Макуха або штрихи до політичного портрета "Блоку Юлії Тимошенко"

Найголовнішою посадовою особою у Києві є міський голова, якого громада обирає прямим голосуванням. Голова очолює представницьку і виконавчу владу столиці, тобто наділений дуже великими повноваженнями, які поступаються хіба що повноваженням прем'єр-міністра. І це не порожні слова. Адже в Києві виробляється значна частина ВВП усієї країни, третина Державного бюджету України теж формується саме тут. Крім великого економічного важеля, столиця є центром формування суспільно-політичного клімату України, тут розміщені редакції майже всіх загальнонаціональних телеканалів та провідних періодичних видань, керівні органи творчих спілок, політичних партій, громадських організацій тощо.

Крім політичних завдань, київська влада може вирішувати чимало проблем, що стосуються розвитку бізнесу, надання земельних ділянок, забудови територій, здійснення окремих проектів. Фінансові ресурси Києва не йдуть у жодне порівняння із можливостями будь-якого міста України, навіть Харкова, Донецька і Дніпропетровська, разом узятих.

Тій політичній силі, якій вдасться встановити контроль над Києвом, значно легше буде поширити свій вплив і на решту України. Особливо це стосується виборів - парламентських і Президента України. Слово Києва тут може стати вирішальним. Це добре розуміють усі, особливо лідери політичних сил та політтехнологи. Встановлення контролю над Києвом, безумовно, є першим етапом підкорення України. Саме крізь таку призму і дивляться на українську столицю Ю. Тимошенко та її оточення.

Невпинно декларуючи відстороненість від майбутніх виборів Президента України, Ю. Тимошенка робила все навпаки своїм деклараціям та ретельно і планомірно готувалася до президентської гонки. Серед першочергових заходів було розроблено план заміни небажаних голів у столиці і восьми обласних центрах України. Першим у списку стояв Київ, другим - Харків. Але цей план виник не одразу - у нього своя історія.

2. Київський план 2006 року

На виборах 2006 р. у рядах БЮТ не знайшлося прохідного кандидата на посаду мера Києва. Столицею дуже хотів керувати Михайло Бродськии, який тоді став третьою за впливовістю після Ю. Тимошенко й О. Турчинова особою у БЮТ. Аби дорватися до важелів управління Києвом, М. Бродський навіть відмовився від прохідного місця у списку БЮТ на виборах народних депутатів України і зосередився на Київраді.

Задум був такий: БЮТ здобуває більшість місць у Київраді і пропонує міському голові на посаду секретаря ради, тобто другої за важливістю посади у столиці, керівника своєї фракції Михайла Бродського. Через деякий час мера скомпрометують (цим мистецтвом бютівці оволоділи досконало) і змусять подати у відставку або усунуть його від посади через висловлення недовіри. У такому випадку влада у столиці переходить до секретаря ради аж до нових виборів. А їх проведуть тоді, коли матимуть повну впевненість у перемозі свого ставленика.

Для реалізації цього плану тодішнього мера Олександра Омельченка почали брутально дискредитувати ще задовго до виборчої кампанії - його розглядали потенційним переможцем. Але несподівано мером Києва обрали Л. Черновецького. Бютівським вождям довелося спішно вносити корективи.

3. Витоки столичного конфлікту

Користуючись тим, що більшість у Київраді на виборах 2006 р. здобув БЮТ - 41 із 120 місць, Ю. Тимошенко спочатку пробувала домовитися із Л. Черновецьким тихо і спокійно. У замін за підтримку Л. Черновецькому пропонували у секретарі ради М. Бродського, але він не погодився на цю одіозну особу, тоді запропонували Миколу Томенка. Поки розглядали цю кандидатуру, виник конфлікт у середовищі самих бютівців. М. Бродський, який стільки пожертвував на партію, вважав себе обділеним, приниженим і ображеним; він навіть звинуватив Ю. Тимошенко у змові та підтримці Л. Черновецького. Внаслідок внутріпартійної гризні і колотнечі 18 депутатів разом із М. Бродським вийшли із фракції БЮТ, що скоротило її майже на половину. Ю. Тимошенко тут же оголосила своїх вчорашніх соратників зрадниками, у тому числі і самого М. Бродського.