Люлька пирата (на украинском языке)

Якби хто тiєї хвилини сказав, що його зiрка не така вже й трагiчна i для нього загалом усе скiнчиться щасливо, вiн би, звичайно, не повiрив. Як i всякий приречений, вiн iще на щось сподiвався, але розум надiю вiдхиляв.

Скутий тiснотою клiтки, Джон вiдчував, яким важким стає його занiмiле тiло. Серце то завмирало, то, раптом прокинувшись, трiпотiло в дрiбному ознобi.

- Гей, ви, в клiтках! - закричав вiн раптом зi злiстю - Ви мене чуєте?

Кiлька голосiв вiдповiло:

- Говори, капiтане, ми слухаємо.

- Цi дикуни нас не розумiють. Поки ми разом, треба обмiркувати, як будемо дiяти.

- Так, капiтане, - зiтхнув за Джоном чилiєць Фернандес. - Я волiв би загинути в бою, не так прикро. Але голими руками цих клiток не зламаєш.

- У мене в кишенi лишився складаний нiж. Вони не знають, що в нашому одязi є кишенi. Чуєте, не будьте iдiотами, у кого лишилися складанi ножi, не пускайте їх у хiд передчасно...

Сильний удар кiнцем палицi в спину примусив Джона замовкнути. Маркiзанцi, мабуть, здогадалися, про що йшла мова.

Стiна фортецi оточувала селище, яке потонуло в зеленi - кiлька десяткiв бамбукових хатин з високими гостроверхими дахами. Вони стояли на кам'яних пiдмурiвках, нiби на широких довгастих столах. Перед кожною хатиною, на майданчику, який правив за подвiр'я, була видовбана овальна чаша - басейн для купання.

Полонених несли в центр селища, на велику, обсаджену квiтами площу, на якiй у цей час було багато людей. Пропускаючи воїнiв з клiтками, натовп поспiшно розступався.

Край площi на помостi з колод, застеленому голубими циновками, пiдiгнувши пiд себе ноги, сидiв кремезний сивий маркiзанець, у якого все тiло - навiть губи, повiки i мочки вух - було в татуюваннi. В руках вiн тримав прикрашену рiзьбленням та перлинами бамбукову палицю - символ влади дождя. По боках i за спиною старого маркiзанця стояли три хлопчики з вiялами з пальмового листя.

В урочистiй тишi пiдiйшовши до помосту, процесiя з клiтками зупинилась. Один з воїнiв, мабуть, старший, розмахуючи руками, почав збуджено щось розповiдати вождевi. Мабуть, про те, як вони вдало захопили стiльки полонених. Вождь слухав, схвально киваючи головою. Його обличчя було уважним i суворим. Раптом вiн стрепенувся. Джон почув, як вiн нетерпляче крикнув:

- Хамаї! Несiть сюди!

Одразу весь натовп захвилювався, всi почали кричати:

- Ена оїа! Ена оїа! Ось вiн! Ось вiн!

Джон насторожився. Вiн зрозумiв, що той воїн розповiдав про маленького Тома.

Змучений безсонною нiччю i всiм пережитим за цю добу, хлопчик усе ще тримався iз зухвалою безстрашнiстю. Коли його клiтку пiднесли до вождя, вiн презирливо сказав:

- Каоха, таїпi! Здрастуй, людожере! - На "Флайїн стар" цi два полiнезiйських слова знали всi.

Вiд несподiванки вождь спочатку оторопiв. Потiм гмукнув, усмiхнувся i нарештi вибухнув голосним реготом.

- Оїа тане, оїа тане, - заходячись вiд реготу, повторював вiн.

Тепер розгубився Том. Побачивши поруч iз собою клiтку капiтана, вiн мало не заплакав:

- Сер, що йому потрiбно?

- Вiн каже, Томмi, що ти справжнiй мужчина. Тримайся, хлопчику.

В очах юнги сяйнула безсила ненависть:

- Проклятий таїпi!

- Так, Томмi, але будь розсудливим. Здається, ти їм подобаєшся.

- Не хочу я їм подобатись. Вони все одно з'їдять нас... Ти розумiєш, хто ти? - ковтаючи сльози, закричав вiн вождю. - Ти таїпi, брудний таїпi!

- Ви чуєте, я ж казав, що вiн справжнiй мужчина! - захоплено вигукнув вождь. - Мої воїни чули його пiснi, я бачу його смiливiсть, вiн буде моїм сином! Я вiзьму його в свiй дiм, нехай це знають усi! - I, стримуючи запал, ласкаво звернувся до Тома: - Каоха, оїа тане. Здрастуй, справжнiй мужчина. Уа таїпi. Так, я людожер. Уа паїа вау. Але я ситий, твоє тiло менi не потрiбне.

Вiн говорив, що вже старий i що в нього немає дiтей. Проте великий бог Тiкi почув його молитву i послав йому сина, хорошого сина, вiн це бачить.

З натовпу лунали радiснi вигуки. Всi захоплювалися Томом i радiли щастю вождя. Певне, всiм здавалося, що таким же щасливим має бути i маленький Том.

- Син вождя, - ревла площа, - виходь з клiтки, спiвай свої пiснi!

Вiдкривши клiтку Тома, двоє воїнiв схилились перед ним у шанобливому поклонi. Юнга затремтiв вiд страху, мабуть, думаючи, що настала його остання година.

- Виходь, Томмi, i не показуй, що ти їх злякався, - сказав Джон, намагаючись заспокоїти хлопчика. - Вождь вирiшив тебе усиновити. Вони хочуть, щоб ти їм спiвав. Смiливiше, хлопчику! Ти врятуєш себе i, можливо, всiх нас.

- Ти розумiєш нашу мову, червонобородий?

- Бачиш, Томмi, вiн зовсiм не страшний, - усмiхнувшись, сказав Джон хлопчиковi. Потiм, згадавши свiй запас полiнезiйських слiв, вiдповiв вождю: - Я живу на Землi Паумоту, а там така ж мова, як i на землi Фату-Хiва.

Маркiзанець недовiрливо похитав головою.

- Твоя домiвка на Землi Паумоту?

- Так, великий вождь.

Прикрашене татуюванням обличчя маркiзанця, щойно добродушно миролюбне, раптом стало грiзним.

- Мої люди бували на землi Паумоту, я знаю, хто там живе. Ти брехун, червонобородий. Твоя домiвка за океаном, ти вождь цих франi [*]... ------[*] Так маркiзанцi називали французiв. ------

* * *