Мальвіль

Яке ж то було наше повернення до Мальвіля з настанням ночі! Я їхав верхи на
Бурці, закинувши ремінь карабіна на шию в такий спосіб, що його ствол лежав у
мене на грудях, М’єтта горнулася до мене ззаду, бо останньої миті дала зрозуміти своєю мімікою,
що також хотіла б сісти на коня. Бурка ішла ступою, бо Силач, який, здавалося,
ладен був бігти за моєю кобилою на край світу, зразу переходив на рись, занадто
розгойдуючи возом, як тільки вона трохи виривалася вперед. На возі сиділи
Фальвіна, Шаке й Тома, а також лежала гора матраців і всякого іншого майна. За
возом плентала тільна корова: Фальвіна не хотіла залишити її в “Ставку” навіть
на одну ніч. “Вона ж бо ось-ось має отелитися”, - сказала жінка.
Ми поїхали плоскогір’ям, повз колишню ферму “Кюссак”, від якої зосталася тільки купа попелу, бо
неможливо було пробратися возом через кам’яні мури, що перетинали невеличку рівнину, яка збігала до Рюнів. До речі, Жаке
запевнив мене, що дорога через плоскогір’я хоч і довша, зате не захаращена обвугленими стовбурами дерев: він не раз
ходив тією дорогою, коли за наказом батька підкрадався до Мальвїля шпигувати за
нами.
Тільки-но віз, хоч і не без труднощів, виїхав на схил, що збігав до ферми
“Кюссак”, й ми опинилися на битому шляху, де нас застала ніч, мені забаглося
спробувати вирватися вперед, щоб заспокоїти друзів у Мальвілі. Але коли я
побачив чи, точніше, почув, що Силач кинувся бігти галопом за Буркою, а за
возом заревіла корова, бо мотузок ледь не задушив її, я зупинив свою кобилу й
пішов ступою. Бідна корівка довго не могла заспокоїтися. Я довідався, що вона
називалася Маркізою, це ставило її на дворянській драбині набагато нижче від
нашої Принцеси. Дядько твердив, що то під час Французької революції, коли
селяни в нашій місцевості проганяли аристократів, бажаючи поглумитися з них,
почали так кумедно називати своїх тварин. “Це не така вже й велика кривда, -
робила висновок Мену. - Вони чинили з нами набагато гірше. Ти, Емманюелю, не
повіриш, навіть за часів Иаполеона III в Ла-Році один граф повісив свого кучера
тільки за те, що той йому не підкорився. І що ж? Навіть на жоден день не
посадили цього графа до буцегарні!”
Коли я побачив здалеку освітлену смолоскипами головну башту замку, серце моє
радісно закалатало. Я відчув те саме, що відчував середньовічний вельможа, коли
він переможцем повертався додому, везучи до свого замку хури трофеїв і бранців.
Звичайно, я не зґвалтував М’єтту й вона не була моєю полонянкою. Навпаки, я її визволив. Але трофеї були
незвичайні і їх вистачить набагато більше, ніж на три зайві особи, які нам
тепер доведеться годувати: дві корови - Маркіза, яка ось-ось мала отелитися, і
друга дійна корова, що разом з бнком тимчасово залишилася на фермі “Ставок”,
кнур і дві льохи (не рахуючи ковбасних виробів), удвічі чи втричі більше курей,
ніж у Мену, й особливо багато зерна, бо Варвурд мав звичку сам пекти хліб. Його
ферма хоч і здавалася убогою, але їй належали родючі землі на плоскогір’ї, поряд з фермою “Кюссак”. Того вечора ми не забрали й десятої частини
багатства “Ставка”. І я розраховував, що доведеться цілісінький день завтра й
позавтра возити його двома возами, щоб переправити все до Мальвїля.
Цікаво, що з відсутністю автомобіля змінився ритм життя: щоб проїхати від
“Кюссака” до Мальвіля конем, нам потрібна була ціла година, а на своєму
автомобілі з кузовом “універсаль” я здолав би що відстань за десять хвилин. І
які думки роїлися в мене в голові під час цього повільного погойдування верхи
на Бурці, коли я відчував її тепло й вдихав запах поту; позаду, обхопивши мене
руками, сиділа М’єтта, притиснувшись обличчям до моєї потилиці, а грудьми до моєї спини. Яким
щасливим робила вона мене! Як мені було приємно! Вперше після дня події я так
добре почувався, А втім, не зовсім. Думав про Варвурда, який лежав тепер у
землі. Хитрий чолов’яга! Жив тільки за своїми законами, не визнавав ніяких інших. Це ж треба було
придумати - колекціонувати самців! У місцевості, де всі вирощували тільки
самиць, він на своїй маленькій фермі мав кнура, жеребця й бика.
Ми наближаємося до Мальвіля, й тепер мені нелегко стримувати Бурку, яка щоразу
починає бігти риссю. Але через оту бідолашну Маркізу, яка плентае за возом,
погойдуючи черевом між короткими ніжками, я стримую її. Я запитую себе, що
думає моя кобила про сьогоднішній день. Її викрали, майже зґвалтували й привели
знову до рідного дому. Тепер я знаю, чому вона пішла зі злодієм: від нього
тхнуло жеребцем. А зараз, мабуть, Любонька почула також наше наближення, бо до
нас долинуло далеке іржання, на яке відгукується Бурка й трохи перегодя, з
подивом (“Що? Ще одна кобила?!”) лунає могутній голос Силача. Вечір, що
опускається на землю, сповнюється запахом тварин, які перегукуються між собою.
