Читаем Людина біжить над прірвою полностью

— Приведено, як ви спали, — пояснив хтось із кутка услужливо.

— А ти говоритимеш потім і за себе, як спитають... — грубо й глузливо обірвав його вартовий. Він вийняв огризок олівця, поклав папір біля свічки й довго його розрівнював своїми грубими кулачиськами, а ще довше націлявся огризком олівця, нагинаючи забинтовану голову на всі боки. Нарешті, так і не визначивши точки, де йому поставити олівця, простяг його Максимові зі словами:

— На... Запиши сам себе, ось тут-о... — ляпнув долонею по папері. — Бо моя макітра в обручах от... Хто ти — знаю. Це ти той архітектор. От і добре, — закінчив він іронично. — Будеш тепер от із ними будувати...

— ...царство небесне... — зітхнув тихо й тужно Василенко.

— Теж добре, — згодився вартовий. — Нада його передєлать ік... Бо там уже нашому брату немає місця!

Максим записав себе в список.

— Так... — Вартовий згорнув листок, подумав.

— А тепер — по одному виходь! — скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий.

Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола — босий і в одній білизні. За ним — решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковій мряці вже чекала на них варта — сила автоматників. Здавалось, було їх безліч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися в чорноті.

— По чотири становись!!. — скомандував хтось сірий, невиспаний, із пістолем у руці.

Стали. Вишикувались по чотири. В передранковій тривожній і глухій мряці десь над селом кричали півні. Треті півні. Тріщали дерева, вкриті ожеледицею, — скрипіли, лускотіли, подзвонювали. На слизькій крижаній землі під ногами хлюпотіли калюжки зводнілого снігу.

— Увага! Крок управо, крок уліво... — монотонне зазвучав хрипкий, холодний, дерев’яний голос. Голос професійного вбивці, душогуба за службовим обов’язком. — За одного позбудуться духу всі... Шаго-ом...

— Давай! — закінчив тягучу команду хтось інший спереду, в темряві.

Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як під отарою. А з обох боків, неначе тверді рямці тієї плутанини, загуділа тяжка скоординована хода «в ногу» — то дві шпалери варти з боків, авангард та ар’єргард, сунулися тяжко, як залізний обруч. І відчувалося, що то навколо облягла й сунулася «в ногу» понура досада й злоба стомлених, вимучених тяжкою зброєю, невиспаних і мокрих від мряки істот, що вели подібних до себе десь далі, далі — в безсоння, холод і мокречу. Над походом нависла тягуча, тупа мовчанка.

Так ішли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потім вигоном. З кожною хвилиною помалу видніло. Вже було не чорно, а сіро...

Раптом розітнулась несамовита команда:

— Лягай!!.

І забрязчала зброя з усіх боків. Всі попадали з півкроку просто на землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотів молитву. Хтось тиснувся з усієї сили лицем у воду, ніби хотів упірнути, втікаючи від смерти, що з’явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою цівкою.

Максим хотів гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все «обще число» він один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався він за довгі роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув цю молитву арештантську, що починалася з «бодай би»). Хотів утримати бідолашних людей від психози, що загрожувала розгорнутися в божевільне реви-ще, але це за нього зробив хтось із варти:

— Ну, ну, ша, герої!.. — промовив той «хтось» уїдливо й засміявся злісно. — Ша!.. Ще не зараз... Ось поїдемо... — і вима-тюкався понуро й сплюнувши.

Решта варти мовчала, як мур.

Десь гуділо, брязчало ланцюгами, порскало. По хвилі виповзло з мряки й підійшло величезне американське вантажне авто з халабудою. Американська п’ятитонка.

— По четвірках за порядком вставати, в авто влазити... — наче молитву забубонів той самий хрипкий дерев’яний голос професійного вбивці. — Перша четвірка — давай!.. Решта лежати. Друга четвірка — давай!..

Так помалу всі опинилися в машині, в темній великій халабуді, наповнивши її вщерть.

Останньою влізла не четвірка, а шістка — це були автоматники. Вони стали стіною, загородивши вихід і тримаючи скоро-стріли, спрямовані на людей у машині. Решта варти лишилася долі. Підуть спати. А декотрі, може, ще почіпляються з боків.

Коли машина рушила, автоматники, що були в машині, опустили заслону за своїми спинами й засвітили ліхтар із свічкою, піднесли той ліхтар до горішньої перекладини, там його причепили й почали пильно пасти очима всіх, а зокрема тих, що стояли найближче. Машина тяжко поповзла, шарпаючись та захлинаючись власним ревом.

«Куди?..» — нашорошились усі, млосно завмираючи.

— Куди? — прошепотів хтось, невідомо кого питаючи.

— Хто зна... — Зітхання. Мовчанка.

Чути лише, як ззовні, певно, стоячи на крилах машини, хтось зрідка перемовлявся словами, яких не можна було розібрати.

— А пильнуйте лишень... — почувся шепіт із кутка, з темряви. — Якщо машина поверне ліворуч — значить... у ліс. А якщо праворуч...

Павза.

— Значить — теж у ліс... — додав хтось інший безнадійно.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дело Бутиных
Дело Бутиных

Что знаем мы о российских купеческих династиях? Не так уж много. А о купечестве в Сибири? И того меньше. А ведь богатство России прирастало именно Сибирью, ее грандиозными запасами леса, пушнины, золота, серебра…Роман известного сибирского писателя Оскара Хавкина посвящен истории Торгового дома братьев Бутиных, купцов первой гильдии, промышленников и первопроходцев. Директором Торгового дома был младший из братьев, Михаил Бутин, человек разносторонне образованный, уверенный, что «истинная коммерция должна нести человечеству благо и всемерное улучшение человеческих условий». Он заботился о своих рабочих, строил на приисках больницы и школы, наказывал администраторов за грубое обращение с работниками. Конечно, он быстро стал для хищной оравы сибирских купцов и промышленников «бельмом на глазу». Они боялись и ненавидели успешного конкурента и только ждали удобного момента, чтобы разделаться с ним. И дождались!..

Оскар Адольфович Хавкин

Проза / Историческая проза
Русский крест
Русский крест

Аннотация издательства: Роман о последнем этапе гражданской войны, о врангелевском Крыме. В марте 1920 г. генерала Деникина сменил генерал Врангель. Оказалась в Крыму вместе с беженцами и армией и вдова казачьего офицера Нина Григорова. Она организует в Крыму торговый кооператив, начинает торговлю пшеницей. Перемены в Крыму коснулись многих сторон жизни. На фоне реформ впечатляюще выглядели и военные успехи. Была занята вся Северная Таврия. Но в ноябре белые покидают Крым. Нина и ее помощники оказываются в Турции, в Галлиполи. Здесь пишется новая страница русской трагедии. Люди настолько деморализованы, что не хотят жить. Только решительные меры генерала Кутепова позволяют обессиленным полкам обжить пустынный берег Дарданелл. В романе показан удивительный российский опыт, объединивший в один год и реформы и катастрофу и возрождение под жестокой военной рукой диктатуры. В романе действуют персонажи романа "Пепелище" Это делает оба романа частями дилогии.

Святослав Юрьевич Рыбас

Проза / Историческая проза / Документальное / Биографии и Мемуары