Мальвіль

Каплиця, в якій мав відбутися “процес”, належала замкові, а церква в долішній
частині міста згоріла в день події. Щонеділі родина Лармйо запрошувала одного
священика з числа своїх друзів відправляти в нім месу, і з її милості сюди
приходила знать із Ла-Рока та навколишніх сіл, що разом з жінками й дітьми
складало душ двадцять. У родині Лармйо не ділили бога з простолюдом.
Я вже згадував, що ла-рокський замок був часів Відродження, тому мальвільцеві
він здавався новітнім, але каплиця датувалася XII століттям. Ребристе склепіння
спирається на стовпи, в грубезних мурах пробито отвори, трохи ширші за звичайні
бійниці. Крізь них проникає так мало світла, що неф, наче склеп, виповнюють
сутінки.
Наскільки я можу судити, всі ла-рокці вже зібралися тут. Прийшовши з-під
теплого й яскравого пообіднього сонця, я нічогісінько не бачу в цьому
середньовічному вертепі, де на плечі мені лягає вогка прохолода. Як ми я
домовилися, четверо озброєних Вільменових хлопців садовлять мене на приступку
хорів. Вони теж сідають обабіч, суворі, поставивши сторчма між колінами
рушниці. Позад мене престол, а трохи вище над ним - вікно родини Лормйо. Крізь
нього мало б литися проміння, бо вже по четвертій, але вікно темне - саме в ту
хвилину, коли я ввійшов до каплиці, сонце сховалося за хмару. Я схрещую на
грудях руки й намагаюсь розгледіти в напівтемряві обличчя. Поки що бачу лише,
як де-не-де блищать очі й біліють сорочки. І тільки згодом мені вдається
розпізнати обличчя ла-рокців. З сумом помічаю, що дехто з них уникає мого
погляду. В тому числі й старий Пужес. Але ліворуч я бачу бастіон своїх друзів:
Марселя Фальвіна, Жюдіту Медар, вдовиць Аньєсу Пімон і Марі Лянуай та двох
хліборобів, імена яких не можу пригадати. В першому ряду завважую Газеля, який
схрестив на животі пухкі руки, над його вузьким лобом в’ються кучерики, що нагадують мені моїх сестер.
Коли я входив через невеличкі бічні двері під хорами, то не бачив Фюльбера.
Сівши, я тим більш не бачу його, бо вхід до нефа огорнений сутінками - в цьому
місці немає бічних віконець. Але тишу, яка запала після мого приходу, порушують
Фюльберові кроки по великих кам’яних плитах. Кроки наближаються, і Фюльбер поволі виринає з пітьми. Він в
антрацитового кольору костюмі, сірій сорочці й чорній краватці. І перше, що
мені впадає в око, - це його білий лоб, білі скроні і запалі щоки. За хвилину
бачу також, що на грудях у нього погойдується срібний хрест.
Наближаючись до мене розміреною твердою ходою, видзвонюючи підківкаїии об кам’яні плити, Фюльбер дивиться на мене так, немовби хоче з’їсти. Однак за три кроки від мене він зупиняється й, заклавши руки за спину,
мовчки міряє мене поглядом з голови до п’ят. Навіть з цієї відстані я ледве бачу його - чорна постать губиться в сутіні
каплиці. Але мені дуже добре видно його голову; вона, здається, плаває десь
наді мною, й мене дивує погляд гарних, косих очей. Бо вони випромінюють тільки
доброту, жалість і смуток. Фюльбер похитує головою, і можна подумати, що він
опинився в дуже скрутному становищі.
Я розчарований. Ні, я й на мить не повірив у його щирість, проте, якщо Фюльбер
до кінця вдаватиме з себе янгола, мій план зазнає поразки і мені, зрештою,
важко буде ухвалити вирок людині, яка відмовилася судити мене. Бо його
жаліслива поза, здається, свідчить саме про те, що він відмовляється мене
судити.
Тиша триває кілька довгих секунд. Ла-рокці позирають то на Фюльбера, то на мене
й дивуються, що він мовчить. А я поволі починаю заспокоюватися. Ця тиша,
здається мені, - хитрість проповідника, який хоче привернути до себе увагу, а
також, на мою думку, садистична підступність, мета якої - вселити в
звинуваченого надію на помилування. Вивчаючи Фюльберів погляд, що прикипів до
мене, я тільки тепер помічаю, що вираз Фюльберових очей не однаковий.
Я дуже задоволений своїм відкриттям, бо воно, на мою думку, доповнює дволикий
образ Фюльбера: великі руки з вузлуватими пальцями контрастують з інтелігентним
обличчям, і маленька голова не гармоніює з огрядним тулубом. По суті, його
постава, а також очі, ще навіть до того, як він розтулить рота, викривають усю
облудність цієї людини.
Нарешті він озивається. Промовляє низьким, глибоким голосом. Голосом єлейним,
музичним, схожим на звук віолончелі. Й відразу ж перевершує мої сподівання.
Йому бракує слів, каже Фюльбер, щоб оплакати моє скрутне становище. Воно
викликає в нього вельми сумні почуття, особливо коли врахувати “палку” приязнь,
з якою він завжди ставився до мене, приязнь, яку я зрадив і якої він, Фюльбер,
мусив з великим жалем зректися через мою гордість, за яку мене сьогодні покарає
рука господня...
Я не цитую повністю цей гидкий виступ. За ним іде пряме звинувачення. І Фюльбер
перестає бути таким лагідним. Його звинувачення пов’язане з так званим “викраденням” Каті, - каплицею прокочується шепіт, і цей
шепіт дедалі наростає, незважаючи на погрозливі погляди, які Фюльбер кидав
довкола себе, різкий тон, до якого він вдається, щоб висловити свої претензії.
А претензії ці такі: я, порушивши указ парафіяльної ради, викрав ла-рокську
дівчину й, обдуривши її, віддав одному з своїх хлопців, про людське око
повінчавши їх. Я дискредитував релігію, дозволивши наймитам обрати себе
священиком, а також осквернити таїнство церковної сповіді, давши волю своїм
єретичним нахилам. Нарешті - я підтримав ла-рокських баламутів у відкритому
заколоті проти їхнього пастора й надіслав погрозливого листа, що прийду зі
зброєю в руках, якщо їх покарають. І навіть вимагав в ім’я лжеісторичної правди сюзеренних прав на Ла-Рок. Цілком очевидно, мовить на
закінчення Фюльбер, якби капітан Вільмен, - саме так він називає його, - не
оселився в Ла-Році (лунають вигуки: “Лянуай! Лянуай!”), то одного чудового дня
Ла-Рок став би жертвою моїх загарбницьких намірів, наслідки яких для жителів
Ла-Рока можна легко собі уявити (знову голосні вигуки: “Лянуай! Пімон!
Курсежак!”).
Становище в каплиці вкрай напружується. Три чверті присутніх, поопускавши очі,
вороже мовчать: здається, на них наводять жах Фюльберів тон і люті погляди, які
він кидає в їхній бік. Решта - Жюдіта, Аньєса Пімон, Марі Лянуай, Марсель
Фальвін і двоє хліборобів, імен яких я не можу пригадати, - шаленіють. Вони
протестують і, підвівшись з місць, навіть погрожують Фюльберові кулаками.
Особливо шаленіли жінки, і якби біля мене не було чотирьох чоловіків, які
вдають, що охороняють мене, то, мабуть, вони накинулися б на свого священика й
роздерли б його.
Процес наді мною діє як детонатор і спонукає опозицію вибухнути прокляттям на
адресу Фюльбера. Вибух цей такий лютий і такий несподіваний, що Фюльбер
розгублюється.
