Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Так, старий у кріслі й за життя був непростою людиною, і привид чітко випромінював темноту його душі. Та водночас він з’явився з певною метою: показати своїм спадкоємцям, де він заховав гроші. Мої спокійні запитання надали йому змогу зробити це. Якби я спалила його, як ми це звичайно робимо, досягти такого результату було б неможливо. А мені вдалося це зробити завдяки своєму Талантові.  

Зрозуміло, що такий новий підхід до справи небезпечний, але ж він має й чимало переваг. Про все це я міркувала, дивлячись у вікно потяга, й переді мною почали вимальовуватись нові перспективи.  

Череп у склянці поки що був винятковим випадком — це рідкісний привид Третього Типу, з яким можна повноцінно спілкуватися. Проте я починала вірити, що існують інші способи. щоб навести мости між світом Гостей і світом живих людей.  

Мої здогади базувались на двох аргументах. По-перше, найчастіше привид повертається до нас із певною метою. По-друге, якщо спокійно з'ясувати в нього цю мету, він тебе не займатиме, принаймні доти, доки ти допомагатимеш Гостеві досягти її. Перша частина мого припущення не потребувала доказів: причини появи духів у нашому світі відомі вже з пів століття — ще відтоді, як проводили свої досліди Маріса Фіттес і Том Ротвел, славетні засновники нашої професії. Що ж до другої частини, то вона просто-таки руйнувала звичну думку. Будь-яка сучасна агенція вважає своїм найголовнішим завданням   знешкодити    привида. Потім слід розшукати й знищити Джерело, після чого привид зникне назавжди. Вважається за очевидне, що дух тоді лютуватиме й намагатиметься запобігти цим пошукам. А оскільки розлючений привид може швидко вбити вас, агенти нізащо не будуть церемонитися з ним.  

Часом зброя й справді необхідна. Хіба можна було приборкати якимось іншим чином оте страхіття, що оселилось на горищі «Лавандової хижі»? Навряд. Але ж трапляються й інші привиди, скажімо, засмучені Тіні у тому самому пансіоні, чи Спектр під вуаллю, що сидів у спальні між шибками, —   пі    духи просто-таки   жадали    спілкування.  

І я зуміла — хоч і не завжди бездоганно — надати їм таку змогу.  

Мені було потрібно, щоб Локвуд дозволив мені й далі проводити такі експерименти. Звичайно ж, він заперечуватиме — він надто добре пам’ятає те, що сталося з його сестрою, — та я відчувала, що зможу переконати його. Ця думка поліпшила мені настрій. Зникло почуття прикрості, що нуртувало в мені відтоді, як я відвідала материнський дім. Удома я неодмінно обговорю свої припущення з Локвудом і Джорджем. Я просто- таки мусила поділитися всім цим з друзями   …  

   

Повернувшись до Лондона, я взяла таксі й попросила шофера зупинитись на самісінькому початку Портленд-Роу. біля крамниці Арифа, щоб купити в нього булочок до чаю. Вже повернуло на дванадцяту: Локвуд із Джорджем. напевно, тільки збираються снідати. Я приїхала днем раніше — вони не чекають мене, тож нехай моя поява стане для них приємною несподіванкою.  

Проте насправді несподіванка чекала на   мене.    Коли я увійшла до будинку, то остовпіла з подиву, стискаючи в руці ключі. Передпокій було вичищено пилососом, одяг на вішаку впорядковано, рапіри, парасольки й ціпки акуратно розставлено на стояку. Навіть кришталеву лампу у вигляді черепа, що стояла на столику, було витерто до блиску.  

Я не могла повірити. Невже вони справді зробили це? Вони прибрали будинок! Прибрали його для мене!  

Я тихенько поставила торбину на підлогу й навшпиньки вирушила до кухні.  

Мої друзі сиділи в підвальній кімнаті і, судячи з їхніх голосів, були в   найкращому    гуморі. Я чула з кухні їхній сміх. А почувши його, всміхнулась і сама. Чудово! Булочки будуть саме до речі!  

Я не поспішала. Заварила чай, поклала булочки на наш найкращий з гірших таріль (найкращого з кращих я чомусь не знайшла), порозкладала їх так, щоб угорі лежали улюблені булочки Локвуда з мигдалевою поливою, які він нечасто дозволяв собі, і обережно поставила все на тацю.  

А потім легенько штовхнула ногою двері й нечутно зійшла вниз залізними сходами.  

З мене аж променіла радість. Нарешті я   вдома! Так,    цей будинок на Портленд-Роу — мій дім. А мої друзі — моя справжня родина. Я майнула крізь арку до контори й зупинилась, досі ще всміхаючись. Вони були тут—Локвуд і Джордж, — сиділи один навпроти одного за моїм столом і щиро реготали.  

А між ними, на моєму стільці, сиділа струнка темношкіра   дівчина.  

У неї було довге, до плечей, чорняве волосся й гарненьке кругле личко. Вбрана вона була в темно-синій сарафанчик, із-під якого визирала білосніжна футболка. Дівчина була схожа на новеньку блискучу ляльку, яку щойно дістали з коробки. Вона сиділа прямо, витончено і, здається, анітрохи не переймалась тим, що Джордж і Локвуд просто-таки приклеїлись до неї. Навпаки, вона теж усміхалася і навіть потрошку сміялась, хоч головним чином слухала, як веселяться хлопці.  

На столі стояли три чашки з чаєм і наш найкращий таріль, на якому я побачила рештки булочок із мигдалевою поливою.