Мальвіль

Мейссоньє перечитує відозву, цього разу мовчки. Я дивлюсь на його довгобразе
обличчя, на зморшки, що перетинають щоки. Кожна рисочка його обличчя промовляє
про сумлінність. Він був відданим комуністом-борцем. І, - з своєю відданістю
справі, доскіпливістю, - був би дуже добрим керівником. Шкода, що він не став
мером Мальжака!
- Ну, що ти скажеш на це?
- Психологічна війна, - стримано відповідає Мейссоньє.
Поки що він тільки констатує факт. Оцінку йому дасть трохи пізніше. Він повинен
розміркувати. Що ж, нехай розмірковує.
- На мою думку, це дасть наслідки тільки тоді, якщо буде вбито Вільмена й
Фейрака, - провадить він за хвилину. - Решта, якою більше не буде кому
командувати, скорше, мабуть, рятуватиме свою шкуру, ніж кидатиметься в бій.
Так, він має рацію. Про це мені треба буде пам’ятати, коли даватиму під час бою команду стріляти. Я підводжусь.
- Гаразд. Чи не міг би ти знайти мені шматок фанери, почепити на неї цю відозву
й зробити в ній дві дірочки?
- Це дуже просто, - відповідає Мейссоньє й теж підводиться. Відтак обходить
стіл з моїм плакатом у руці й зупиняється біля мене. - Я хотів спитати тебе: ти
й далі вважаєш, що ми повинні стріляти тільки з бійниць, зроблених у парапеті?
- Так. А чому ти про це запитуєш?
- Їх лише п’ять. Разом з бійницями надбрамної башти їх буде сім. А нас тепер десять.
Я уважно дивлюсь на нього.
- Ну й що ж ти можеш запропонувати?
- Щоб за межами замку вартували троє, а не двоє хлопців. Кажу тобі про це, бо
бліндаж для трьох замалий.
Весь Мальвіль тепер дбає про те, щоб досягти єдиної мети - розбити банду
Вільмена.
Я кладу руку Мейссоньє на плече й веду його до кручених сходів. Він виходить, а
я повертаюсь, щоб узяти “спрінгфілд” і замкнути двері.
В дворі за першою огорожею на мене чекають Колен, Жаке й Ерве. Двоє останніх
тримають заступи. Колеи стоїть трохи осторонь.
- Не кидайте своє знаряддя, - кажу я їм. - У мене є для вас робота. Зараз сюди
прийде Мейссоньє.
Почувши мій голос, з “Материнства” виходить Каті, гримаючи в одній руці
скребло, а в другій - пирієву щітку. Вона чистила Бурку. Фальвіна сидить на
великому пеньку, що стоїть біля входу до печери, й, побачивши мене, винувато
підводиться.
- Сиди, сиди, Фальвіно, це ж твоя черга відпочивати.
- Ні, ні, - каже вона аж надто підкреслено, що мене дратує. - Гадаєш, що в мене
є час сидіти.
Вона залишається стояти, але до роботи не береться. Мовчить. Ще досі не може
вибачити мені те, що сьогодні вранці я її образив.
Поведінка Фальвіни дратує також і Каті, тим більше, що вона, вичищаючи в
стайні, мусила, як сама сказала, “покарати себе” найгрубішою роботою.
Відчувши, що Каті зараз накинеться на стару, я вступаю в розмову:
- Ти скінчила чистити Бурку?
- З цим так швидко не впораєшся! Дарма я купалася під душем! Гадаєш, то легко
працювати з рушницею за плечима? - Вона сміється. - А ця дурна Бурка тільки те
й робить, що вбиває курей! Ще одну вбила! Я дала їй по писку, хай пам’ятає.
Я прошу показати мені жертву. На щастя, то стара курка. Я віддаю її Фальвіні.
- Візьми, Фальвіно, обскуби й випотроши її, а потім віднесеш Мену.
Фальвіна погоджується. Певно, зрадівши, що можна щось робити й сидячи.
