Мальвіль

Я читав і перечитував цього листа. Дядькова великодушність викликала в мене
почуття сорому. Він завжди піклувався про мене, а тепер ще й дякував. Оте “ти
приніс мені велику радість” примушує серце болісно защеміти. Власне, якась
невеличка незграбна фраза, але ж скільки любові приховується за словами, сам не
відаю, як я міг бути гідним такої любові.
Перечитав листа втретє й зупинився на словах “а чия в тому вина?”. Впізнав
дядьків натяк. Він давав мені можливість самому відповісти на це загадкове
запитання. Чи не татова вина, бо він навернувся до “поганої” релігії? Може,
моєї матері, яка мала таку вбогу душу? А може, абата Леби, який занадто
доскіпувався до наших “тілесних гріхів”?
Я запитував себе також, чому дядько натякнув на свій прихід до Мальвіля під час
моєї втечі. Щоб наголосити на тому дневі, коли я “приніс йому велику радість”?
А може, він мав на увазі щось зовсім інше, але не зважувався відверто назвати?
Я добре знав, що дядько полюбляв, коли його розуміли з півслова.
Я добув з кишені чималеньку в’язку дядькових ключів і одразу ж розшукав серед них ключа від дубової шафи. Я
знав його добре, він, плескатий і зубчастий, замикав замок шафи за допомогою
вертикального металевого засуву. Відчинивши шафу, побачив серед книжкових
полиць, заповнених теками, одну полицю з томами енциклопедичного словника
Ларусса й біблії - разом чотирнадцять книг, а біблія була монументальна,
оправлена тисненою брунатного кольору шкірою і складалася з чотирьох томів. Я
взяв з полиці всі чотири томи, поклав їх на стіл і почав один за одним гортати.
Мене приголомшили ілюстрації. Вони були розкішні.
Митцеві й на думку не спало бодай трохи прикрасити святих. Навпаки, він
намалював їх огрубілими, а вождів племен - з дикунськими обличчями. Коли
дивишся на кощавих, худих, з неотесаними обличчями, босих людей, то здається,
що від них тхне лоєм, верблюжим кізяком, пустельними пісками. Навколо них вирує
повнокровне життя. Навіть сам бог, як його уявив собі художник, не відрізнявся
від цих страхітливих кочівників, які міряли свою маєтність кількістю дітей і
стад, хоч він був дебеліший і страшніший. Коли дивишся на нього, то несамохіть
думаєш, що він зробив цих людей “за своїм образом”. Ні в якому разі не
навпаки.
На останній сторінці біблії я побачив довгий перелік слів, написаний олівцем
дядьковою рукою, й це мене зацікавило.
Мені впав в око штучний перелік цієї низки слів. Узяв перший том словника й
розгорнув на слові “абрикотин”. І тут, між двома аркушиками, зчепленими
посередині сторінки скріпкою, побачив бону державної скарбниці вартістю в
десять тисяч франків. Так, у десятьох томах між сторінками з рідкісними
словами, що їх дядько виписав, були розкладені бони різної вартості.
Загальна сума - 315 тисяч франків - здивувала мене, але не засліпила. Зауважую,
що цей посмертний дар ні на хвильку не викликав у мене почуття власника. Мені
скоріше здалося, що я став депозитором цього капіталу, як і ферми “Сім буків”,
і мусив звітувати перед дядьком про те, як його використаю.
Я так швидко прийняв цю ухвалу, що запитав себе, чи вона не визріла в мене ще
до того, як я знайшов гроші. Негайно став утілювати її в життя. Пригадую, що
поглянув тоді на наручного годинника. Було пів на десяту, і я на хвильку
зрадів, мов дитина, зрозумівши, що ще не дуже пізно і я можу зателефонувати.
Розшукав номер телефону Грімо в дядьковому записнику й подзвонив йому по
автомату.
- Пан Грімо?
- Я вас слухаю.
- Це Емманюель Конт, колишній директор Мальжакської школи.