То тільки ми нічого не відчуваємо. М’єтта горнеться до моєї спини. Коли Бурка починає бігти риссю, М’єтта притискається ще міцніше, ще дужче зціплює руки в мене на животі.
Безперечно, вона вперше їде верхи. Цього вона не забуде. Я також. Усі ті
заокруглення за моєю спиною живуть, тремтять і зігрівають мене. Я почуваю себе,
мовби мене вкопали в землю, обв’язали, ув’язнили. Якби я тільки міг також заіржати замість того, щоб думати. Й не боятися
майбутнього, живучи своїм теперішнім щастям.
У Мальвілі аж занадто багато горить смолоскипів. Два на головній башті й два
встромлені в бійниці надбрамної башти. В мене радісно калатає серце, коли я
дивлюся на свій чудовий, такий могутній уцілілий замок. Піднімаючись крутим
схилом, який веде до нього, милуюся велетенською головною баштою, що стримить
на задньому плані у тьмяному світлі смолоскипів, і надбрамною баштою, яка
височить переді мною; від неї тягнеться фортечний зубчастий мур, на якому
невдовзі, просунувши між зубців шию, з’являються якісь тіні, що їх розпізнати я ще не можу. Хтось махає смолоскипом на
парапеті. І кричить:
- Це ти, Емманюелю?
- Це - я! І Тома! Ми повертаємося з далеких країв!
Лунають вигуки. Невиразні слова. Чутно глухе рипіння двох стулок важкої дубової
брами. Великі завіси добре змащені, але брама все одно весело рипить. Я ступаю
за браму і впізнаю смолоскипника - це Момо.
- Момо, зачини браму за коровою!
- Емамуель! Емамуель! - збуджено вигукує Момо.
- Корова! - скрикує Мену, вдоволено сміючись. - Він привів нам корову!
- Й жеребця! - вигукує Пейссу.
Яким же я був героєм! Скільки слів виголошено на мою честь! Бачу, як рухаються
темні силуети. Поки що не впізнаю облич. Любонька в стійлі, яка тепер за кілька
кроків від нас, зачувши жеребця, щосили ірже, стукає копитом у двері, зчинивши
страшний гармидер, а Силач і Бурка по черзі відповідають їй. Я зупиняюся перед
“Материнством”, щоб Любонька побачила наших коней і заспокоїлася. Не знаю, чи
вона помітила їх, але замовкла. Я ж не бачу нічогісінько, бо Момо зі
смолоскипом зачиняє браму, а Мену з електричним ліхтариком (вона вперше
користується ним відтоді, як я його дав їй) оглядає за возом корову. Наші
оточили Бурку, й тепер я впізнаю Пейссу по білій пов’язці на голові. Хтось невисокий, мабуть, це Колен, бере мого коня за вуздечку,
і я зіскакую на землю; мені зовсім не подобається таке трюкацтво, воно здається
театральним, але я не міг вчинити інакше з М’єттою за спиною. Не встиг я торкнутися землі, як мене хапає в обійми Пейссу й
безсоромно цілує. “Облиш! Ти ж мене геть обслинив!” Сміх, веселощі, стусани,
жарти. Нарешті я згадую про М’єтту. Взявши її за талію, знімаю з кобили. “Вона важкенька! - кажу я. - Ось вам
М’єтта”.
Наближається Момо, розмахуючи смолоскипом, і світло смолоскипа вихоплює з
темряви М’єтту в ореолі чорного волосся. Западає мертва тиша. Всі ціпеніють. Момо також,
лише смолоскип тремтить у його руці. А за кілька метрів од нас чути голос Мену,
яка за возом ніжно, місцевою говіркою розмовляє з коровою: “Ой моя красуне, ой
моя люба, ти тільна, ти ось-ось отелишся. І ти, бідолахо, вся мокра, вони
примусили тебе бігти в такому стані, з телям в утробі!”
Оскільки друзі мовчать і далі, я вирішую відрекомендувати їх М’єтті.
- Це - Пейссу. Це - Колен. Це - Мейссоньє. А це - Момо.
М’єтта кожному з них подає й тисне руку. Ніхто не промовляє ні слова. Оціпеніння
триває. Тільки Момо, з доброго дива затанцювавши на місці, вигукує: “Мем’єнна! Мем’єнна!” (гадаю, що то спотворене “М’єтта!”), І, махаючи смолоскипом, він залишив нас у темряві, побіг розповісти
про все матері. Та ось з’являється й сама Мену. А оскільки Момо побіг зі смолоскипом хтозна-куди,
можливо, він роздивляється корову, Мену спрямовує ліхтарика на М’єтту й оглядає її з ніг до голови. Круглі плечі, повні груди, міцні стегна, м’язисті ноги - все гаразд.
- Ну-ну! - мимрить вона. - Ну-ну!
І більше ні слова. М’єтта поблискує очима. Друзі закам’яніли. З того, що Мену затримує світло ліхтарика на міцній М’єттиній постаті, я здогадуюсь, що вона схвально оцінює її. Принаймні за фізичну
силу - здатність народжувати, багато працювати. Про мораль Мену нічого й на
думку не спаде. Крім того “Ну-ну! Ну-ну!”, нічого більше вона не каже. Мовчить.
Ні пари з вуст. Я пізнаю в цьому її обережність. І її женоненависництво. Дуже
добре знаю, що вона зараз думає: “Не треба, хлопці мої, щоб вам ця пазуха
скаламутила голови. Жінка - це жінка. А жінок дуже мало добрих”.
