Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Так. — погодився Локвуд. — Я не повинен бути сам на першому плані. Слід відзначити всю нашу команду. Щоправда. тоді фотографія не вийшла б така виразна... Проте всі ми діяли чудово.  

— Ве-е... —    долинув до моїх вух голос черепа. —  

Мене аж нудить. Зараз    я   виблюю просто в склянку.

 

Я поглянула на нього через голови інших. Голлі Манро вважала череп звичайнісіньким привидом, ув’язненим у склянці. Тому Локвуд не дозволяв мені не тільки розмовляти, а й навіть спілкуватися з ним на мигах, коли Голлі поряд. Я могла лише дивитись на нього, а з нашим черепом це марна річ.  

— Що це за щіпу-ціпоньки», Люсі?—    шепотів він далі. —  

Перекинь столик і облий лимонадом блузку цій Манро! Тільки поглянь на цю Панну Досконалість! Ач, приндиться, ніби вона тут найголовніша... Скільки можна це терпіти, Люсі? Ану, вщипни ії за ніс! Заціди їй під столом по гомілці! Скинь з неї туфельки й жбурни    їх   у вогонь!

 

—Може, ти нарешті...—   я    хотіла сказати «замовкнеш», та всі поглянули на мене, і я швиденько кахикнула. — Може, ми нарешті піднімемо келихи за наш успіх? За «Локвуда й К°» ! За нашу команду!  

Усі взялися до лимонаду. Локвуд усміхнувся мені:  

— Дякую. Люсі! Чудовий тост!  

Він дивився на мене не зовсім так. як тоді, коли ми бігли з ним вулицею пліч-о-пліч, одначе й теперішній його погляд наповнив моє серце теплом.  

— То хто ж усе-таки стоїть за цим нападом? — спитала я. намагаючись не звертати уваги на бурмотіння в склянці. — Судячи з газет, ніхто нічого до ладу не знає!  

— Можливо, Потойбічники, — припустив Локвуд. — Якісь йолопи, ображені на всіх агентів. Вони думають, що ми заважаємо їм отримувати послання з потойбічного світу. Щоправда. вони тільки й уміють, що розкидати листівки й виголошувати промови недільними днями в Гсійд-парку. Це надто серйозно для них — влаштувати замах на Фіттес і Ротвела.  

— Радше тільки на Фіттес, — зауважив Джордж. — У Ротвела ніхто не стріляв.  

— Це через те, що він уже зіскочив з платформи, щоб дати відсіч привидам, — заперечив Локвуд. — Віддамо йому належне: він зреагував набагато швидше за інших дорослих. Крім хіба що нашого приятеля сера Руперта... А як він убив того бойовика!.. Мені здається, що нікому не варто ставати йому впоперек дороги.  

— Справді, — погодилась я. У вирі подій я, мабуть, не встигла оцінити це на місці, та згодом мене також вразило, як спокійно Ротвел убив нападника. — У мене є інша думка... Може, це Вінкмен? Коли ми з Джорджем зустріли його перед карнавалом, він погрожував нам...  

— Тільки   нам, —    підкреслив Джордж, — а не всім. Ні, для такої мільки, як Леопольд, цей задум надто масштабний. Почнімо з того, що організатор, байдуже, хто він такий, спромігся створити бомби з привидами. Барнс казав мені, що в убитого бойовика знайшли одну таку бомбу нерозірвану. Це надзвичайно складна річ. Хтось мав спіймати привида, знайти його Джерело і все це помістити до склянки. Це не аматорська робота.  

— Бомби він міг купити. — припустила я. — На чорному ринку.  

— Може, й так. а сам напад? Подумай, як чудово його було сплановано!  

— Одне слово, ми нічого не знаємо. — підсумував Локвуд. — Установити особу вбитого бойовика досі не пощастило. Тільки тоді, коли це станеться, ми зможемо висувати здогади. Добре, що життя Пенелопи Фіттес врятовано, й загалом постражда- лих виявилось мало. Щоправда, панна Вінтерґарден зламала собі ногу, падаючи з платформи, проте надто вже перейматись цим ми не будемо. До того ж з'ясувалася ще одна таємниця — тепер ми набагато більше знаємо про сера Руперта Ґейла.  

Голлі Манро, яка саме нотувала щось дрібненьким почерком у записнику — напевно, зберігала для історії всі подробиці життя наших співробітників, — зауважила:  

— Він походить із дуже впливової й багатої родини. Та якщо все, що ви кажете про нього, правда..,  

— Так. правда, — запевнила я її.  

— Його не варто сприймати всерйоз.  

— Може, й так. — погодився Локвуд. — Проте є тут одна цікава річ. Якби сер Руперт хотів поквитатись із нами потихеньку. він давно зробив би це. А натомість він поводиться як спортсмен, шукає нагоди для відкритої сутички. Гаразд, коли-небудь ми розберемося з ним. А тепер... — він випростався й підняв свою склянку. — Дозвольте мені запропонувати останній тост. Ми всі попрацювали якнайкраще. Та є серед нас людина, якій я хочу окремо подякувати за її особливий внесок у нашу справу.  

Наші з Локвудом погляди зустрілись. Я відчула, як щастя, немов сироп, розпливається всім моїм тілом. Мені аж залоскотало кінчики пальців на ногах. Я пригадала нашу гонитву за бойовиком-утікачем. Виходить, я тоді не   помилилась...