І ось ми чекаємо на Мейссоньє. Життя в Мальвілі триває, як звичайно. Жаке,
дивуючись, що залишився без діла, розмахує руками й поглядає якось винувато на
мене. Ерве, перевалившись на одну ногу, потирає свою гарну клинцювату борідку,
не зводячи очей з Каті. Колен, спершись на стіну, з посмішкою стежить за цією
сценою. А Фальвіна знову сіла, поклавши курку собі на коліна. Вона ще не почала
її скубти, але зараз почне. Вона готується до цього.
- Одне слово, - каже Каті, далі маніжачись, - у твоєї Бурки самі тільки вади.
Вона хворіє на тик, качається в гною, вбиває курей.
- Нічого, Бурка добра кобила.
- О, звісно, ти її любиш! - зухвало мовить Каті. - Її також! - Вона сміється. -
Проте все-таки мусиш закласти низ її стійла дротяною решіткою. Ми маємо аж
вісім чоловіків у домі, але серед них нема жодного, який міг би нам це зробити!
- Вона сміється й крадькома зиркає на Ерве.
Я полишаю гурт, широкими кроками простую до комори в головній башті, беру там
моток дроту й кліщі і роблю про це запис на грифельній дошці. Нараз мені спадає
на думку: те, що ми всі зараз робимо в Мальвілі, - а робимо швидко, дуже
швидко, бо швидкість є тепер запорукою успіху, - означає, що ми вчимося
військовому мистецтву.
Коли я виходжу з комори, зустрічаю Мейссоньє, який несе мій плакат. Я забираю
його в нього. Чудово. Навіть мистецьки. Мейссоньє залишив береги на фанері
навколо аркушика креслярського паперу. Повертаючись разом з ним за першу
огорожу, я знову читаю відозву. Раптом відчуваю, як у мене пече під грудьми. Та
дарма. Це минеться.
Коли ми наблизились до гурту, Каті запитує, що це в мене на фанері, я піднімаю
її, щоб усі могли прочитати. Колен також підходить ближче.
- Що? Ви - абат? - здивовано запитує Ерве, і його звертання на “ви” викликає
посмішки в моїх друзів.
- Так, мене обрали абатом мальвільським, але ти можеш звертатись до мене на
“ти”.
- Що ж, - мовить Ерве, опанувавши себе, - ти добре зробив, що написав такий
текст, у банді є хлопці, на яких це вплине. І правильно назвав Вільмена
“людиною поза законом”. Цілком правильно.
Ці слова мені подобаються. Вони підтверджують те, що я й думав. Всупереч
усьому, чин, титул, посада й досі не втратили своєї ваги. В загальному хаосі
люди хапаються за залишки колишніх порядків. Найменша подоба законності їх
зачаровує. Отже, я завдав Вільменові відчутного удару, здерши з нього,
принаймні на папері, офіцерські погони.
- Каті, ти зараз випустиш нас усіх п’ятьох через потайний вхід. А сама будеш біля надбрамної башти доти, доки ми не
повернемось. А ти, Фальвіно, зараз попередиш Пейссу, що ми йдемо. Він з Морісом
у льоху.
- Зараз же? - запитує Фальвіна, не підводячись і тримаючи на колінах курку,
якої ще не торкалась.
- Зараз же, - сухо кажу я. - І поквапся.
Каті сміється й дивиться, як іде її бабуся, здригаючись, мов холодець.
Опинившись за межами замку, я беру Мейссоньє під руку й пошепки даю йому
вказівку викопати нору для одного стрільця на горбі, який поряд з пагорбом
ферми “Сім буків”, звідки добре було б видно паркан.
Мейссонье погоджується. Я залишаю його з Ерве й Жаке, а сам беру Колена й
звертаю на лісову стежку. Якщо мої гілки й досі зв’язані, обійду їх хащами, щоб не розірвати.
До моїх гілок ніхто й не доторкався. Отже, наш супротивник нічого не знає про
цю дорогу лісом, яка веде до Ла-Рока. Першу частину завдання виконано.
Лишається ще й друга його частина. Останнього разу, їдучи верхи до Ла-Рока, я
помітив дуже вузенький прохід між двома пагорками, обабіч якого стирчали два
обгорілих стовбури дерев. Я спробую натягти дріт між цими стовбурами й почепити
на ньому відозву, адресовану Вільменові. На жаль, пішки туди надто далеко. Чую,
як позад мене важко ступає й сопе Колен, і враз згадую, що він мало спав
минулої ночі, бо вартував у бліндажі. Обертаюсь до нього.
