Тут даремно було шукати скарбів. Іхтіандр виплив у коридор, спустився на одну палубу нижче і заплив до такого ж розкішного і величезного, як і салон, приміщення, де, мабуть, був ресторан. На буфетних полицях і стойках, біля стойок на підлозі валялися пляшки з вином, банки з консервами, коробки. Тиском води деякі пробки були загнані всередину пляшок, а бляшані коробки — пом’яті. На столі ще була сервіровка, але частина посуду, срібні виделки й ножі лежали розкидані на підлозі.
Іхтіандр почав пробиратися в каюти. Він побував уже в кількох каютах, опоряджених за останнім словом американського комфорту, проте не помітив жодного трупа.
Лише в одній каюті третьої палуби він побачив роздуте тіло, що гойдалося під стелею.
«Мабуть, пасажири врятувалися на шлюпках», — подумав Іхтіандр.
Та, спустившись ще нижче на палубу, де містилися пасажири третього класу, юнак побачив жахливу картину: в каютах тут було багато трупів чоловіків, жінок і дітей — білих, китайців, негрів та індіанців.
Команда пароплава намагалася врятувати насамперед багатих пасажирів першого класу, покинувши бідноту напризволяще. В деякі каюти Іхтіандр не міг добутися, бо двері були щільно забиті трупами. У паніці люди душили одне одного, захаращували своїми тілами вихід, позбавляючи себе останньої можливості врятуватися.
У довгому коридорі повільно гойдалися трупи. Вода вливалася у відкриті ілюмінатори і розгойдувала розпухлі трупи. Іхтіандрові стало моторошно, і він поспішив виплисти з цього підводного кладовища.
«Невже Гуттієре не знала, куди посилає мене?» — думав Іхтіандр. Невже вона могла вимагати, щоб він, Іхтіандр, вивертав кишені у мерців і нишпорив у їхніх чемоданах? Ні, цього вона не могла зробити! Очевидно, він знову опинився у пастці Зуріти. «Я випливу на поверхню, — вирішив Іхтіандр, — і вимагатиму, щоб Гуттієре вийшла на палубу і сама підтвердила своє прохання».
Мов риба, плив юнак нескінченними переходами від палуби до палуби і незабаром виринув на поверхню.
Він швидко наближався до «Медузи».
— Зуріта! — гукнув він. — Гуттієре!
Але йому ніхто не відповідав. Мовчазна «Медуза» похитувалась на хвилях.
«Куди вони всі поділися? — подумав юнак. — Що це, нова пастка Зуріти?» Іхтіандр обережно підплив до шхуни і видерся на палубу.
— Гуттієре! — гукнув він ще раз.
— Ми тут! — почув юнак голос Зуріти, що ледве долинав з берега.
Іхтіандр озирнувся і побачив Зуріту, який обережно визирав з прибережних кущів.
— Гуттієре захворіла! Пливи сюди, Іхтіандре! — кричав Зуріта.
Гуттієре хвора! Він зараз побачить її. Іхтіандр плигнув у воду і швидко поплив до берега.
Юнак уже вийшов з води, коли почув приглушений голос Гуттієре:
— Зуріта бреше! Рятуйся, Іхтіандре!
Юнак прожогом завернув назад і поплив під водою. Лише відпливши далеко від берега, він виринув на поверхню й оглянувся. Йому здалося, ніби на березі майнуло щось біле.
Може, то Гуттієре вітала його визволення. Чи ж побачиться коли він з нею?…
Іхтіандр швидко поплив у відкрите море. Вдалині він побачив якесь невеличке судно. Оточене піною, воно прямувало на південь, збиваючи воду гострим носом.
«Далі від людей!»- подумав Іхтіандр і, глибоко пірнувши, зник під водою.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Бальтазар, повернувшись з невдалої подорожі на підводному човні, був у похмурому настрої. Іхтіандра не знайшли, Зуріта десь зник разом з Гуттієре.
— Прокляті білі! — бурмотів старий, самотньо сидячи у своїй крамниці. — Вони зігнали нас з нашої землі і перетворили на своїх рабів. Вони калічать наших дітей і викрадають наших дочок. Вони хочуть знищити нас усіх, до останнього…
— Здрастуй, брате! — почув Бальтазар голос Крісто. — Новина! Велика новина! Іхтіандр знайшовся.
— Що? — Бальтазар зірвався на ноги. — Кажи швидше!
— Скажу, тільки ти не перебивай мене, бо я забуду, що хотів сказати. Іхтіандр знайшовся. Я вірно тоді казав: він був на затонулому кораблі. Ми відпливли далі, а він виринув і поплив додому.
— Де ж він? У Сальватора?
— Так, у Сальватора.
— Я піду до нього, до Сальватора, і зажадаю, щоб він повернув мені мого сина…
— Не віддасть! — заперечив Крісто. — Сальватор забороняє Іхтіандрові плавати в океані. Інколи я нишком відпускаю його…
— Віддасть! А якщо не віддасть, я вб’ю Сальватора! Ходімо зараз же.
Крісто злякано замахав руками.
— Почекай хоча б до завтра. Я ледве відпросився у Сальватора провідати свою «онучку». Сальватор став такий підозріливий. Дивиться в очі — немов ножем крає. Благаю тебе, почекай до завтра.
— Гаразд. Я піду до Сальватора завтра. А зараз поспішусь туди, до затоки. Може, хоч здалеку побачу в морі свого сина…