Макуха або штрихи до політичного портрета "Блоку Юлії Тимошенко"

Відомо, що винагородою за будь-яку працю є заробітна плата. Вона в українських високопосадових державних службовців не надто велика, але і немала на тлі середньостатистичного українця. Однак зовсім не зарплата і пільги приваблюють олігархів у парламент і виконавчу владу. А що? Чесну відповідь на це запитання можуть дати лише самі чиновники - олігархи і Ю. Тимошенко. Але є великий сумнів, що вони будь-коли скажуть правду, та ще й публічно. Про те, що олігархи пішли у владу, аби нести важкий хрест, - теж не повірю. Як не вірю і Юлії Володимирівні.

Для чого Ю. Тимошенко влада? У чому причина її несамовитої боротьби за посади? За всю 17-річну історію Української незалежної держави, та й, мабуть, за всю історію України, не було особи, яка так захланно, затято, підступно та безсоромно прагнула здобути владу, розштовхуючи і паплюжачи всіх, хто зустрічається на її шляху. Заради чого так діє Ю. Тимошенко? Заради поста Президента? А він їй навіщо? Питання дуже серйозне, і варто над ним добре замислитися.

Слова про те, що «влада - тяжкий хрест служіння своєму народові», належать Степанові Хмарі, колишньому дисидентові, непохитному борцеві за незалежну Україну, народному депутатові України кількох скликань, Герою України. Степан Хмара чи не перший розпізнавав суть Юлії Тимошенко і вийшов із рядів її ганебної організації з чудовою але наскрізь фальшивою назвою «Батьківщина», у якій він був заступником! Це і з нього теж Ю. Тимошенко пробувала зробити для себе фіговий листок. Не вийшло! Степан Хмара залишив пані Юлю, бо побачив фальш, лицемірство і фарисейство - богопротивні якості. А влада від Бога - це влада правди, а не обману.

II. Потрібні зміни 1. Потреба у змінах

Як не парадоксально, але явно шкідницька і деструктивна діяльність у великій українській політиці Юлії Тимошенко та її бізнес-політичного охвістя принесла і очевидну користь, бо переконала чи не всіх у потребі проведення радикальних змін в державному управлінні країною. Проте шлях, який Ю. Тимошенко підготувала у втаємниченому від суспільства проекті змін до Конституції є неприйнятним, - це проект не для держави і народу, а під неї особисто; він не те що не фаховий, а - бездарний. А перед тим, як щось вагоме робити, слід взяти краще із свого минулого та опертися на досвід, уже вироблений людством.

2. Досвід минулого

Упродовж останніх років Верховна Рада України зовсім не подібна на представницький орган влади народу, вона більше нагадує кубло розбрату. Це очевидно всім. На 90% така ситуація стала наслідком деструктивної роботи Ю. Тимошенко, починаючи від дикого способу формування нею виборчих списків і закінчуючи влаштуванням, за її ж особистою вказівкою, всіляких авантюр і провокацій у сесійній залі та за її межами, вершиною яких стали блокування трибуни, президії, електрощитової, навіть дверей, обезструмлення парламенту і недопущення виступу Президента України. Такого в Україні ще не було ніколи.

Сірість роботи Верховної Ради України, яку й парламентом важко назвати, відповідає сірості її складу. Кого у теперішній Верховній Раді України можна віднести до яскравих особистостей, здатних висувати вартісні ідеї, вносити слушні пропозиції, вміти переконувати опонентів і брати на себе відповідальність за прийняте рішення? Їх кілька: Віктор Янукович, Микола Азаров, Сергій Головатий, Олександр Лавринович - у Партії регіонів, Володимир Литвин - у блоці свого імені, В'ячеслав Кириленко і Юрій Ключковський у «Нашій Україні», Петро Симоненко - у комуністів. А у БЮТ? Та після того, як Ю. Тимошенко й О. Турчинов перейшли на роботу в Кабмін, там немає нікого!

Для прикладу проілюструю ситуацію у Верховній Раді України першого скликання. У Народній Раді - так тоді називалася опозиція - була велика плеяда яскравих постатей і явних народних лідерів, серед них три академіки: Ігор Юхновський, Михайло Голубець, Павло Кислий; ціла когорта добре відомих у світі борців і правозахисників: Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара; Ірина Калинець; гроно письменників, які тоді будили і підіймали народ: Іван Драч, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Роман Лубківський, Володимир Яворівський, Петро Осадчук, Павло Мовчан; режисер Лесь Танюк, журналіст Віталій Карпенко; науковці: Орест Влох, Михайло Швайка, Володимир Панченко, Степан Пушик. Не менш яскравими стали Лариса Скорик, Іван Заєць, Сергій Головатий, Микола Поровський, Владислав Носов, Віталій Мельничук, Тарас Нагулко, Віктор Бедь, Василь Червоній, Олександр Барабаш та цілий ряд інших, не менш достойних і мудрих; їх було так багато, що й не всіх нараз згадаєш.