Ловець тіні

— Це твій брат тебе навчив, хіба ні?! Завжди він, отой малий, ні на що не здатний виродок!

Ганна знала, що батько міг заподіяти зле братові: він показував їй револьвера, який тримав схованим у шухляді.

— Я покараю Віктора так само, як покарав оту ні нащо не здатну його матір! — погрожував він.

І Ганна здавалася перед його натиском, завжди здавалася.

— Молодець, моя лялечко, цього разу мотузок нам не знадобиться.

Віктор вважав, що, якби була жива мама, усе було б інакше. У нього залишилося дуже мало спогадів про неї. Наприклад, запах її рук. Тепло грудей, коли вона пригортала його до себе, щоб приспати, і співала колискову. Більше нічого. Зрештою вона була поряд лише протягом перших п’яти років його життя. Однак він знав: вона була вродлива. «Найвродливіша з усіх», — так говорив її чоловік у ті дні, коли лють на її загублену душу не затьмарювала йому розум. Адже тепер він уже не міг сердитися на неї, не міг висловити їй усю свою відразу.

Віктор знав: позаяк тепер Анатолій Агапов не мав можливості звернутися безпосередньо до дружини, він перетворив на предмет своєї ненависті його.

У Москві після смерті мами батько цілком викреслив її з їхнього життя. Викинув усе, що могло нагадати про неї. Косметику, якою вона користувалася, одяг із шафи, речі для щоденного вжитку, статуетки, якими вона роками прикрашала їхню домівку.

І світлини.

Він усі їх спалив у каміні. На їх місця поставив порожні рамки. То були чорні дірки, які всмоктували в себе усе навколо. Батько із сином намагалися не зважати на них, однак це було важко, а часом узагалі неможливо. Отоді траплялося, що вони, сидячи за столом, мимоволі переводили погляди на одну з отих порожнеч, яких було чимало в кімнаті.

Віктор якось зумів до цього пристосуватися, а от для батька це перетворилося на манію.

Аж поки одного дня він не увійшов до його спальні з вішаком у руках, на якому висіла дівчача сукенка, жовта із червоними квітками. Не промовивши ані слова, він одягнув її на сина.

Віктор досі чітко пам’ятав ті відчуття, що переживав, стоячи посеред кімнати, босий на голій підлозі. Анатолій Агапов уважно дивився на нього із серйозним виразом обличчя. Сукня була завелика, більша десь на кілька розмірів, і Віктор почувався в ній справжнім скоморохом. Однак його батько на це не зважав.

— Треба нам відростити тобі волосся, — мовив він нарешті, виринувши зі своїх думок.