Він навіть гадки не мав, що його так ненавидять ла-рокці - всі без винятку, бо
настрій більшості не менш ворожий, хоч вони тільки перешіптуються. Удар цей для
нього жахливий. Фюльбер, погойдуючись, наче від подуву сильного вітру, то
багровіє, то блідне, стискає кулаки, швидко говорить, але не може закінчити
свою думку, обличчя його судомиться, а в очах світяться то жах, то гнів. Однак
Фюльбер не боягуз. Він твердим кроком піднімається сходами на хори й, ставши
між Жанне й Морісом, закликає всіх до тиші. Й, дивна річ, за хвилину він
досягає успіху - настільки ла-рокці звикли його слухати,
- Я бачу, - починає Фюльбер тремтячим, сповненим гніву й обурення голосом, - що
настав час одрізнити добро від зла. Тут є люди, які вважають себе християнами і
які не вагаються нишком вступити в змову проти свого пастора, їм треба було б
знати одну річ: я будь-що виконаю свій обов’язок. Баламутів і підбурювачів відлучу від церкви, очищу від них дім отця мого!
Вимету звідси це сміття!
Ці слова викликають вигуки обурення й протесту. Я чую, як Марі Лянуай, котру
ледве стримують Марсель і Жюдіта, вигукує пронизливим голосом:
- Ти сам сміття! Хто обідав із вбивцею мого чоловіка?
Я скоса позираю на свого обвинувача. Він палає несамовитою люттю. Більше не
маневрує, поводиться зухвало. Не лукавить, а провокує. Відчуває за собою силу
Вільменових людей, вирішує кинути виклик ларокцям і розгромити їх. Захмелівши
від злості, він дає нищівну характеристику своїм співгромадянам і прагне цим
дошкулити їм.
Знов закликавши всіх до тиші, Фюльбер схвильованим, істеричним голосом кричить:
- Тепер я знаю, хто справжній ініціатор усіх цих змов, Емманюелю Конт! Ваша
поведінка викрила вас до кінця. Іменем парафіяльної ради я засуджую вас до
смертної кари!
Обурення публіки перевершує мої сподівання. Праворуч від мене занепокоївся
Ерве: він боїться, що його разом з товаришами можуть роззброїти ла-рокці, бо
надто вони вже розгнівалися. І якщо вони ще цього не зробили, то, певне, тому,
що Фюльбер своєю присутністю й відвертою ненавистю збиває ла-рокців з
пантелику.
Газель невдоволено кривиться, зачувши, що його колишній приятель промовляє від
імені парафіяльної ради. Він хитає головою й заперечливо махає брезклими
руками. Я нахиляюсь до Ерве й тихо шепочу йому:
- Дай слово Газелеві, здається, він хоче щось сказати.
Ерве підводиться й, випроставшись, закидає рушницю за плече, щоб показати свої
мирні наміри. Й цілу хвилину стоїть отак, домагаючись уваги. А коли западає
тиша, мовить спокійним і чемним голосом, який різко контрастує з погрозливими
криками, що їх ми тільки-но чули:
- Пан абат Газель, здається, хоче щось сказати. Я надаю йому слово.
Ерве сідає. Його молодість, ввічливий і поважний тон, а також той факт, що він
діє через голову Фюльбера, надаючи слово Газелеві, вражають присутніх, особливо
Фюльбера, який ніяк не може збагнути, чому Вільменів посланець надає Газелеві
слово, Газелеві, який затаврував убивцю Лянуайя та Вільменові “надмірності”!
А Газель помітно розгубився, побачивши, що йому надали слово, якого він не
просив. Але в каплиці лунають вигуки: “Говоріть, говоріть, пане Газель!”; Ерве
підбадьорливо киває, і той поволі підводиться. Під дрібненькими кучериками
посивілого волосся його клоунське обличчя здається зів’ялим, сторопілим, і коли він нарешті озивається, ніхто не може без усмішки
слухати його безбарвний, кволий голос. Однак Газель каже те, що мав сказати нам
і Фюльберові.
- Я хотів би зауважити, - мовить він, схрестивши руки на грудях, - що відтоді,
як я покинув замок через усі ті неподобства, які кояться в Ла-Році, парафіяльна
рада не засідала ні разу.
- А яке нам діло до того, що ти залишив замок, або до того, що парафіяльна рада
останнім часом не засідала? - презирливо кидає Фюльбер.
По довгій Газелевій шиї прокочується клубок, і його в’яле обличчя твердішає. Якщо і є щось, чого ніколи не вибачають отакі
напівкаліки, то це - ображене самолюбство.
- Перепрошую вас, пане, - мовить Газель кислим і в’їдливим голосом старої дівки, - але ви сказали, що засуджуєте пана Конта іменем
парафіяльної ради. А я відповідаю вам, що парафіяльна рада останнім часом не
засідала ні разу і що особисто я не згоден з вироком панові Конту.
Газелеві плещуть у долоні, й не тільки п’ятеро членів опозиції, а й дві чи три особи з більшості. Почервонілий Газель
сідає, і Фюльбер одразу ж шулікою накидається на нього:
- Я обійдусь без твоєї згоди! Ти зрадив мою довіру, нікчемо! Цих твоїх слів я
не забуду, й ти ще заплатиш за них!
Присутні з обуренням зустрічають Фюльберову погрозу, і Жюдіта, яка раптом
згадує, що колись належала до лівих християн, кричить на повні груди: “Нацист!
Есесівець!” Я бачу, що Марсель легенько стримує її, і потерпаю, щоб ла-рокці не
побачили в ній свого ватажка. Особливо я боюсь за безпеку новобранців, отож
підводжусь і кажу рішучим тоном:
- Прошу слова.
- Можеш говорити, - з явною полегкістю дозволяє мені Ерве.
- Як? - вигукує Фюльбер, обертаючи свій гнів проти Ерве. - Ти надаєш слово
цьому мерзотникові? Цьому ворогові бога? Подумай, що ти робиш! Цю людину я
щойно засудив до страти!
- Тим більше, - мовить Ерве, байдуже погладжуючи свою чорну гостру борідку. -
Тим більше йому треба дати змогу в усьому зізнатися.
- Це ж казна-що! - не вгамовується Фюльбер. - Чому ти чиниш на власний розсуд?
Я наказую тобі примусити його замовкнути, чуєш?
- Я не можу підкорятися вашим наказам, - з гідністю відповідає Ерве. - Ви не
мій командир. За відсутності Вільмена я тут командую, - провадить він далі,
ляскаючи долонею по прикладу рушниці, - і я хочу, щоб звинувачуваний
висловився. Він говоритиме стільки, скільки сам захоче.
І тут сталося щось небачене: половина ла-рокців зааплодувала Ерве.
- Це обурливо! - вигукує Фюльбер, стиснувши кулаки й вибалушивши свої косі очі.
- Ти не розумієш, що, надаючи слово цьому типові, стаєш його співучасником. Це
тобі так просто не минеться! Попереджаю: я про все повідомлю твого командира,
він покарає тебе!
- Боюсь, що у вас нічого не вийде, - каже Ерве так безтурботно, що я вже
починаю потерпати, аби Фюльбер про все не здогадався. - В усякому разі, -
провадить він, - слово надається звинувачуваному.
- В такому разі, - кричить Фюльбер, - я його не слухатиму! Я йду додому й
почекаю на Вільмена!
Фюльбер спускається з хорів і під крики опозиції швидко прямує до дверей. Мене
це зовсім не влаштовує. Без Фюльбера контрпроцес відбутися не може, і я голосно
кричу йому вслід:
- Ти, бачу, боїшся вже навіть мого голосу!
Фюльбер зупиняється і повертає до мене обличчя.
- Зараз чверть на шосту, - веду я далі. - Вільмен сказав, що буде тут о пів на
шосту. Отже, мені лишилося якихось п’ятнадцять хвилин, а ти боїшся мене, жалюгідний страхопуде, і хочеш заховатися
під ліжко й дочекатися там свого хазяїна! Так, під ліжко! Не в ліжку, а під
ліжком!
