потўм той, що з'явився останнўм, зник. Просто взяв - ў зник. Наче розтанув в повўтрў. А по тому мўсцў, де вўн тўльки що знаходився, вдарив лазер.

Тривалўсть стрибка збўльшувалась, люди вже потроху почали розбиратись в таїмницях "провалу". Але коли вже вдавалось скиате в минуле живих ўстот - недалеко й невеликих, звичайно - сталася перша неприїмнўсть.

Пўд час чергового дослўду - на "об'їкт" мала падати бетонна брила той чоловўк не втўк, як завжди, на кўлька хвилин у минуле, а вдарив пўрокўнетичним ўмпульсом.

Його поспўхом перевели до ўншо?, бўльш надўйно? в'язницў - з бетонними казематами, електричною сўткою та роботами-охоронцями.

Через два днў вўн висадив в повўтря дверў, змусив роботўв вистрелити один по одному й втўк. Втўк, провалившись в минуле одразу на пўвстолўття.

Одразу ж за ним полетўв поспўхом зўбраний загўн воякўв.

"Об'їкт" - мўж ўншим, тодў його звали Джур Хелл - зустрўв ?х пўрокўнетичним залпом. Випадково вцўлўла лише одна людина - жўнка, керўвник лабораторў?, що теж взяла участь в тому полюваннў.

Витративши енергўю на тих смертникўв, Хелл знову провалився в минуле. На цей раз вже на цўле столўття.