- Стомився?
- Трохи.
- Потерпи ще з півгодини, гаразд? Як тільки почеплю цю відозву, ми з тобою
перепочинемо.
- Не турбуйся, - відказує Колен, насупивши брови.
Хоч йому вже за сорок, він здається мені дитиною, коли отак супиться.
Стоїть дуже тепла погода. Мене заливає піт. Я розстібаю комір і закачую рукави
сорочки. Час од часу нахиляюсь і притримую гілку, щоб вона не стьобнула Колена.
Бачу, що він зблід, очі запали, губи пересохли. Коли прибуваємо на місце, мені
стає легше за нього.
Ми виходимо на узлісся й починаємо спускатися пологим схилом, який переходить у
крутий кам’янистий спуск метрів двадцяти. Зійти вниз, до шляху, а тим більше піднятися
знову вгору дуже важко.
Я квапливо спускаюсь униз. Просмикую дріт через обидві дірочки у фанері, прив’язую його до одного стовбура, потім натягую впоперек шляху й прив’язую до другого стовбура. Колен, якого мені не видно, лежить на узліссі над
крутим спуском з рушницею напоготові й прикриває мене з боку Ла-Рока. Прикриття
це не дуже надійне на випадок, якби з’явилася вся банда. Я перетворився б на справжню мішень, бо сховатися тут ніде.
Колен так добре замаскувався, що я, вибравшись на узлісся, ніде його не бачу.
Він, звичайно, бачить мене, та не наважується гукнути, бо боїться, щоб нас не
почули. Раптом долинає звук, схожий на крик сови. Й я з подиву завмираю. Бо
після дня події ми не чули в лісі ні дзижчання комах, ні пташиного крику. Звук
повторюється, цього разу зовсім близько. Я йду в тому напрямку й наштовхуюсь на
Коленові ноги.
- Егей, обережно, це я! - озивається він пошепки.
- Ти чув крик сови?
- Це я кликав тебе, - відповідає Колен, беззвучно сміючись.
І, сухо клацнувши затвором гвинтівки, ставить її на запобіжник.
- Ти? Тоді це справді здорово! Ти навіть мене обманув. - Я всміхаюся йому. -
Кілька хвилин перепочинемо. Можеш подрімати.
- Ти знаєш, про що я думав, прикриваючи тебе, Емманюелю? Що це ідеальне місце
для засідки. Четверо чоловік, засівши по двоє з обох боків шляху, переб’ють тобі всю ватагу.
- Ну, спи, спи! До стратегії повернемося пізніше!
А щоб він заснув якомога швидше, я відходжу від нього, але цього разу, щоб знов
не загубити його, роблю на кущі позначку, озираючись на Колена. Лише лігши, він
завмирає, иритолочивши спиною два чи три кущики папороті й обійнявши рушницю,
наче кохану.
Зиркаю на годинник. Тихо походжаю сюди й туди. Схил пагорба повернений на
північ і після дощів буйно поріс мохом. Рослинність тут не дуже багата. В мене
таке враження, що папороть заглушує все довкола себе. Тиша гнітить мене. Навіть
звичайнісінька павутинка, що зачепилася за гілку, принесла б мені радість. Я
боюсь, що ми більше не побачимо тут комах, якщо принаймні вони не переселяться
до нас із менш ушкоджених районів. А птахи? Припустімо, що вони десь уціліли,
але як вони зможуть жити тут без комах? Ліс відродиться за якусь чверть
століття, проте природа так і зостанеться знівеченою.
Ця порожнеча видається мені нестерпною, і я буджу Колена. Який егоїзм! Буджу
його на п’ять хвилин раніше, ніж пообіцяв собі.
Колен розплющує очі, потягується, озивається до мене й грубо лає мене. Проте,
почувши його голос, я поступово опановую себе.
- Ти міг не будити мене! - шепоче Колен. - Мені снився гарний сон!
Він хоче розповісти мені свій сон, але я подаю йому знак мовчати, бо ми дуже
близько від шляху. Та, заглибившись у хащі, Колен забуває про свій сон.
