Львівська пані

Нишком розглядаючи обличчя Софії, звісно — у бінокль, можна розпалити в собі неабияку цікавість, майже таку, якою проймаються астрономи, вивчаючи у телескоп безкраїй Всесвіт… Софіїні губи ворушилися, вимовляючи якісь слова, мабуть прокляття, і коли вони вщерть наповнювалися жовчю — на її лице лягала темна зловісна тінь. Відтак риси обличчя загострювалися, ніби в Арно Арні, коли він безповоротно втрачав самовладання; шкіра біля вуст бралася жмутком зморщок, на ній проступали якісь чорні плями, через що щоки позбувалися молодечості — жодного натяку на спорадичний багрянець; погляд очей так сконцентровувався на чомусь невидимому, що… опинися в ньому — вмить спопелієш… Здавалося: її сутність вилазить назовні, мовби гадюка з людського черепа… Однак дивно, що обличчя старенької ніколи не ставало таким перед людьми, скажімо, — перед її найзатятішим ворогом…

Щоб чітко уявити собі Зоську, як знайомі кличуть Софію, варто завітати до старовинної аптеки-музею, що причаїлася на розі львівської площі Ринок. Від мігрені тут можна придбати мікстуру, але якщо болем пройнята не голова, а душа, то слід конче зустрітися з нею… Проносячись анфіладою кімнат, раптом зупиняєшся, оповитий духом середньовічного чаклунства — спроб створити ліки від усіх хвороб. Можливо, від… самої смерті. А оглядаючи засушені гербарії, літами вистояні настоянки, різне причандалля аптечного ремесла, — відчуваєш: навіть думка тут набрала форми невидимого кристала… Та життєдайна думка, яка примушує битися й серце мертвого… Таке-то можна відчути й уздріти, заглибившись у підземелля, де воскові ченці невтомно й старанно роблять свою справу. Ось один із них товче зілля у ступці… Якщо людський дотик до нього не оживить його серця, то це значить, що серце того, хто торкався, вже давно зупинилося, і думка його нездатна дати життя…

Це означає, що необхідно зустрітися із СОФІЄЮ!

Та перш ніж вийти із цього підземелля, добре було б зцілити свою душу залізним вином, якого стільки припасено в дубових бочках, і, щоб не впіймала й не поглинула пащека тартару, вловити… дух Омара Хайяма. Тоді й зустрічає нас у залитому сонцем дворику Софія. Ця дивна вагітна… стара, в якій не знати чого — лихого чи доброго — більше, скам’яніла в обіймах змії (мабуть, тієї самої, що вночі не давала їй спокою, що в отруті своїй приховує істину…). Ця дивна стара при надії… При надії, яку дарує іншим!