Поведінка Ерве викликала в Фюльбера занепокоєння. Почувши, що Вільмен прибуде
сюди за чверть години, він заспокоюється. Тим паче, що не хоче виглядати в очах
своїх людей боягузом. Як я й сподівався, він збирається відповісти на моє
підбурювання викликом. Блідий, тремтячий, з запалими щоками й гарячковим
блиском в очах, Фюльбер зупиняється й погордливо мовить:
- Можеш говорити! На мене всі ці дурниці не діють. Але пам’ятай, що часу в тебе лишилося небагато.
Я зразу ж веду далі:
- Я зараз відкину всі твої звинувачення. Передусім щодо Каті. Я не обдурив її,
як ти сказав, і не викрадав її. Це чистісінька вигадка. З власної волі й за
згодою дядька (“Це правда!” - вигукує раптом Марсель, якого я вже не боюсь
скомпрометувати) вона поїхала провідати свою бабусю в Мальвілі, а там
закохалась у Тома й одружилася з ним. Це тобі, Фюльбере, дуже не сподобалось,
бо ти хотів узяти її до себе в покоївки.
- Неправда! - кричить Фюльбер.
- О, даруйте, - підводиться раптом низенька на зріст, огрядна жінка років п’ятдесяти.
Це Жозефа, покоївка з замку. Загалом її тут не дуже люблять за португальське
походження (ла-рокці-расисти), але поважають за те, що за словом у кишеню
Жозефа не лізе й “говорить все у вічі, якщо має щось на серці”.
Вродливою назвати її не можна. Вона належить до тих, хто, здається, боїться
води й мила. До того ж вона присадкувата, товстощока й повногруда. Але її білі
зуби, кругле тверде підборіддя, жваві чорні очі й густе волосся свідчать про
міцне здоров’я.
- Даруйте! - провадить Жозефа з різким акцентом. - Навіщо казати, що це
неправда, коли це правда! Правда й те, що пан не хотів більше мене, він хотів
крихітку Каті! Хоч вона й не дуже беручка до роботи, - додає Жозефа зі
справжньою чи вдаваною, - не берусь сказати, - наївністю.
Вона сідає. В каплиці лунають сміх і грубі жарти. Я помічаю, що Фюльбер уникає
вступати в суперечку з Жозефою. Либонь, він добре знав її гострий язик, тому
волів не зачіпати її.
- Не розумію, що ти виграв, спрямувавши ці плітки проти свого єпіскопа! - з
погрозою звертається він до мене.
- Ти не мій єпіскоп! О ні! А я виграв те, що викрив твою брехню! А зараз я
викрию ще одну твою брехню. Ти сказав, що я примусив наймитів обрати мене
абатом. Насамперед я хочу довести до твого відома, що наймитів у мене немає. У
мене є друзі й рівні в правах зі мною люди. На відміну од Ла-Рока, в Мальвілі
кожну важливу справу ми обговорюємо гуртом. Тебе дивує, що мене обрали абатом?
Зараз я тобі скажу чому. Ти дуже прагнув нав’язати нам на цю посаду в Мальвілі пана Газеля, а ми його не хотіли. Гадаю, що,
почувши про це, він не гніватиметься на нас. Ось чому мої друзі обрали мене
абатом. Щодо того, яким я був абатом - добрим чи поганим, я й сам не відаю.
Намагаюсь робити все якнайкраще. Коли нема змоги орати конем, запрягають у плуг
осла. Не думаю, що я гірший за пана Газеля й не міг би бути кращим за тебе
(сміх і оплески).
- Це промовляє твоя пиха! - горлає Фюльбер. - Ти ж несправжній абат! Поганий
абат! І ти це знаєш! Я не кажу вже про твоє особисте життя...
- А я про твоє.
Він не йде на відвертість. Мабуть, злякавшись, що я розповім про М’єтту.
- Ти можеш навести тільки один приклад, - з люттю провадить Фюльбер. - До того
ж ти дотримуєшся єретичного розуміння сповіді!
- Не знаю, - стримано відповідаю я, - чи є в цьому якась єресь. Я недостатньо
обізнаний у релігійних питаннях, щоб судити про це. Можу сказати тільки одне: я
й справді ставлюсь з деякою недовірою до сповіді, бо дехто із священиків
використовує її зі шпигунською метою.
- Ви маєте слушність, пане Конт! - вигукує голосно Жюдіта. - Саме так розумів
сповідь цей есесівець!
- Замовкніть! - кричить Фюльбер, обертаючись до неї. - Ви божевільна,
бунтівниця і єретичка!
- Як вам не соромно, - вигукує Марсель, нахиляючись і обома могутніми руками
хапаючи спинку свого стільця, - розмовляти отак з жінкою, набагато освіченішою
за вас? Вона навіть колись поправила вас, коли ви говорили дурниці про братів і
сестер Ісуса.
- Поправила! - репетує Фюльбер, підводячи руки. - Вона сама нічогісінько не
розуміє в євангелії! Брати й сестри - це помилка в перекладі: йдеться про
двоюрідних братів і сестер.
Тим часом, коли починається таке дивне тлумачення євангелія, я шепочу Морісові:
- Йди по наших, скажи, хай приходять під каплицю й зачекають, поки я оголошу
про загибель Вільмена, а тоді хай входять.
Спритний, наче кіт, Моріс зникає, і я перебиваю Жюдіту, яка, забувши про все на
світі, почала сперечатися з Фюльбером про Ісусову рідню.
- Хвилинку! - мовлю я, - Я хотів би скінчити!
Западає тиша, й Жюдіта винувато зиркає на мене. Спокійним голосом я проваджу
далі:
- Переходжу до останнього злочину, який приписує мені Фюльбер. Він каже, ніби я
написав йому листа, в якому вимагав сюзеренних прав на Ла-Рок і повідомляв про
свій намір силоміць захопити місто. Шкода, що Фюльбер не зачитав цього листа,
тоді всі побачили б, що в ньому зовсім не про це йшлося. Та припустімо на
хвилину, що я справді повідомляв про свій намір напасти на Ла-Рок. Виникає
запитання: чи вчинив я це? Чи проник з настанням ночі до Ла-Рока й перерізав
горло вартовому? Чи пограбував запаси ваших харчів, поневолив вас і зґвалтував
жінок? Невже я здатний на таке? Може, то я повбивав усіх до єдиного
курсежакців? Однак того, хто вчинив це, Фюльбер вважає своїм другом! А мене
засуджує на смерть за те, що я тільки, як він каже, збирався це вчинити! Ось
яка його справедливість: смерть - невинному й дружба зі злочинцем!
Сонце на хвилину зазирає в віконце за моєю спиною.
- Послухай, ти! Раджу тобі трохи ввічливіше розмовляти зі старшими! - удавано
гримає на мене Ерве, але на цьому його роль кінчається.
- Не заважай, Ерве. Жарт скінчився, - перебиваю я його.
Почувши ці слова, Фюльбер люто підстрибує, а ла-рокці витріщують на мене очі. Я
випростовуюсь. Твердо стаю на ноги. З насолодою підставляю обличчя під сонячне
проміння, що ллється з віконця. Очі мої широко розплющуються, я полегшено
зітхаю під теплим дотиком сонця. Починаю говорити, намагаючись погамувати
тремтіппя свою голосу. Хочу, щоб мене було чути в усіх куточках каплиці.
- Ти покрив Армана, коли він убив Пімона після спроби зґвалтувати його дружину.
Коли Бебель перерізав Лянуайсві горло, ти сів з ним і з Вільменом за один стіл.
Ти цокався з Жаном Фейраком навіть після того, як він учинив у Курсежаку
різанину. Все це ти робив для того, щоб схилити на свій бік Вільмена, бо
завдяки Вільменові сподівався зберегти свою владу в Ла-Році після смерті Армана
й водночас розправитися з опозицією.
Голос мій гучно лунає в тиші. Але Фюльбера не так легко збити з пантелику.
- Мене цікавить, - озивається він, і його голос нагадує звук віолончелі, - до
чого ти ведеш. Уся твоя балаканина нічогісінько вже не змінить у твоїй долі.
- Ви не відповіли на його звинувачення! - кричить Жюдіта, й очі її палають
гнівом.
