Людина біжить над прірвою

Ніхто не знав, шо сталося, куди їх так гнали, в чому справа... Спереду колони невідомо звідки з’явились підводи, і на них посідало «начальство». І от наявність тих підвід із усім начальством спереду збивала з пантелику. Збивав з пантелику й такий темп, і те, їцо колона рухалася на схід, і така кількість комбінованого конвою — військового й цивільного... Люди питали один одного поглядами, питали й пошепки, але ніхто нічого не знав. Потім поповзли дві чутки — одна тривожна, друга єхидна: тривожна — що їх ведуть на великий показовий «суд» і на розправу десь у Грайророн чи навіть у Харків; єхидна — «відступають!.. вириваються!., втікають!..»

Але друга не виключала першої. Власне, тільки підтверджувала: тут не можуть зробити над ними «суду», бо відступають, а тому зроблять це десь в іншому місті. А зроблять... якщо раніше не вистріляють без ніякого «суду». Але взагалі ця чутка щодо «суду» — це був, либонь, лише здогад. Проте «точніша» інформація, що поповзла по колоні пізніше, саме це підтверджувала, — «в зв’язку з тим, що фронт коливається, їх ведуть у тил і там судитимуть, а не тут». А ще пізніше — «Відступають!!. Панічно!!. По всьому фронту!!» Але ніхто з чутки про відступ не радів, нікого це не тішило, бо ніхто не бачив для себе в тому ніякого рятунку. Взагалі для них, здається, не було вже рятунку — чи «відступають», чи «наступають», чи «доганяють», чи «утікають», чи «ці», чи «інші»... Цілковите безвихіддя...

За містом темп трохи зменшився. А надто як звернули з великого шляху на вузеньку дорогу й підійшли нею попід ліс. Тут начальство й варта прийшли трохи до пам’яти. Вони зупинилися самі й зупинили колону. Швиденько впорядкували ту колону по новому. Розбили її на три «батальйони», кожен батальйон — на відділи, кожен відділ — на підвідділи. Кожен батальйон мав свого карнача, а найстаршим карначем на всю колону був Заєць. До підвідділів, відділів і батальйонів припасували варту. Вийшло так, що кожен найменший відділ мав «свою власну» варту, своє начальство. Ба, навіть кожен в’язень мав свого вартового, бо варти виявилося... більше, ніж в’язнів. Це зовсім унеможливлювало втечу. Спробуй утекти тут!

.. Та про втечу мало хто й думав. Куди? — от питання.

Так «упорядкувавши» колону, погнали її знову шаленим темпом. «Вперед! Марш-марш!»

Максим потрапив у перший (чільний) батальйон і в перший (чільний) відділ. Він снував очима по колоні. Він хотів побачити того рябого, того салдата й командира з «Окремої Червоно-прапорної». Онде він!

Схиливши голову, рябий салдат, і він же командир недавній, ішов у першому ряду, темний, як ніч, з негарним вугластим своїм обличчям, посірілим і безвиразним.

Серед вартових було кілька дуже знайомих Максимові облич. Але вони не впізнавали його чи вдавали, що не впізнавали, відверталися. Ато ще й спеціяльно були грубі й брутальні, щоб підкреслити свою чужість. Смішні. Та Аллах з ними! Не можна ж на людину складати ще й тягар героїзму, — їй і так тяжко....

Тільки Василь Легеза — колишній Максимів сусід і друг дитинства, герой фінляндської війни, потім танкіст у цій війні, потім полонений, згодом салдат у німецькій армії, а тепер-от міліціонер — дивився сумними очима просто Максимові в лице, ворушив губами й зітхав мовчки. Ніби він хотів щось сказати та й не міг.

Був він — Василь Легеза — начальником варти того відділу, що йшов зразу за Максимом. Мавши змогу відходити набік, Василь доганяв останню шерегу, в якій був Максим, і йшов мовчки якийсь час поруч. Потім зітхав ні до кого й відставав собі.

Вони йшли цілісінький день. Спочатку колона була компактна, всі батальйони, відділи й підвідділи трималися досить щільно купи. Та потім колона дедалі все більше розтягувалась. Скоро вона розтяглася на добрий кілометр. То її розтягувала так утома й виснаження.

Вже надвечір у колоні були такі, що цілком вибилися з сил. Вибилися з сил і дівчата та жінки — ті печальні «жони-мироно-сиці», що йшли по грязюці, по розчавученому, заболоченому снігу в легких черевичках і взагалі не були призвичаєні до тяжкої ходи. Така дорога була їм понад силу взагалі, надто ж після кількох діб тюрми, після голоду, жаху, безсоння, крайнього нервового напруження, сліз, відчаю...

Варта була сильніша, бо не виснажена, нагодована, і через те, мавши енергію, бігла вперед чимдуж і підганяла в’язнів, не шкодуючи ані язиків, ані рук. Але надвечір і варта почала приставати. Начальство ж, що їхало попереду саньми, квапило — «давай, давай!». Те начальство розстаралося в селах, через які переходили, ще пару підвід і вмостилось досить вигідно.

Люди, вибиваючись із сил, спливали потом, а деякі й сльозами безсилої люті та відчаю.' До втоми приєднались голод і спрага. Хто мав які харчі, поїв на ходу, а годувати їх організовано ніхто, мабуть, і не думав. Напитись теж не було де. Лише сніг, брудний сніг. Але люди хапали навіть брудний сніг і їли.

Дехто ж лягав просто на землю й швиденько пив із калюжок, що траплялися на дорозі.