Не знаю, чи М’єтта зніяковіла від того, що опинилася в центрі уваги незнайомих людей, але
становище врятував Тома, який зістрибнув з воза. Я бачу, як йому бранець, що ще
сидить на возі, передає дві рушниці. Ось він, обвішаний зброєю, іде до нас.
Його зустріли дуже добре. Не так, як мене, з несамовитою радістю. Або як М’єтту, з затамованим диханням. Але й він отримує свої стусани. Вперше бачу, що
друзі галасують навколо нього, - це ознака того, що нарешті він цілком
порозумівся з нами. Я задоволений цим. А розчулений Тома намагається відповісти
на цей вияв почуттів дружнім жартом.
- А ти, Емманюелю, як ся маєш? - питає Мену.
Я бачу, як вона усміхається мені, задерши вгору свою голівку.
- Дуже добре, - відповідаю я місцевою говіркою, - бо ти піклуєшся тільки про
корову!..
Я хапаю її під лікті, піднімаю в повітря, наче пір’їну, й цілую в обидві щоки. Потім розповідаю про “Ставок”, Варвурда та його
родину. Варвурд її зовсім не дивує. Вона вже чула про нього.
- Я йду, - зрештою мовить вона. - Поки ви розвантажуватимете воза, я приготую
вечерю.
І вона простує до будиночка, швидко дрібочучи ногами, перед нею витанцьовує
коло світла, і її постать здається ще крихітнішою, коли вона наближається до
звідного моста й підніжжя другого фортечного муру. Я вигукую:
- Мену! Готуй на дев’ятьох. На возі є ще двоє!
Нам вісьмом вистачило години, щоб розвантажити воза й тимчасово скласти все в
“Материнстві”, за винятком матраців, які я вирішив знести до будиночка, щоб
оселити там трьох новачків.
Доглянувши тварин і замкнувши їх, - Силача ми поставили в стійлі, в якому я
тримав свого жеребця до дня події і яке він не міг розбити, ані перескочити
через двері, щоб кинутися шукати кобил, - ми несемо матраци на другий поверх
будиночка й зразу ж спускаємося вниз; тут, у світлиці, горить вогонь, вже
накритий довгий монастирський стіл, і, на наш подив, серед нього величаво
стоїть стара дядькова гасова лампа, яка видається нам верхом розкоші: її
розшукав і полагодив під час нашої відсутності Колен.
Але Мену зустрічає нас холодно. Оскільки я йду поперед невеликого гурту, вона,
чорна й худа, обертається й гостро дивиться на мене, міцно стуливши губи й
скрегочучи зубами. Новачки ніяковіють. Старожили стримано жартують.
- А де ж іще двоє? - запитує вона сердито. - Оті чужинці зі “Ставка”? Ніби нам
своїх ротів бракує!
Я заспокоюю її. Перераховую всі скарби, що привезу до Мальвіля, не кажучи вже
про пшеницю, з якої ми зможемо пекти хліб, про одяг для Пейс су, адже Варвурд
був його зросту. Нарешті - про допомогу. Відтак виводжу з гурту Жаке й показую
їй.
Він оправляє на неї гарне враження. Мену симпатизує вродливим юнакам і взагалі
сильній статі. І потім усе-таки в Жаке такі плечі, такі руки! Як і з М’єттою, вона не вітається з ним за руку й не каже “добридень” (“Чужинець зі
“Ставка”. Ви ж знаєте: ганчірка ніколи не стане рушником”). Вона лише здалеку
киває йому головою. Своєю пихатістю Мену втерла б носа й герцогині.
- А ось...
Але я не встигаю відрекомендувати Фальвіну, кажіть вимовити її прізвище, бо
Мену, помітивши її, в ту ж мить, щоб я не зміг її зупинити, вибухає місцевою
говіркою, переконана, що “чужинка” нічого не розуміє:
- Ой боже мій! Та що це таке, Емманюелю? Кого ти привів на мою голову?
Сімдесятирічну старушенцію (сама Мену, якщо мені не зраджує пам’ять, має сімдесят п’ять). З молодою я ще можу якось змиритися, вона тобі, гадаю, робитиме деякі
послуги! Але ця стара корова годиться хіба що для того, щоб сидіти на кухні й
натоптувати свій кендюх! І вона така стара, така зморшкувата, - з огидою
докидає Мену, - що мене аж нудить, коли я дивлюся на неї! А весь цей жир на ній
- можна сказати, горщик із смальцем, який вивернули на тацю!
Фальвіна почервоніла, важко дихає, і я вже здогадуюся, що дрібні сльози градом
котяться по її щоках. Цієї сцени не бачить Мену, бо вона вдає, що не дивиться
на Фальвіну, й звертається тільки до мене.
- І до того ж ця старушенція не тутешня, вона чужинка, дикунка, як і її син!
Той чоловік спокусився був на рідну дочку. А хтозна”, чи не спокушався він і на
свою матір?
Це звинувачення несправедливе, й воно спонукає Фальвіну запротестувати.
- Але ж Варвурд не мій син! Він мій зять! - кричить вона місцевою говіркою.
Мену, отетерівши, обертається й уперше дивиться на неї, як на людську істоту.
- Ти розмовляєш по-нашому? - трохи зніяковівши, каже вона.
Всі перезираються, а старожили регочуть.
- Ну то й що? - озивається Фальвіна. - Я народилася в Ла-Році! Мабуть, ти знаєш
Фальвіна, який має майстерню біля замку? Я його сестра.
- Ти маєш на увазі шевця Фальвіна?
- Атож!