- Я відповім одним словом, - каже Фюльбер, крадькома зиркаючи на годинника.
Мабуть, йому нарешті вдалося погамувати страх, і він з хвилини на хвилину чекає
появи Вільмена. - Гадаю, вам і так ясно, що я не схвалюю всіх дій капітана
Вільмена та його людей. Але солдати є солдати, і ми нічим не можемо зарадити.
Моя роль ла-рокського єпіскопа полягає в тому, щоб зважувати добро, яке можна
добути з цього зла. Якщо завдяки капітанові Вільмену мені вдасться викоренити
єресь у Ла-Році й Мальвілі, то я вважатиму, що виконав свій обов’язок.
Це вже край - каплиця гуде, мов потривожений вулик. Його зізнання викликає гнів
у більшості присутніх, не лише в опозиції. Але я навіть гадки не маю
скористатися з цього. Мовчу. Бо щойно з глибоким подивом переконався, що
Фюльбер у своїх словах був цілком щирий. Цей лжесвященик, пройдисвіт й
авантюрист скінчив тим, що увійшов у свою роль і щиро вірить у свою місію
охоронця релігії!
Хоч ніхто не розумів повністю, чому варта так добре поводиться зі мною, однак
поведінка вартових, мабуть, підбадьорила й заспокоїла каплицю, бо з усіх боків
на адресу Фюльбера сиплються лайки й погрози. Дехто висловлює йому й особисті
претензії. Я чую навіть, як старий Пужес з ненавистю докоряє “попикові” за те,
що той якось відмовив йому в склянці вина. Мені здається, що Фюльбер - єдиний,
хто тепер вірить у повернення Вільмена. Він тримається за цю ілюзію. Гомін, що
долинає від великих дверей за його спиною, підбадьорює Фюльбера. Він
обертається, й саме тієї миті в двері входить Моріс і подає мені знак, що друзі
вже тут.
Прокляття дедалі рясніше сиплються на Фюльбера, що стоїть заціпеніло посеред
центрального проходу. Якби слова, погляди й жести могли вбивати, то вони вже
давно розтерзали б його. А я, коли вже треба було завдати останнього удару,
починаю раптом вагатися. Мені не хочеться брати зайвого гріха на душу. Але вже
пізно. Машину запущено, і вже несила зупинити її. Якщо Фюльбер вважає, що я
повинен загинути як єретик і небезпечний супротивник, то я вважаю, що його
смерть необхідна в ім’я нашої безпеки. Різниця полягає лише в тому, що я збираюсь його вбити без
смертного вироку, без судового процесу, без жодного пострілу.
Фюльберів голос заглушають люті вигуки присутніх, і я милуюсь його відвагою, бо
нездатний примусити їх слухатись, він раз у раз вороже глипає на публіку. Однак
за якусь хвилину запановує тиша, й Фюльбер ще зважується кинути з викликом:
- Ви враз зміните свій тон, коли тут з’явиться капітан Вільмен!
Цими словами він підштовхує мене. Настає нарешті моя хвилина. Зрадівши нагоді,
я починаю імпровізувати. Вимагаю жестом тиші й, коли галас замовкає, мовлю
якнайспокійнішим тоном:
- Цікаво, чому ти так уперто називаєш Вільмена капітаном? Він зовсім не був
капітаном, - на словах “не був” я роблю наголос. - У мене тут є, - дістаю з
задньої кишені гаманець, - один документ, який незаперечно підтверджує це:
особисте посвідчення. З дуже чіткою фотографією. Всі присутні тут, хто знав
Вільмена, можуть його упізнати, і в цьому посвідченні чорним по білому
написано, що Вільмен був бухгалтером. Пане Газель, чи не бажаєте показати це
посвідчення Фюльберові?
Западає глибока тиша, й очі присутніх одночасно звертаються до Фюльбера. Бо він
поки що не сліпий, хоч, мабуть, бажав би ним бути в цю хвилину. Якщо документ,
котрий я йому передаю, потрапив до моїх рук, то який тут можна зробити
висновок? Фюльбер хапає посвідчення, яке подає йому Газель. Він лише зиркає на
посвідчення.
Обличчя його лишається байдужим, але рука з посвідченням починає тремтіти.
Спершу ледь помітно, але потім усе дужче й дужче. Я дивлюсь на його напружене
обличчя й бачу, що Фюльбер докладає неабияких зусиль, щоб припинити це
тремтіння, але дарма. Минає хвилина, потім друга. Фюльбер не здатний вимовити й
слова. Я бачу перед собою людину, яка силкується здолати страх, і голосно кажу,
сподіваючись, що мої слова почують аж за великими дверима за Фюльберовою
спиною:
- Я повинен вам дещо пояснити. Четверо озброєних вартових, яких ви бачите поруч
мене, - порядні хлопці, що їх Вільмен силоміць затягнув до ватаги. Двоє з них
перейшли на мій бік ще до битви, а двоє стали служити мені зразу ж після неї.
Вціліли тільки ці четверо з усієї ватаги. Вільменові дісталось два метри землі
неподалік од Мальвіля.
Зчиняється гамір, лунають здивовані голоси, з-поміж яких виділяється голос
Марселя:
- Ти хочеш сказати, що він мертвий?
- Так. Жан Фейрак загинув. Вільмен теж загинув. І всіх інших теж убито, за
винятком цих чотирьох хлопців, які стали моїми друзями.
В цю хвилину в глибині каплиці відчиняються великі двері, й один за одним зі
зброєю в руках до каплиці входять Мейссоньє, Тома, Пейссу й Жаке. Вони входять
спокійно, навіть повільно. Коли б не рушниці в їхніх руках, можна було б
сказати, що це зовсім мирні люди. Вони ступають кілька кроків центральним
проходом, і я зразу ж подаю їм знак зупинитися й киваю своїм охоронцям. Вони
підводяться й стають довкола мене. Присутні на якусь мить ціпеніють, а тоді
починають викрикувати страшні погрози на адресу Фюльбера. Мовчать лише дві
озброєні групки, які перекрили собою центральний прохід.
Усе діється блискавично швидко. Зачувши рипіння дверей, Фюльбер повертається на
закаблуках, та його остання надія гасне. Коли він знову з перекошеним від
страху обличчям обертається до мене, то бачить, що я з охоронцями закрив
прохід, у якому він опинився. Його нерви не здатні витримати такий крах після
стількох сподівань, і він здається. Думає тільки про те, щоб утекти від цих
людей, які цькують його. Єдина його мета - дістатись до бічних дверей, пробігши
одним з проходів, що ведуть праворуч. І в засліпленні кидається в той бік, де
сидять Марсель, Жюдіта і дві вдови. Марсель штовхає його, але штовхає надто
сильно, і Фюльбер падає сторчма на підлогу в центральному проході. З усіх
боків, перекидаючи стільці, до нього кидаються розлютовані ла-рокці, і Фюльбер
зникає під купою їхніх тіл, встигнувши ще двічі скрикнути. Переляканий Пейссу
пильно дивиться на мене, німо питаючи, чи втручатися йому в цю веремію. Я
заперечливо хитаю головою.
Цей самосуд - неприємне видовище, але він здається мені цілком справедливим. І
я не буду лицемірно вдавати, що хочу його зупинити чи оплакати, тоді як усе
зробив для того, щоб спричинити його.
Коли крики ла-рокців змовкають, я здогадуюсь, що Фюльбер уже неживий. Люди
поводі відступають від його трупа. Йдуть на свої місця, ставлять стільці, одні
ще червоні й розпалені, інші, здається мені, засоромлені, з опущеними очима.
Тихо гомонять. Я не дослухаюсь до їхніх слів. Дивлюсь на розпростерте посеред
каплиці тіло Фюльбера. Киваю друзям, щоб вони підійшли до мене. Вони поминають
труп, навіть не глянувши на нього. Зупиняється тільки Тома й розглядає
Фюльбера.
