Майстер корабля

Запах хімікалій та грушевої есенції виповнив усе повітря кімнат та коридорів. Скрізь, куди не глянеш, — вилискує плівка. Вона сушиться на барабанах — негативна й позитивна, переноситься з проявочної та фіксажної кімнати до промивочних баків на рамах, іде рулонами негативів до друкувальної машини, яка працює з червоним світлом. Плівка лежить по столах і шухлядах, на моталках монтажних столів, у металевих круглих коробках. Безупинне торохтіння моталок, великих барабанів до сушки плівки, безперервний плеск води в промивочній — все це утворює спеціальну атмосферу в людській праці, їдкий і приємний запах поєднується з великою кількістю різної сили звуків, мертві малюнки на плівці оживають, і їх фіксує око, як знайомі подихи життя.

Я став перебирати руками плівку у великій корзині, доки мені виявляли плівку, зняту на вокзалі. Я любив ці шматки людського існування помацати пальцями, вдихаючи їхній запах.

І вечір позапинав вікна синім полотном. Тільки молодість має таку повінь думок. Снуються вони скрізь, приходять від усіх дотиків, і ледве встигає за ними дзвінкий бігти час. Ніби на стовповій дорозі летять назад стовпи, клекоче вгорі степовий орел, розсуваються на боки колосальні лінії горизонтів, і вже видко, як у долині тінь від самітної хмарки бродить по зеленому лугові, по блискучих візерунках ріки.

День минав. Я блукав над берегом і лежав на теплому камені. Цілком несподівано мені довелось почути казку, її розповіла золотушному хлопцеві мала дівчинка, забавляючи його близько мене за каменем. «Було у мами троє синів, двоє пішло до школи, а третій сів над морем. Дивиться третій — летить мартин-птиця. Летить і плаче. Летить і квилить жалібно. «Чого ти, мартине, плачеш?» — «Як же мені не плакати, як не тужити, коли я загубив свою маму, і нікому мені риби вловити та на хвилі погойдати». — «То ходімо зо мною до нашої!» І рушили вони вдвох — син іде, а мартин летить. Мартин долітає, а син доходить. «Кого це ти привів? — питає мати. «Мартина з моря. Хай і я вже до школи ходитиму, а він за мене над морем літатиме. За це приймемо його до нас за сина». Заплакала мати з радощів. «Ходи, сину, до школи, а мартин хай літає над морем». Дівчина замовкла, побачивши мене, і повела свого вихованця геть. Хвилі невпинно накочувались на берег. «А третій сів над морем», — згадав я казку.

Хазяїн трамбака й шхуни — це звання давало, крім права власності на два парусники, ще й право висловитись першому з-поміж нашої компанії: отамана рибальської ватаги, Стелли, Мухи, Полі, Сева і мене. Хазяїна кав'ярні можна не лічити, бо він увесь час бігав, і рахувати його за постійного члена нашої сімки важко. Проте його слово ще передбачалося далі.

Вечір почався з безмежної веселості. Кожне слово викликало регіт. Рибалка сміявся, заплющивши очі і квокчучи, як курка перед тим, як знести яйце. Хазяїн трамбака брався за живіт і, ніби колишучи його, видобував такі крикливі й задушливі звуки, що здавалося — він сам на собі грає, як на гармошці. Дівчата скрикували. Ай, — кричала Стелла, ой, — кричала Муха, іх, — кричала Поля. Після того вони повторювали безліч шиплячих звуків, пищали й витирали сльози сміху. Сев і я... — та про нас можна лише сказати, що ми сміялися, як інтелігенти, боячись безконтрольного прояву такого надзвичайного стану, як радість.

— Граждани, — сказав хазяїн трамбака, лоскочучи під столом мою руку замість Полиної, — той парняга, що був без документа, зупинився на тому, як він проходив Магелланову протоку. Я, старий моряк, приєднуюсь до слів попереднього оратора. Да, дійсно, — страшний суд і пекло.

Ми засміялися з того, як він грався моєю рукою, лоскотав її, ніжно пророблював усі літери любовної абетки, не помічаючи того, що рука не Полина. А промовець від такої нашої, як йому здавалось, чулості до його майбутніх дотепів — зовсім розквітнув, ведучи мову далі.

— Нехай мені хто скаже, що я не був колись молодий! Що я не знав, звідки вшиляється нитка в дівочу голку. Нехай хто мені спробує сказати, що я тільки хазяїн трамбака й нічого більше! Я намну вуха тому, слово честі, намну вуха! Ви обійдіть усе узбережжя: і Козлов, і Кафу, і турецькі береги, ба навіть і Олешки — і запитайте в кожного: хто був на березі паном років так... із тридцять тому? Побожуся, що це буде моє ім'я. Я тоді не чув жодної під собою землі, ніби скрізь був пух або саме повітря. Молодий, веселий, я любив поїсти, поспати і пропонувати свої кучері кожній красивій дівчині узбережжя для розчісування, куйовдження й інших дурниць. Мене завше цілували в очі, щоб я загубив дорогу до іншого серця, яке мене ще не цілувало зовсім. Та я потакав кожній, пануючи над усіма.