- Та він же мій троюрідний брат! - вигукує Мену.
Всі дивуються, як це може бути, що Мену не знала Фальвіни й ніколи навіть не
бачила її. Але я їй вірю.
- Сподіваюсь, - каже Мену, - що мої слова тебе не образили, адже я кинула їх не
в твій город.
- А я й не образилася, - мовить Фальвіна.
Отже, наші обидві старушенції порозуміються. На грунті здорової ієрархії. Я
навіть не хочу думати про те, хто з них верховодитиме в домі.
- До столу! До столу! - весело гукаю я, сідаю посередині й киваю М’єтті сісти навпроти мене.
Після короткочасного вагання Тома за звичкою сідає праворуч від мене, а
Мейссонье - ліворуч. Момо намагається вмоститися ліворуч біля М’єтти, але цій його спробі відразу ж перешкоджає Мену, яка садовить його
праворуч від себе. Пейссу дивиться на мене.
- Ну чого очікуєш, здорованю? - кажу я, і він засоромлено сідає праворуч від М’єтти, а Колен умощується лізоруч.
Оскільки Жаке й досі стоїть, я йохму киваю на місце біля Мейссонье. Залишається
єдиний прибор коло Пейссу, і я подаю знак Фальвіні. Ввічливий Пейссу час від
часу розмовлятиме з нею.
Я їм дуже жадібно, але п’ю, як звичайно, стримано, тим більше, що мій день ще не скінчився й доведеться
скликати збори після вечері, щоб обговорити деякі питання. Задоволено помічаю,
що щоки в Пейссу знов налилися рум’янцем. Однак не зважуюсь запитати Пейссу в присутності Жаке, який геть
засоромився і навіть не дивиться на нього, чи болить у нього потилиця.
Безперечно, Пейссу чекав на мене, щоб я зняв йому пов’язку, але хай поносить її до завтра, бо я боюсь, щоб його рана не почала знов
кровоточити. Фальвіна, засумувавши, не розтуляє рота, що, на мій погляд,
дається їй нелегко, й придурюється, що їсть дуже неохоче: цим намагається
справити добре враження на Мену. Але дарма, бо Мену не дивиться на неї.
Тільки М’єтта тримається цілком природно. Справді, вона стала тією точкою, на якій ми
зосередили всю свою увагу. Вона не ніяковіє від цього й, я сказав би, не
чваниться цим. Дивиться на нас якось по-дитячому невимушено. Іноді всміхається.
Вона всміхається всім нам по черзі, навіть і Момо, який здивував мене своєю
охайністю, бо я забув, що сьогодні вранці ми купали його. Хоч усі мої друзі
веселі, однак почувають себе трохи незручно, бо я ніяк не зважуюсь розповісти в
присутності новачків, що відбулося в “Ставку”. Новачки, хоч і мовчать,
заважають нам розмовляти: здається, ті самі слова, які ми колись вимовляли, не
задумуючись над ними, могли видатися тепер фальшивими. До того ж ми побачили,
що вони дотримуються зовсім іншої традиції. Сідаючи за стіл, усі троє
перехрестилися. Не знаю, в кого вони перейняли цей звичай - звісно, не у
Варвурда! Проте це справило гарне враження на Мену, яка завжди вважала чужинців
дохристиянськими дикунами.
Мейссонье, який сидів ліворуч від мене, штовхнув мене ліктем, а Тома з досадою
подивився на нас.
Вони відчули себе в меншості, бо були тут єдиними переконаними атеїстами. Колен
і Пейссу, хоч іноді й ходили з дружинами на месу до дня події, вважали це не
чоловічою справою й причащалися лише на Великдень. Щодо мене, то я ні католик,
ні протестант, бо виховувався в двох різних сім’ях. Виховання в одній сім’ї завдало шкоди вихованню в іншій, і грані віри розвалилися в мені...
Коли вечеря скінчилася, я посилаю Жаке затопити на другому поверсі й, коли він
повертається, підводжуся ї кажу до новачків:
- Сьогодні ви всі троє спатимете на матрацах на другому поверсі. А завтра
вирішимо, де кого покласти.
Фальвіна збентежено підводиться, вона не знає, як їй попрощатися з нами.
- Ідіть, ідіть, - кажу я новачкам і роблю широкий жест. - Я проведу вас.
Я підштовхую їх до дверей, і ніхто ні з новачків, ні зі старожилів, виходячи за
поріг, не каже “на добраніч”. На другому поверсі я вдаю, що перевіряю, чи добре
зачинені вікна й чи матраци не присунені надто близько до каміна. “На добраніч
вам”, - кажу я й знову роблю широкий жест руками; надто важко мені кидати М’єтту так байдуже, уникаючи навіть її очей, які, здається, прискіпливо втупилися
в мене.
Я повертаюся до світлиці, де Мену, заспокоївшись, і друзі, які повсідалися біля
каміна, чекають на мене. Я сідаю посередині й зразу ж, глянувши на них, доходжу
висновку, що вони й досі ще думають про М’єтту, бо не можуть думати про щось інше. Йду на парі, що Пейссу перший згадає
про неї.
- Гарна дівчина, - озивається він байдужим тоном. - Але не дуже балакуча.
- Вона німа.
- Не може бути! - вигукує Пейссу.
Всі мовчать. А оскільки мовчанка тривав надто довго, я починаю розповідати, як
ми провели день у “Ставку”.