Ми не розмовляємо, хоч новачки й відійшли вбік. Коли Тома, який припав на
коліно, підводиться й наближається до мене, я ступаю два кроки вперед,
віддаляючись від гурту.
- Мертвий? - запитую шепотом.
Тома похиляє голову.
- Що ж, - шепочу я йому, - мабуть, ти задоволений, маєш те, чого хотів.
Він затримує на мені погляд. І в цьому погляді, як завжди, я бачу водночас
любов і антипатію до себе.
- Ти теж, - каже Тома уривчастим голосом.
Я підіймаюсь сходами на хори. Звертаюсь до присутніх, закликаю їх до тиші.
Оголошую:
- Бюр і Жанне віднесуть тіло до Фюльберової кімнати. Пан Газель, коли його
ласка, піде з ними й посидить біля нього. А ми продовжимо наші збори ще десять
хвилин. Обговоримо разом деякі питання, котрі цікавлять Ла-Рок і Мальвіль.
Спершу гамір вщухає, але потім, коли Бюр і Жанне підіймають Фюльбера, знову
посилюється. Я прохаю друзів стати так, щоб чемно не допустити до мене людей,
які хотіли б оточити мене.
Відтак спускаюсь сходами наниз і підходжу до групи опозиції, єдиної групи, яка
виявила хоробрість під час випробування й гідність у хвилини перемоги, бо ніхто
з них не взяв участі в розправі над Фюльбером, у тому числі й Марсель.
Відштовхнувши Фюльбера, він закам’янів у своєму проході. Не зрушили з місця також Жюдіта, обидві вдови й обидва
хлібороби, одного з яких звуть Фожане, а другого - Дельпейру. Фюльбера вбили
боягузи.
Аньєса Пімон і Марі Лянуай цілують мене, на очах у Марселя блищать сльози, А
Жюдіта, взявши мене за руку вище ліктя, каже: “Пане Конт, ви були чудові.
Одягнені в біле, ви, здавалося, ввійшли сюди через велике вікно, щоб здолати
дракона”.
- Друзі, - кажу я тихо, відводячи їх, а також Фожано та Дельпейру вбік, і довго
тисну їм руки, - в нас справді обмаль часу. Вам треба організуватися. Ви не
повинні дозволити колишнім Фюльберовим підлабузникам керувати Ла-Роком.
Запропонуйте муніципальну раду. Запишіть шість ваших прізвищ на клапоть паперу
й запропонуйте цей список. Ніхто не наважиться виступити проти.
- Мого прізвища не пишіть, - просить Аньєса Пімон.
- І мого теж, - докидає Марі Лянуай.
- Чому?
- Якщо в списку буде багато жінок, це їх може роздратувати. Але пані Медар
запишіть. Пані Медар - професор.
- Називайте мене просто Жюдітою, серденько, - каже Жюдіта, поклавши їй руку на
плече.
- Я не насмілююсь, - мовить Аньєса, червоніючи.
Я дивлюсь на Аньєсу. Мені подобається, як її біле обличчя наливається рум’янцем.
- А хто буде мером? - питає Марсель. - З-поміж усіх нас виступати вміє лише
Жюдіта. Я зовсім не хочу вас ображати, - провадить він, люб’язно вклонившись їй, - але вони ніколи не погодяться, щоб мером була жінка. Тим
паче, - докидає він, звертаючись до Жюдіти то на “ти”, то на “ви”, й через те
ще дужче червоніє, - тим паче, що ти не розмовляєш місцевою говіркою.
- Тоді дайте мені відповідь на таке запитання, - втручаюсь я в їхню розмову. -
Чи погодитесь ви на те, щоб вашим мером був хтось із мальвільців?
- Ти? - з надією запитує Марсель.
- Ні, не я. Я маю на увазі таку людину, як, скажімо, Мейссоньє.
Краєчком ока бачу, що Аньєса Пімон розчарована. Мабуть, вона сподівалася почути
інше ім’я.
- Ну що ж, - мовить Марсель, - він серйозний, статечний...
- І має військові знання, що стане вам у пригоді, коли виникне потреба
організувати оборону, - докидаю я.
- Я його знаю, - озивається Фожане.
- Я теж, - додає Дельпейру.
Вони не скажуть більше нічого. Я дивлюсь на їхні простодушні засмаглі обличчя.
За отими словами “я його знаю” немає й крихти якоїсь обережності.
- ...проте... - провадить далі Марсель.
- Що “проте”?
- ...він комуніст.
- Та що ви, Марселю, будьте серйозні, - картає його Жюдіта.
Вона розмовляє чітким голосом вчительки, який, коли б я спілкувався з нею
щодня, діяв би мені на нерви, але цей голос впливає на Марселя.
- Ваша правда, - хитає Марсель лисою головою. - Та все ж нам тут більше не
потрібно диктаторів, ми вже скуштували, що це таке.
- Це не в характері Мейссоньє. Зовсім ні. То навіть образливо думати так про
нього.
- Я його не ображаю, - каже Марсель.
- Ти забуваєш, що в нас тепер є рушниці, - озивається Фожане.
Я зиркаю на нього. Квадратне, теракотового кольору обличчя. Плечі також
квадратні. Чоловік він, видко, з кебетою. Я радий, що він поставив питання про
рушниці так, ніби воно вже ров’язане.
- Я гадаю, що першою ж ухвалою муніципальної ради буде ухвала про озброєння
мешканців Ла-Рока.
- Гаразд, - каже Марсель.
Ми доходимо згоди. І Жюдіта, на диво, виявляє тактовність. Вона майже не
втручається в розмову.
- Що ж, - кажу я, нишком усміхаючись, - тепер мені тільки залишилося переконати
Мейссоньє.
Я кидаю їх і киваю Марі Лянуай, мовляв, маю їй щось сказати. Вона зразу ж
підходить до мене. Марі Лянуай - чорнява, повненька й досить рішуча жінка років
тридцяти п’яти. Вона підводить на мене очі, чекав, що я їй скажу, і в мене раптом з’являється нездоланне бажання обняти її. Я ніколи не фліртував з нею і навіть не
думав про неї, через те не знаю, чим викликаний цей мій раптовий порив.
Може, прагпенням перепочити? Але навряд - є заняття набагато спокійніші.
- Марі, - кажу я приглушеним голосом. - Ти знаєш Мейссоньє, він людина проста.
Він не захоче жити в замку. В тебе великий будинок. Чи не взяла б ти його до
себе?
Марі дивиться на мене, розтуливши від подиву рота. Те, що вона не сказала зразу
ж “ні”, підбадьорює мене.
- Їсти йому ти не готуватимеш. Він, певне, захоче, щоб усі ла-рокці харчувалися
спільно. Подбаєш тільки про його білизну.
- Гм, я б не проти, - відповідає вона, - але ж ти знаєш людей. Якщо Мейссоньє
оселиться в мене, все місто плескатиме язиками.
Я знизую плечима.
- Ну, то й що з цього? А якщо між вами й справді щось виникне?
Марі сумавито дивиться на мене й киває головою.
- Гаразд, Емманюелю, - зітхає Марі. - Після всього того, що тут сталося!
Я зиркаю на неї.
- Це буде зовсім інше.
- Так, так, - каже вона, - це буде зовсім інше.
Я всміхаюсь їй.
- Признайся, Мейссоньє ніколи не залицявся до тебе?
- О, ще й як! - відповідає вона, розвеселена цим спогадом. І веде далі: - І
знаєш, він мені теж подобається. Але батько був проти. Через його погляди.
Отже, згода. Я дякую їй, цікавлюсь, як здоров’я маленької Наталі. Наша розмова триває ще якихось п’ять хвилин, проте я не слухаю Марі, не чую навіть власних слів. Тільки останні
її слова змушують мене здригнутись:
- Знаєш, я зовсім замучилася з нею. Наталі не зроблено жодного щеплення.
Аньєсиній Крістіні також. Я боюся, щоб Наталі не захворіла. Нема ні лікаря, ні
антибіотиків, та що там антибіотиків - перекису водню й того не знайдеш ніде.