Він дивиться на мене, усміхаючись, і брова в нього зламується.
- Скажи, чи Каті не заграє з тобою?
- Еге ж.
- Із Пейссу?
- Ти помітив це?
- І з Ерве?
- Можливо.
Він на хвильку вмовкає. Потім знову:
- Скажи-но, а як Тома реагує на це?
- Тома вважає, що в Мальвілі є дві жінки на шістьох чоловіків.
- Ну то що ж?
- Запитує себе, чи мудро вчинив, що одружився з Каті.
Перегодя Колен питає:
- Як ти гадаєш, чому так мало зосталося жінок?
- Щодо бродячих ватаг, це само собою зрозуміло. Тут або ватажки не хочуть їх
утримувати, або їх фізично винищили. Коли не вистачає харчів, тоді...
- А серед таких людей, як ми?
- Хочеш сказати, серед осілих?
- Так.
- Гадаю, що то інше явище. До дня події десь вісімдесят відсотків дівчат тікало
з села до міста.
- І ти вважаєш, що всі міста зруйновані?
- Не знаю. Але досі ватаги, з якими ми мали справу, не складалися з городян.
Знову западає мовчанка.
- Жаль, - сумно мовить Колен. - Було б набагато краще, якби кожен мав свою
дружину.
Я змінюю тему розмови.
- Колене, мені хотілося б, щоб ти виспався досхочу. Як я і передбачав, він
огризається.
- А чому саме я? - запитує Колен, підводячи плечі.
Справді, чому він? Не тому, що він маленький.
Я кажу поважно:
- Хочу доручити тобі дуже важливу роль в організації оборони.
- Невже? - спокійно перепитує він.
- Хочу, щоб ти зайняв нору, яку зараз копає Мейссоньє.
- А хто піде до бліндажа?
- Ерве й Моріс.
- А я в нору?
- Так. Але ти не зможеш спати вночі. Вони по черзі спатимуть, а ти ні.
- Я не боюсь цього, - недбало каже Колен і додає: - Яку ти даси мені зброю?
- Гвинтівку моделі 36.
- Це добре! - задоволено вигукує він. Потім підводить голову й дивиться на
мене. - А їм?
- Ерве й Морісові?
- Так.
- Я віддам їм їхні рушниці.
- Чому нам усі трьом ти вирішив дати гвинтівки моделі 36?
- Щоб Вільменові хлопці не змогли відрізнити їх за звуком від своїх, коли ви
почнете стріляти їм у спину.
Колен зупиняється й, посміхаючись, дивиться на мене.
- За звуком, але не за градом куль. - І додає: - Тобі таке спадає на думку, що
нікому не спало б.
- Тобі теж.
- Мені?
- Скажу тобі про це пізніше. Я ще не скінчив. Я дам тобі на цю ніч бінокль.
- Та ну! - вигукнув Колен.
Я додаю:
- Гадаю, що Вільмен почне атаку на світанку. Розраховую, що ти перший помітиш
його й даси нам сигнал.
- Ліхтариком?
- В жодному разі. Цим ти себе одразу викриєш.
- А як?
Я дивлюсь на нього.
- Криком сови.
Він гордо всміхається.
- Ти говорив про якусь мою думку, - мовить Колен перегодя.
- Одну думку подала Каті, а ти подаєш другу.
- Одну думку подала Каті? - перепитує Колен.
- Певне, ти й сам не помітив цього. Мабуть, ти висловив свою думку цілком
машинально.
Якийсь час ми сміємося, а потім я веду далі:
- Якщо Вільмен почне відступати, ми кинемося на конях йому навперейми. Але не
шляхом, а оцією стежкою. Прибудемо набагато раніше на те місце, де висить
відозва. І зробимо там засідку на нього.
- Думка про засідку належить мені! - мовить із стриманою гордістю Колен. - А
Каті?
- Каті придумала, як краще використати наших коней.
Кілька хвилин ми йдемо мовчки, а тоді він питає трохи зміненим голосом:
- Як гадаєш, всиплемо Вільменові?
- Неодмінно. - І додаю: - Боюсь тільки, що він не прийде.