Дуже коротко знайомлю їх із воєнними подіями. Ще коротше зупиняюся на родинних
стосунках у племені Варвурда. Більше говорю про Жаке, його замах на Пейссу, про
його пасивну співучасть, про те, що батько тероризував сина. Закінчую тим, що
пропоную покарати його - ув’язнити, хай знає, що вчинив недобре, й хай це буде йому наукою.
- Як ти уявляєш собі це ув’язнення? - питає Мейссоньє.
Я знизую плечима.
- Сам знаєш, що ми не закуємо його в кайдани. Просто заборонимо виходити з
Мальвіля і за його межі. У всьому іншому він матиме ті самі права, що й кожен з
нас.
Зі мною всі погоджуються в принципі, але ми сперечаємося з приводу тривалості
ув’язнення Жаке. Пропозиції надходять різні. Найсуворішу вносить Тома: десять
років. Найпоблажливіший Пейссу: один рік.
Я пропоную п’ять років і конфіскацію всього його майна. Голосуємо. Мою пропозицію прийнято,
і мені доручається завтра оголосити Жаке вирок.
Відтак я переходжу до проблеми безпеки. Ми не знаємо, чи не вціліли й інші
люди, чи не блукають вони довкола з агресивними намірами. Відтепер треба
стерегтися. Вдень виходити тільки зі зброєю. Вночі в надбрамніи башті, крім
Мену й Момо, мають спати ще двоє. А чому б і ні, адже на третьому поверсі
надбрамної башти є вільна кімната з каміном. Я пропоную, щоб варта складалася з
двох осіб. Друзі в принципі погоджуються зі мною, але палко сперечаються про
тривалість вартування і черговість. За двадцять хвилин ми доходимо згоди, що
Колен і Пейссу вартуватимуть у парні числа, а Мейссоньє й Тома - в непарні.
Колен пропонує, і всі погоджуються, щоб я не залишав головну башту і зміг
забезпечити захист другої огорожі, коли першу захоплять зненацька.
В головній башті звільниться одна кімната, якщо двоє з нас постійно спатимуть у
надбрамніи башті, і я пропоную віддати М’єтті ту, що поряд з ванною на другому поверсі.
При згадці про М’єтту пожвавлення згасає й западає мовчанка. Та кімната, цього не знає тільки
Тома, - колишній притулок “Гуртка”. А в часи “Гуртка” ми безперестанку
сперечалися про те, як приємно було б мати тут якусь дівчину, котра варила б
нам їсти і “вдовольняла наші пристрасті”. (Останні слова належали мені, я їх
вичитав у якомусь романі, вони вражали нас, хоча ніхто точно не знав, що
означало слово “пристрасть”).
- А куди ми поселимо двох інших? - зрештою запитує Мейссоньє.
- Вони хай лишаються в будиночку.
Знову западає мовчанка. Всі розуміють, що становище М’єтти в Мальвілі не може прирівнюватися до становища Фальвіни чи Жаке. Але про
це ніхто не каже й слова.
- Гаразд, - озиваюся нарешті я, - будемо відверті щодо М’єтти. Але, звісно, за однієї умови: жодне наше слово не вийде за ці стіни.
Я дивлюся на друзів. Вони схвально кивають головами. Мену байдуже втуплюється в
своє в’язання, і я звертаюся до неї:
- Ти, Мену, також будеш утаємничена в це.
Вона згортає своє в’язання й підводиться, міцно стуливши губи:
- Я йду спати.
Мену прямує до дверей. Момо ступає за нею.
- Гаразд, - кажу я, - тепер поговоримо про М’єтту. В “Ставку”, поки Жаке й Тома ховали Варвурда, я міг побавитися з М’єттою й, повернувшись сюди, сказати: “М’єтта належить мені, вона моя дружина, й ніхто не має права навіть доторкнутися
до неї”.
Дивлюся на друзів. Ніякої реакції, принаймні зовні.
- І якщо я не вчинив цього, то не задля того, щоб це зробив хтось із вас.
Інакше кажучи, М’єтта не повинна стати чиєюсь винятковою власністю. М’єтта - це не майно, яке має комусь належати. Вона належить сама собі. Ви
згодні?
Западає тривала мовчанка. Ніхто не вимовляє жодного слова й навіть не дивиться
на мене. Закон моногамії настільки вкорінився в них і викликає стільки
рефлексів, спогадів і почуттів, що вони не здатні не лише погодитися зі мною, а
навіть збагнути, чому я скасовую його.
- Є дві можливості, - озивається врешті Тома. - Або М’єтта обере одного з нас...
Я перебиваю його:
- Зразу ж кажу, що не пристану на таке, якщо навіть вона обере мене. А якщо її
обранцем буде хтось інший, я відмовлю йому в будь-якій винятковості.
- Я ще не скінчив, - мовить Тома.
- Будь ласка, Тома, - люб’язно кажу я. - Я перебив тебе, але говорити не заважаю.
- Дуже радий, - відповідає Тома, але всім добре видно, що я трохи пригасив його
порив, - ...Або М’єтта спатиме з усіма, й це виглядатиме аморально.
- Аморально? - перепитую я. - В чому полягатиме ця аморальність?
- Вона цілком очевидна, - відповідає Тома.
- Зовсім ні. Я не погоджуюся з такою попівською думкою.
Приписати Тома “попівську думку”! Я мимохіть утішаюся своєю невеличкою
підлістю.
- Це зовсім не попівська думка, - запально відказує він. - Ти не станеш
заперечувати: жінка, яка спить з усіма, - повія.
- Помиляєшся, - кажу я, - Повія - це та жінка, яка спить з чоловіками за гроші.