Єдине, що в мене є, це термометр!
- А хто її зараз доглядає, сердешна ти моя Марі?
- Одна бабуся з містечка. Вона доглядає також і Крістіну.
Я відпускаю її й прошу, щоб вона покликала мені Аньєсу. Ось і вона. З Аньєсою я
розмовляю коротко, владно і навіть ніжно.
- Аньєсо, зараз ти проголосуєш за Жюдіту й повернешся до містечка. Навідаєшся
до своєї Крістіни й зачекаєш на мене в своєму домі. Я маю до тебе розмову.
Її трохи дивує мій наказовий тон, але вона, як я й сподівався, погоджується. Я
залишаю її і йду шукати Мейссонье.
Мейссоньє - міцний горішок. Наблизившись до нього, відчуваю деякі докори
сумління, що так маніпулюю людьми, особливо коли мати на увазі його. Однак у
цьому зацікавлені всі - як мешканці Мальвіля, так і ла-рокці. Це велика справа,
про яку я збираюсь просити його.
Він слухає мене мовчки, його вузьке обличчя напружене й зосереджене, очі
кліпають. Я цілком усвідомлюю те, що роблю: підношу йому на золотій таці ключі
від Ла-Рока, а разом з ними й Марі Лянуай. Це не так і багато, коли зважити на
те, що йому доведеться кинути Мальвіль. Я знаю, йому важко буде це зробити.
Однак у мене немав іншого виходу. Я не бачу в Ла-Році нікого, хто зміг би
очолити мерію.
Коли я йому все пояснив, він не сказав ні “так”, ні “ні”. Він розмірковує.
- Якщо я правильно тебе розумію, то мене чекає в Ла-Році два завдання:
нормалізувати шиття й забезпечити оборону.
- Передусім забезпечити оборону, - кажу я.
- Річ у тім, що це буде непросто. Через мур легко перелізти, приставивши до
нього драбину. Фортечний мур між південною й західною брамами дуже довгий, і
мені бракуватиме людей, щоб домурувати його. Особливо молодих.
- Я дам тобі Бюра й Жанне.
Мейссоньє копилить губу.
- А озброєння? Мені будуть потрібні Вільменові рушниці моделі 36.
- У нас їх двадцять, ми поділимось.
- Мені буде потрібна також базука.
Я починаю сміятися.
- Ого, який ти ненаситний! Інтереси Ла-Рока тобі, бачу, ближчі, ніж Мальвіль.
- Я ще не сказав, що погоджуюсь, - стримано відповідає Мейссоньє.
- Гаразд, - кажу я, хвилину поміркувавши. - Я позичатиму тобі базуку на п’ятнадцять днів щомісяця. Але тільки після того, як ти належно обладнаєш міські
укріплення.
- Отож-то! - вигукує Мейссоньє. Потім провадить далі: - А що буде зі здобиччю,
яку Фейрак привіз із Курсежака? Вона досить велика. Ти будеш її домагатися чи
ні?
- А що там є? Ти знаєш?
- Так. Мені щойно сказали. Свійська птиця, дві свині, дві корови, сіно й
цукрові буряки. Сіно зосталося там в одній стодолі, просто дивно, що їм
вистачило глузду не підпалити її.
- Дві корови? Я гадав, що в Курсежаку була тільки одна.
- Другу вони сховали, щоб не віддати її Фюльберові.
- Які скнари! їм начхати на те, що ла-рокські немовлята могли померти з голоду,
головне, щоб їхнє було сите! Але це все одно їх не врятувало!
- Ну то як? - править своєї Мейссоньє. - Вимагатимеш своєї частки?
- Як це частки? Яке зухвальство! Ця здобич повністю належить Мальвілю, бо це
він переміг Вільмена!
- Послухай, що я тобі запропоную, - каже Мейссоньє. - Забирай усіх курей...
- На дідька вони мені? їх уже й так забагато в Мальвілі. Вони пожирають чимало
зерна.
- Почекай. Ти візьмеш курей, дві свині, а ми залишимо собі решту.
Я заходжуюсь сміхом.
- Мальвілеві дві свині, а Ла-Роковї дві корови! І це, по-твоєму, справедливий
поділ? А сіно? А цукрові буряки?
Мейссоньє мовчить. Ні пари з вуст.
- Я вирішу це сам, - додаю я трохи перегодя. - Але попередньо обговорю з
мальвільцями.
Й, оскільки він уперто мовчить, суворо дивлячись на мене, я веду далі:
- Зваживши на те, що в Ла-Році є тільки одна корова, ми, можливо, чимось
зарадимо вам.
- Нарешті! - вигукнув Мейссоньє.
Відтак западає мовчанка. Він знову поринає в задуму. Я не кваплю його.
- Якщо я правильно розумію ситуацію, - мовить він, - то, крім усього,
доведеться дотримуватись демократичних формальностей, дискутувати довгі години
і дозволяти критикувати себе за кожну дрібницю людям, які самі нічогісінько не
робитимуть.
- Не перебільшуй, тк матимеш золоту муніципальну раду.
- Золоту? І ця жінка золота?
- Жюдіта Медар?
- Так, Жюдіта. Вона не полізе за словом у кишеню! А що вона являє собою
насправді? - запитує він з підозрою. - Член ОСП [14 ОСП - Об’єднана соціалістична партія.]?
- Завсім ні! Вона - ліва християнка.
Його обличчя веселішає.
- Мені це більше подобається. Я завжди добре ладнав з такими людьми. Вони
ідеалісти, - додає він з прихованим презирством.
Мейссоньє повеселішав. Бо він знає Марселя, Фожане, Дельпейру. Лише Жюдіта була
для нього загадкою.
- Я згоден, - нарешті каже він.
Оскільки Мейссоньє згоден, я зараз поставлю йому свої умови.
- Послухай, Мейссоньє, я все ж таки хотів би, щоб Ла-Рокська муніципальна рада
і Мальвіль домовились про таке: десять Вільменових рушниць моделі 36, скажімо,
дві курсежакські корови належатимуть не Ла-Року, а їх буде надано тобі особисто
на час твоєї діяльності в Ла-Році.
Він пильно дивиться на мене.
- Це означає, що ти забереш їх назад, якщо ла-рокці виженуть мене під три
чорти!
- Так.
- Мабуть, це буде не так легко зробити.
- Що ж, у такому разі рушниці й худоба стануть предметом спільних переговорів.
- Що? Станемо торгуватись? - обурюється Мейссоньє.
Від його слів віє холодком. Я ніяковію. Мене засмучує те, що ми розстаємося без
отого тепла, яким були пройняті наші взаємини в Мальвілі.
- Ну, - кажу я з удаваною веселістю, - ось ти вже й мер! Ти радий?
Я зразу ж зауважую, що моє запитання майже не впливає на нього.
- Ні, - холодно відповідає Мейссоньє. - Я сподіваюсь, що буду непоганим мером,
але я не радий.
Безтактність - наче той схил. Я далі кочуся тим схилом.
- Навіть якщо ти житимеш у Марі Лянуай?
- Навіть якщо я житиму в Марі Лануай, - незворушно відказує Мейссоньє й
одвертається.
Я залишаюсь сам. Серце моє болісно стискається від цих його непривітних слів.
Розумію, що я цілком заслужив таке ставлення до себе, але це нітрохи не втішає
мене. На щастя, мої душевні муки перериває пан Фабрелятр, який чемно торкається
мого ліктя. Я не можу сказати, що мені дуже подобається ця висока біла свічка з
кострубатими вусиками й очима, які кліпають за окулярами в залізній оправі. До
того ж вія сопе, наче ковальський міх.
- Пане Конт, - мовить Фабрелятр безбарвним голосом. - Дехто з присутніх тут
каже, що мене засудять до страти через повішення. Невже це справедливо?
Я відступаю крок назад. Холодно відповідаю:
- Я не вважаю, що це справедливо говорити про ваше повішення, пане Фабрелятр,
до того, як вас судитимуть.
Губи його тремтять, очі перелякано блимають. Ця людина викликає в мене жалість.
Але чи зможу я забути про його шпигунство? Про його співучасть у Фюльберових
злочинах?
- А що це за люди? - питаю я.
- Які, пане Конт? - мовить він ледь чутним голосом.
- Ті, що говорять про суд над вами.
Фабрелятр називає мені імена двох чи трьох осіб, які, звісна річ, за
Фюльберового правління сиділи тихо. Фюльбер зазнав краху, і тепер ці тюхтії
посміливішали.
Однак старий Фабрелятр не такий дурний, як здається. Він уважно стежить за моєю
думкою. Мовить тоненьким голоском:
- Але ж я робив тільки те, що робили й вони. Я корився всім Фюльберовим
наказам.
Я міряю його очима з голови до п’ят.
- А може, ви, пане Фабрелятр, трохи перестаралися в цьому?
Боже мій, який він м’який! Від мого звинувачення Фабрелятр згортається, наче слимак. А я ніколи не
чавлю слимаків. Я завжди байдуже відкидаю їх носком чобота.
- Пане Фабрелятр, не панікуйте, сядьте отам в куточку й сидіть нишком. Я
спробую вам допомогти.
Потім я відправляю Фабрелятра, не вислухавши його подяки, обертаюсь до Бюра, що
йде до мене з глибини каплиці куцими ногами, очі в нього жваві й кмітливі,
кухарський животик виставлений уперед.
- Ну й ну, - мовить Бюр єдиним подихом. - Якби ви почули! В Газеля ціла історія
з отими людьми, що прийшли заборонити йому читати молитви над Фюльберовою
могилою. Газель страшенно розхвилювався. Попросив мене попередити вас про все,
що сталося.
Я дивуюся. У цю хвилину дурість і підлість людини здаються мені безмежними.
Запитую себе, чи варто докладати стільки зусиль, щоб увічнити цю лиху істотку.
Кажу Бюрові, щоб він почекав на мене, що потім разом з ним піду до Газеля.
Підходжу до Жюдіти й відводжу її трохи вбік.
- Пані Медар, - кажу я, - люди втрачають терпіння, час не жде. Чи можу
поділитися з вами деякими міркуваннями?
Вона схиляє важку голову.
- По-перше, на мою думку, список ради мусить представити Марсель. Він це
зробить як слід. Можу бути відвертим?
- Звичайно ж, пане Конт, - мовить Жюдіта, тримаючи в своїй широкій руці мій
біцепс.
- Є два прізвища, які можуть викликати незадоволення: ваше, бо ви жінка, й
Мейссоньє, бо він комуніст.
- Яка дискримінація! - вигукує Жюдіта.
- Щодо вас, Марсель має наголосити на тому, що ви освічена жінка й подасте
велику допомогу раді. А Мейссоньє він повинен представити як спеціаліста у
військовій справі, крім того, Мейссоньє - це, так би мовити, живий зв’язок з Мальвілем. Поки що жодного слова про мерію.
- Я захоплююсь вашою кмітливістю, пане Конт, - каже Шюдіта, потискуючи мені
руку.
- Якщо дозволите, я скажу ще кілька слів. Є люди, які хочуть судити Фабрелятра.
Що ви думаєте про це?
- Яке безглуздя! - коротко відказує Жюдіта.
- Я згоден з вами. Вистачить з нього просто громадського осуду. До речі, інші
люди чи ті самі хочуть заборонити Газелеві поховати Фюльбера
по-християнському.
- Дякую, що попередили мене, напе Конт. Якщо нас оберуть, ми на самому початку
відкинемо будь-які дурниці.
- Насамперед треба буде - я дозволяю собі це підказати вам - скасувати всі
Фюльберові укази.
- Певна річ.
- Гаразд, оскільки я не хочу справити враження, що роблю тиск на ла-рокців під
час голосування, я зникаю звідси, йду до Газеля.
Я всміхаюсь їй. Тямуща жінка. Я майже впевнений, що вони порозуміються з
Мейссоньє.
Бюр веде мене лабіринтом коридорів до Фюльберової кімнати. Кидаю погляд на
Фюльберове тіло. І одразу ж відводжу очі. Його обличчя - суцільна рана. Хтось,
мабуть, ударив його кинджалом. Газель, заручившись моєю пітримкою, сердечно
дякує мені. Він уже почав порпатись у Фюльберових паперах (я підозрюю, що його
взяла нестримна цікавість старої дівки), він пропонує, щоб я забрав назад свого
листа. Я погоджуюсь. Те, що годилося для того, щоб залякати Фюльбера, не
годиться більше для наших стосунків з Ла-Роком. Навпаки, коли залишу цього
листа тут, одного дня його можуть використати недоброзичливці.
Перетнувши майданчик перед замком, я прямую до великого темно-зеленого порталу.
Ониняюсь на сонці й одразу ж веселішаю. Міркую, що ла-рокська рада для
проведення зборів, певне, знайде в замку хоч і не таку гарну, проте світлішу й
сухішу залу, ніж каплиця.
Аньєса Пімон живе на Путівці трохи вище книжкової крамнички, яку тримав її
чоловік, у старовинному й чепурненькому будиночку, де все таке крихітне, навіть
круті гвинтові сходи, якими я підіймаюся на другий поверх. Аньєса зустрічає
мене на площадці сходів і веде до малесенької кімнатки з одним віконцем, теж
зовсім крихітним. Стіни обтягнені старим джутом золотистого кольору, й якщо
подиву в мене не викликають двоє найменших у світі крісел, то я ніяк не можу
зрозуміти, як опинилася тут обтягнена оксамитом канапа, в усякому разі, ні у
вікно, ні в двері вона не пролізла. Канапа вже надто стара для того, щоб можна
було визначити її стиль, але дата, висічена на великому кам’яному ригелі над дверима, свідчить, що будинок зведено за часів Людовіка XIII.
На підлозі, між двома низенькими кріслами й канапою, лежить розкішний,
виготовлений у Франції східний килим, а на килимі - штучне біле хутро. Мабуть,
килим і хутро дісталися Пімонам у спадщину, і вони, не знаючи, що з ними робити
в такому маленькому помешканні, вирішили постелити все те на підлогу. Аньєса,
свіжа, рум’яна білявка з добрими й гарними ясно-карими очима, що завжди здавалися мені
голубими, садовить мене в одне з крісел. У мене складається таке вражетгня,
ніби я сиджу на підлозі коло Аньєсиних ніг, яка сидить на канапі.
Її товариство мені завжди приємне. Я трохи не одружився з нею, і вона зберегла
до мене приязнь. Я поважаю її за це, бо гадаю, що тільки одна з тисячі дівчат
здатна вчинити так, як вона. А я щоразу, коли зустрічаюся з нею, кажу собі в
думці без крихти жалю: “Ось одна з тих жінок, з якими я міг зв’язати своє життя”. В усякому разі, якби я був одружився з нею п’ятнадцять років тому, вона стала б мені у великій пригоді. Аньеса майже не
постаріла. Або. точніше, вона постаріла, не зів’явши й не зсохнувшись, а навпаки. Незважаючи на те, що вона народила Крістіну,
стан в Аньєси й досі стрункий, а личко таке рум’яне, таке свіже, що здається, ніби вона щойно вийшла з лазні. Чекаючи на мене,
вона, видно, довго чепурилася. Це трохи полегшує мені справу, бо я знаю, що
розмова в нас буде нелегка. Я сиджу в низенькому кріслі, дивлюсь їй у вічі,
силкуюсь приборкати свої почуття й кажу навпростець:
- Чи не хотіла б ти перебратися до нас у Мальвіль, Аньєсо?
Я кажу “до нас”, а не “до мене”, але не знаю, чи Аньеса вловила цей відтінок,
бо вона вся багровіє, її проймає легкий трепет. Западає тривала мовчанка.
Аньєса пильно дивиться на мене, і я докладаю чималих зусиль, щоб мій погляд не
сказав їй більше, ніж треба.