Саме гроші роблять усе це аморальним, хіба мало жінок, які сплять з іншими
чоловіками. Навіть, у Мальжаку. Й ніхто не ставиться до них з презирством.
Западає тиша. Ми всі думаємо про Аделаїду. Крім Мейссоньє, який ще зовсім юним
заручився зі своєю Матільдою, Аделаїда всім нам допомогла передчасно
подорослішати. Й ми вдячні їй за це, навіть Мейссоньє, я цього певен, хоча він
такий доброчесний з виду.
Мабуть, Тома відчув, що я вдався до спогадів, бо мовчить. І я веду далі, тепер
майже переконавшись, що взяв гору.
- Це питання не моралі, а призвичаєння до обставин. Тома, в Індії є каста, в
якій, наприклад, об’єднуються п’ять братів, щоб одружитися з однією дівчиною. Ці брати і єдина жінка створюють
сім’ю, яка виховує дітей, не дошукуючись, від кого вони. Там вдаються до цього, бо
кожен брат неспроможний сам утримати свою сім’ю. Їх штовхають на це злидні, а нас тепер - необхідність. М’єтта - єдина тут жінка, здатна народжувати дітей.
Всі вони мовчать. Тома, який, мабуть, почуває себе побитим, більше не хоче
сперечатися, й інші не бажають висловлюватися. Та все ж я хочу почути їхню
думку, тому запитально дивлюсь на них і кажу:
- Ну?
- Мені це не подобається, - каже Пейссу.
- Що - це?
- Ота твоя індійська система.
- Питання ставиться не про те, що подобається, а про необхідність.
- Ні, я проти того, щоб ділити одну жінку з багатьма, - наполягає Пейссу.
Мовчанка.
- Я згоден з Пейссу, - озивається Колен.
- Я теж, - мовить Мейссоньє.
- І я, - роздратовано посміхається Тома.
Я дивлюсь на вогонь. Сталося щось неймовірне: я залишився сам! Мене побито!
Причому вперше відтоді, як у дванадцять років я очолив, так би мовити,
колективне керівництво “Гуртка”. Я почуваюся дуже ображеним. Хочу не показувати
цього й, ніби нічого не трапилося, повести мову далі, перейти до порядку
денного. Та мені це не вдається. Щось здушує горло.
Авжеж. Шануймо шлюб. Не порушуймо подружню вірність, навіть за згодою. Умовна
мораль не вмерла. На мою думку, ця шанована система зовсім не зможе прищепитися
в общині з шести чоловіків, яким випало ділити єдину жінку. Однак не можна
брати гору над усіма. Позиція моїх товаришів здається мені максималістською й
безглуздою: краще лишитися неодруженим до кінця життя, якщо не мати власної
дружини. Правда, кожен сподівається бути обраним.
Я мовчу. Хвилююсь за майбутнє. Боюся обману, ревнощів, а можливо, навіть
убивства. А також, і я цього зовсім не приховую, відчуваю болісний жаль, що не
скористався з нагоди в “Ставку”. Мені не дуже віддячили за те, що я контролював
свої “пристрасті”.
Після дуже неспокійної ночі на світанку наступного дня мене розбудив дзвін
надбрамної башти, що бив, наче на сполох. То був велетенський церковний дзвін,
що його я купив і повісив біля входу до надбрамної башти, щоб відвідувачі й
туристи могли повідомляти про свій прихід. Проте його бамкання було надто
гучне, - мені казали, що воно долинало навіть до Ла-Рока, - і я поставив
електричний дзвінок, який тепер був уже не потрібен.
Я запитую себе: що ж могло скоїтися, що так гучно й довго дзвонять? Зіскакую з
ліжка, натягую штани, взуваю чоботи на босу ногу й, схопивши карабін, в
супроводі Тома, який теж озброївся, лечу крученими сходами на перший поверх,
мчу звідти через звідний міст за першу огорожу.
Всі, одягнені похапцем, зібралися тут, перед “Материнством”, де Маркіза зі
“Ставка” щойно народила в кутку стійла одне теля й зараз народжує друге. Момо,
якому мати доручила повідомити нам цю новину, шаленіючи від захоплення, вдарив
у дзвін. Я картаю його. Нагадую про свою рішучу й неодноразову заборону
торкатися дзвона, відтак, обернувшись до Фальвіни, вітаю її з телятами, до
речі, з двома теличками.
Фальвіна дуже запишалася, ніби вона сама їх народила, й без угаву цокотить у
стійлі з Мену: обидві вони готові допомагати Маркізі, але дарма, бо друге теля,
кругленьке, слиняве й таке ніжне, вже лежить на підлозі. Пейссу, Мейссоньє,
Колен і Жаке кидають репліки. Хтось згадує, де він бачив чи чув, щоб корова
народила близнят. Усі ми зіперлися на перегородку стійла, поклавши підборіддя
на поруччя, М’єтта також стоїть біля нас.
Вона одягнена благенько, волосся в неї розкуйовджене, ще заспана. Коли я її
побачив, серце в мене закалатало, немов божевільне. Гаразд. Помилуймося
телятами. Вони кольору червоного дерева й не такі вже маленькі, як це можна
було б гадати.
- Дивлячись на Маркізу, - зауважує Пейссу, - ніхто не сказав би, що вона
народить двох телят.
- Я бачила корів, які були набагато повніші, ніж ця, - твердить Мену. - І,
дивися, ця народила двох, і обоє гарненькі. Де вона тільки їх носила?