Аньєса розтуляє губи (вони в неї гарненькі й повні), знову стуляє їх, ковтає
слину, а тоді нарешті зважується й невиразно мовить:
- Якщо це тобі буде приємно, Емманюелю.
- Не тільки мені, Аньєсо.
Вона підстрибує, мовби я дав їй ляпаса. У тоні її звучать одночасно
розчарування і докір. - Ти маєш на увазі Колена?
- Ні, не тільки Колена.
Аньєса дивиться на мене, нічого не розуміючи, і тоді я розповідаю їй про М’єтту, про Каті, про її одруження з Тома й про те, як це позначилось на всій
общині.
- Я, Емманюелю, не можу сказати тобі наперед, що я теж, як Каті...
Я перебиваю її.
- Облишмо Каті. В Мальвілі живе восьмеро чоловіків і дві молодих жінки. Три,
якщо ти прийдеш. Чи може хтось із чоловіків дозволити собі загарбати котрусь із
них тільки для себе одного? А якщо він це зробить, то що подумають інші?
- А як же почуття? Що робити з почуттями? - жваво запитує Аньєса, і в голосі її
звучать нотки обурення.
- Ти не зрозуміла мене, Аньєсо. Ніхто ніколи не силуватиме тебе до того, чого
тобі не хочеться. Ти будеш абсолютно вільна у своєму виборі.
- Мій вибір! - вигукує Аньєса.
Це справжній крик. Вона вкладає в нього весь вогонь своїх докорів, і не тільки
докорів, бо вона вся аж палає бажанням освідчитись мені. Її порив захоплює й
мене, і, піддавшись йому, я готовий зробити їй поступку. Не дивлюсь на неї.
Мовчу. Мені потрібна ціла хвилина, щоб перебороти себе. Я занадто добре
розумію, що сімейні пари в Мальвілі швидко стануть несумісними з колективним
життям. З цього погляду диспропорція між кількістю чоловіків і жінок, на яку я
спираюсь у суперечці, не головна. Питання треба ставити зовсім інакше.
Я думаю про те, що не можу навіть сказати Аиьєсі, на яку йду жертву,
відмовляючись од неї. Якби я це сказав, то тільки зміцнив би Аньєсу в її
“почутті” до мене.
- Аньєсо, - кажу я, ледь нахилившись уперед, - це неможливо через Колена. Якщо
я одружуся з тобою, він буде розчарований і ревнуватиме. Якщо ти вийдеш за
нього, не буду щасливий я.
Цей аргумент переконує її. Але вона все одно не може вирішити, чи їй залишатись
у Ла-Році, чи перебратися до Мальвіля, і вдається до сліз. Я підводжусь із
низенького крісла, сідаю біля неї на канапу й беру її за руку. Аньєса плаче. Я
її розумію. Вона, як і я, щойно відмовилася від свого щастя.
Коли вона заспокоюється, я подаю їй свою хустинку. Аньєса дивиться на мене й
пошепки мовить:
- Ти знаєш, що мене зґвалтували?
- Ні. Я цього не знав. Але здогадувався.
- Вони зґвалтували всіх жінок у містечку, навіть літніх, навіть Жозефу.
Я мовчу, а вона провадить далі:
- Може, ти через це.
- Ні! - перебиваю я її. - Є тільки одна причина, та, про яку я тобі щойно
сказав!
- Знаєш. Емманюелю, це було б несправедливо. Навіть якщо мене взяли силою, то я
все одно не повія.
- Звичайно, я в цьому впевнений, - кажу з притиском. - Ти тут зовсім не винна,
і я про таке навіть не подумав!
Я обнімаю Аньєсу й тремтячою рукою гладжу її щоки і волосся. Та замість жалості
мене охоплює жага. Вона така раптова й нестримна, що я аж сам цього жахаюся. В
очах мені тьмариться, і я цілком виразно усвідомлюю, що коли негайно не доб’юся її згоди, то зроблю те, що зробили з нею інші...
Коли я знов зустрічаюся з Мейссонье в темній каплиці, він набагато приязніший.
Бере мене під руку й відводить убік.
- Де ти був? Ми тебе всюди шукали. Зрештою, - провадить він із звичною
стриманістю, - це не має значення. У мене для тебе добрі новини. Все пішло як
по маслу. Вони проголосували за весь список, потім, на пропозицію Жюдіти, дуже
незначною більшістю обрали своїм духовним наставником Газеля, а за одним
заходом і тебе ла-рокським єпіскопом.
Я приголомшено дивлюсь на нього. Це вже крайність, оте обрання мене єпіскопом,
але якщо я повинен убачати в цьому перст божий, то господь виявив до мене свою
поблажливість, бо я ніколи не визнавав його.
- Мене? Ла-рокським єпіскопом? - вигукую я. - Але ж моє місце в Мальвілі! Ти
сказав їм про це?
- Вони знають, що ти не покинеш Мальвіль. Але, якщо я їх правильно зрозумів,
вони хочуть мати когось над Газелем, хто б його приборкував. Вони бояться його
запопадливості. - Мейссонье заливається сміхом. - Це спало на думку Жюдіті, і я
підтримав її.
- Ти її підтримав!
- Ну звичайно ж. Спершу я розмірковував, що справді варто, аби ти стояв над
Газелем. А потім подумав, що частіше бачитиму тебе.
Я дивлюсь на нього. Він теж зиркає на мене. Потім відвертає голову. Я не знаю,
що йому сказати. З шкільних років ми - Пейссу, Колен, Мейссоньє і я - ніколи не
розлучалися. А тепер цьому настане край. Наш “Гурток” розпадається. Нам у
Мальвілі також буде сумно без Мейссоньє. Я кладу йому руку на праве плече й
пробую втішити:
- Все буде гаразд, ось побачиш.
До нас підходить Тома й скупо вітає мене. Відтак наближається Жаке. Я питаю, де
Пейссу, і Мейссоньє показує мені його. Він стоїть за кілька кроків од нас.
Жюдіта, рада, що нарешті знайшла на голову вищого від неї чоловіка, цілком
заполонила його. Без угаву щебече до нього.
- Знаєш, - звертається до мене Мейссоньє, - після засідки, коли ти пішов по
наших до Мальвіля, я залишився сам серед трупів там, на шляху, й мене охопили
невеселі думки.
- Які саме?
- Ну, наприклад, про того Фейрака, якого ми мусили добити. А якби на його місці
опинився хтось із нас? Що б ми робили? Без лікаря, без ліків, без інструментів?
Чим би за таких обставин ми йому допомогли?
Я мовчу. Я вже думав про це. Тома теж, це видно з виразу його обличчя.
- Ми ловернулись до середньовіччя, - провадить далі Мейссоньє.
Я хитаю головою.
- Ні. Не зовсім. Щоправда, певна аналогія є, в середньовічні часи люди теж
переживали подібні хвилини. Але ти забуваєш одну річ. Наш рівень знань набагато
вищий. Я не кажу вже про те велике багатство, що його містить моя невеличка
бібліотека в Мальвілі. Воно нам знадобиться, розумієш, бо колись ми заходимось
усе відбудовувати.
- Коли ж це буде? - недовірливо питає Тома. - Нині ми всі свої сили вкладаємо в
те, щоб вижити. Боремося з грабіжниками, голодом. Завтра можуть початися
епідемії. Мейссоньє має рацію, ми повернулися до часів Жанни д’Арк.
- Ну що ти, - палко заперечую я йому. - Як ти, математик, можеш припускатися
такої помилки? В нас набагато більше знань, ніж у людей часів Жанни д’Арк. Нам не потрібні будуть цілі століття, щоб відновити свій технічний рівень.
- І все почати спочатку? - питає Мейссоньє й, звівши брови, дивиться на мене.
Це запитання приголомшує мене, по-перше, тому, що його ставить він, прогресивна
людина, і по-друге, що я добре розумію, що він бачить на кінцевому етапі цього
відновлення.