- Можеш вважати, що тобі пощастило, - звертається Пейссу до Фальвіни (не знаю,
чому ми всі вшановуємо Фальвіну за корову, яка, по суті, тепер належить
Мальвілго, мабуть, прагнемо вибачитися за вчорашню холодну зустріч). - Гадаю,
Фальвіно, - поважно веде далі Пейссу, - що ти не захочеш продати корову, яка
народжує близнят. Навпаки, ти продаси за тиждень обох телят, за яких візьмеш
щонайменше шістдесят тисяч франків. Не кажучи вже про те молоко, що потім ти
матимеш. Це справді золота корівка. Тим більше, що вона знову може народити
двійню.
- Дурню, а кому ти продаси тепер цих телят? - питає Колен.
- Та це я так, - задумливо відповідає Пейссу, примруживши очі. Він, певне, мріє
про зразковий хлів з електродоїлками й коровами, які народжують тільки близнят.
Він забуває дивитися на М’єтту. Справді ж, сьогодні вранці, після вчорашнього вечірнього голосування, ми
тільки крадькома зиркаємо на неї. Кожен прагне не подати знаку перед
товаришами, ніби він надто поспішає бути першим обранцем.
Я перераховую: Принцеса, Маркіза й двоє новонароджених, яких ми вирішуємо
назвати Графинею й Баронесою, щоб доповнити колекцію титулів. Ох, я забув: ми
залишили в “Ставку” Смуглянку, хоч не таку аристократку, як інші, зате дійну й
без теляти. Отже, Мальвіль має п’ять корів, дорослого бика й бичка Принца. Останнього ми триматимемо також, бо
не можемо ризикувати залишатися лише з одним самцем. Щодо коней, маємо три
кобили - Бурку, Любоньку, її доньку Насмішку й жеребця Силача. Не рахую свиней
- їх тепер у нас багато, було б чим годувати. Коли я думаю про всіх цих тварин,
мене поймає палке почуття безпеки, злегка забарвлене страхом, що поля не
зможуть прогодувати не тільки їх, а й нас. Цікаво, що із зникненням грошей
відпали й додаткові потреби. Наче в прадавні часи, ми думаємо про їжу, землю,
поголів’я худоби й про продовження роду. Візьмемо М’єтту. Я дивлюся на. неї зовсім не так, як дивився на Біргітту. Біргітта була
для мене просто забавкою, а на М’єтту дивлюся, як на жінку, що повинна родити.
Чотири дні двома возами нам довелося перевозити майно зі “Ставка” до Мальвіля.
Городяни нарікають, коли їм доводиться переселятися, вони уявлення не мають,
скільки речей можна нагромадити на фермі протягом життя, і всі ті речі
необхідні й здебільшого громіздкі. Я не кажу вже про тварин, фураж і зерно.
Минуло чотири дні, й ми знов поїхали орати маленьку ниву в Рюнах, виробивши
перед цим нові правила безпеки. Жаке орав, а ми по черзі вартували з карабіном
на невеличкому пагорку, що височів на захід од Рюнів. Якби вартовий побачив
одну або кілька підозрілих осіб, йому звелено було стріляти вгору й не
показуватися. Це дало б змогу Жаке втекти з конем до замку, а нам - прибігти на
місце події з рушницями, тепер уже з трьома, якщо рахувати Варвурдову, до того
ж ще й четвертий карабін.
Зброї було дуже мало. Тоді мені спав на думку Варвурдів лук, який виявився
досить грізною і влучною зброєю в близькому бою. Біргітта колись навчила мене
стріляти з лука, й, нехтуючи загальним скептицизмом, я став тренуватися на
доріжці, що вела за першу огорожу. Доклавши трохи зусиль, я досяг задовільних
результатів, потім поволі збільшував відстань. Через кілька днів я вже влучав
однією з трьох стріл у мішень на відстані сорока метрів. Звичайно, мені ще
далеко було до Вільгельма Телля й навіть до Варвурда, але загалом лук стріляє
краще, ніж мисливська рушниця, яка, починаючи з п’ятдесяти метрів, надто розсіває шріт. Мене дивувала також пробивна сила стріли,
яка впивалася так глибоко в тверду мішень, що іноді доводилося висмикувати її
двома руками.
Коли друзі довідалися про це моє досягнення, в них прокинувся дух змагання, й
відтепер стрільба з лука стала для нас улюбленим дозвіллям. Мене наздогнав і
навіть випередив малюк Колен, який з шістдесятиметрової відстані посилав усі
три стріли в мішень і потроху почав влучати ними ближче до центру.
З нас п’яти, а якщо рахувати Жаке, то шести, хоча його ми ще не залучаємо до стрільби,
Колен був найнижчого зросту й найслабкіший. Ми так звикли до цього, що навіть у
вічі називали його “малюком”. Не думали, що він може образитися, бо Колен
ніколи не протестував проти такого епітету. Й, раптом побачивши, який він
радий, що перевершив нас у стрільбі з лука, я зрозумів: він завжди страждав, що
був такого маленького зросту. Лук - і той був вищий за нього. Але коли Колен
брав його в руки, - це траплялося з ним часто, бо він став тренуватися більше,
ніж ми, - то почувався королем. Ополудні, пообідавши, я бачив, як Колен сидів
біля одного з вікон великої зали й уважно вивчав теорію стрільби з лука за
підручником, що його мені купила Біргітта. Одне слово, малюк Колен став нашим
великим стрільцем з лука. Я почав його так називати, помітивши, скільки радості
приносило йому слово “великий” навіть у переносному значенні.
Він умовив Мейссоньє змайструвати ще три луки. Кожен, вважав Колен, повинен
мати свій лук. Я заохочував кожну його ініціативу, бо думав про ті часи, коли в
нас закінчаться набої й ми не матимемо з чого їх виготовити; тоді наші рушниці
нічого не будуть варті в світі, в якому, цілком очевидно, не зникне насильство,
хоч і не буде вогнепальної зброї.
Вже цілий місяць минув відтоді, як на світанку Момо вдарив у дзвін, щоб
повідомити, що Маркіза народила двох телят. Одного вечора, десь близько сьомої,
коли я готувався зачинити свою кімнату в головній башті, щоб з біблією під
пахвою спуститися вниз, Тома, який стояв уже на сходах, сказав мені: “Ти дуже
схожий на святошу”. Замикаючи двері, я повернув голову до нього, щоб відповісти
йому, коли раптом знову пролунав дзвін, не так гучно, як тоді, але перші два
удари були могутні, а третій трохи слабший, після чого запала незвичайна тиша.
Я завмер. То дзвонив не Момо. То не його “почерк”. Я знову відчинив двері,
поклав біблію на стіл, схопив свій карабін і подав рушницю Тома.
Ми мовчки побігли до надбрамної башти. Там нікого не було. Мену й Момо були,
певне, в будиночку, мати готувала вечерю, а син крутився біля неї, сподіваючись
щось ущипнути. Залишивши Тома пильнувати за брамою, я повільно походжав
порожніми кімнатами надбрамної башти й дійшов висновку, що наші правила безпеки
надто недосконалі. Перша огорожа була набагато нижча від другої, на неї легко
можна було видертися з допомогою драбини або вірьовки з гаком.
Я вийшов з надбрамної башти, шепнув Тома, щоб він піднявся на фортечний мур і
взяв з бійниці на мушку відвідувача чи відвідувачів. Я почекав, доки він
дістався до свого місця, потім навшпиньках підкрався до потайного віконця в
брамі, легенько підняв на кілька міліметрів заслінку й обережно визирнув.
Десь за метр од себе я побачив чоловіка років сорока, що сждів верхи на
великому сірому віслюкові. З-за лівого плеча визирав ствол рушниці. Чоловік був
простоволосий, смаглявий, чорнявий, у дуже запорошеному костюмі антрацитового
кольору, й, що мене приголомшило, на шиї в нього, наче в єпіскопа, висіло
срібне розп’яття. Він видався мені високим і кремезним. Обличчя в нього було дуже спокійне,
я помітив, що він і бровою не повів, коли, глянувши на бійницю, побачив, що
Тома взяв його на мушку.
Я з брязкотом смикнув заслінку й щосили гукнув:
- Що тобі тут треба?
Мій грубий тон зовсім не вплинув на відвідувача. Він навіть не здригнувся,
глянув на потайне віконце й статечно мовив:
- Ну, насамперед я хочу побачити вас, а також переночувати в замку. Я не зможу
за ніч подолати той шлях, який проїхав сьогодні.
Я звернув увагу, що він висловлювався якось вишукано, старанно вимовляючи кожне
слово. Акцент у нього не зовсім був схожий на тутешній, але наближався до
нього.
- Чи є в тебе ще якась зброя, крім рушниці?
- Ні.
- Краще скажи правду. Ми обшукаємо тебе, тільки-но ти переступиш поріг,
- Я маю ще при собі кишенькового ножика, але не вважаю це зброєю.
- Він зі стопорним візиром?
- Ні.
- Як тебе звати?
- Фюльбер Ле-Но. Я священик.
- Послухай, Фюльбере. Вийми затвор зі своєї рушниці й поклади в кишеню піджака.
Він виконав мій наказ, сухо зауваживши:
- Ви недовірливі.
- Ми маємо на це підстави, на нас уже нападали. Зараз я тобі відчиню. Ти
проїдеш у браму, зупинишся метрів за десять і не злазитимеш на землю, поки я
тобі не скажу.
- Гаразд.
Я підвів голову.
- Тома, тримай його на мушці.
Тома кивнув головою. Я взяв карабін у правицю, зняв запобіжника, смикнув обидва
засуви, штовхнув стулки і став чекати. Як тільки віслюк Фюльбера переступив
поріг, я хутенько зачинив браму, штурхнувши віслюка. Віслюк стрибнув убік і
ледь не скинув з себе господаря. В “Материнстві” заіржали коні, віслюк
настовбурчив довгі вуха. Фюльбер зупинив віслюка.
- Злазь, - сказав я місцевою говіркою, - і віддай мені затвор.
Він підкорився, отже, зрозумів місцеву говірку. Я поклав затвор собі в кишеню.
Цього разу був майже певен, що ця моя обережність зайва.
Прийшов Тома, щоб узяти за вуздечку сірого віслюка й відвести в стійло
“Материнства”. За хвилину він вийшов з відром, щоб напоїти віслюка. Я очікував
на Тома, поверх нувшись до Фюльбера.
- Звідки та?
- З Каора.
- Однак ти розумієш нашу говірку.
- Я розумію не всі слова.
Я з цікавістю дивився на нього. Він був не такий уже й високий, як я гадав, але
міцно збудований, з елегантною поставою.
- То ти приїхав з Каора?
Він усміхнувся, і я помітив, що усмішка в нього досить приємна.
- Та ні, я їду з Ла-Рока. Я був у Ла-Році в момент вибуху бомби.
Я здивовано глянув на нього.
- Невже в Ла-Році хтось уцілів?
- Авжеж, - відповів він. - І додав так само спокійно: - Двадцять чоловік.