- Чим можу бути корисний вам, пане Конт?
Голос у нього був щирий і добродушний, зовсім не такий, як я сподівався.
- Чи можу поставити вам одне запитання, пане Грімо? Замок Мальвіль ще й досі
продається?
Запала тиша, відтак озвався той самий голос, але вже стриманіше, обережніше,
черствіше:
- Наскільки мені відомо, так.
Я помовчав, і Грімо вів далі:
- Чи можу спитати вас, пане директор: ви не родич Самюеля Конта з ферми “Сім
буків”?
Я чекав такого запитання й приготувався до нього.
- Я його небіж, але не знав, що мій дядько був знайомий з вами.
- Так, звичайно, так! - мовив Грімо таким же черствим і обережним тоном. - Це
він дав вам мій номер телефону?
- Він помер.
- Ох, я не знав, - тон його змінився.
Я мовчав, щоб не заважати йому говорити, проте він не сказав більше нічого, не
висловив ні співчуття, ні скорботи. Я мовив:
- Пане Грімо, чи можемо ми з вами побачитися?
- Якщо ваша ласка, пане директор, - відповів він лагідним голосом, яким говорив
на початку розмови.
- Завтра перед обідом?
Він навіть не вдавав, що дуже зайнятий.
- Авжеж, приходьте, коли вам зручно. Я завжди тут.
- Об одинадцятій годині?
- Коли вам зручно, пане директор. Я до ваших послуг. Приходьте об одинадцятій,
якщо ваша ласка.
І раптом він став такий люб’язний і ввічливий, що мені потрібно було ще п’ять хвилин, щоб скінчити розмову, в якій усе головне було сказане двома
словами.
Я поклав трубку й подивився на червоні штори, що затуляли вікно в дядьковому
кабінеті. Мене пойняли суперечливі почуття: я був щасливий за своє рішення й
вражений розмірами свого маєтку.
Землевласник-абсентеїст, підозріла людина, рішучий покупець: тижнем пізніше
Мальвіль змінив господаря. Шість наступних років були по вінця наповнені
найрізноманітнішими справами.
Я просувався вперед широким фронтом: розводив коней на фермі “Сім буків”,
корчував ліс навколо Мальвіля, реставрував замок. Мав тридцять п’ять років, коли почав корчувати ліс і реставрувати замок, а в сорок один
завершив усе це.
Рано встаючи й пізно лягаючи, шкодував, що не можна прожити кілька життів, які
б я цілком присвятив своїм справам. А Мальвіль, супроти всього іншого, був мені
винагородою, любов’ю, пристрастю. В часи другої імперії фінансисти мали своїх танцівниць. А я мав
Мальвіль. Щоправда, була й у мене танцівниця, але про це розповім трохи далі.
До речі, купити Мальвіль - це була не тільки пристрасть, а й необхідність, якщо
я бажав розширити дядькове діло, бо родинні чвари примусили мене продати ферму
“Велика стодола”, щоб віддати сестрам їхню частину спадщини. Крім того,
бракувало вже місця в “Семи буках” для коней, кількість яких безперестану
зростала: для тих, що їх вирощував сам, тих, що купував, аби потім знову
продавати, й тих, що брав на відгодівлю. Купуючи Мальвіль, я мав намір поділити
свою кінноту на дві частини: одну перевести до замку й водночас самому разом з
Мену й Момо переселитися туди, а другу залишити під доглядом Жермена, мого
робітника, на фермі “Сім буків”.
Ось чому реставрація Мальвіля не була якимсь безкорисливим рятунком шедевра
феодальної архітектури.
А втім, не посоромлюся визнати, що Мальвіль, хоч він вельми імпозантний і дуже
подобається мені, не відзначається красою. Звичайно, з цього боку він
відрізняється від багатьох тутешніх замків, що мають чудові пропорції й краще
вписуються в пейзаж.
Бо тут пейзаж з холодними струмками, спадистими лугами, зеленими пагорбами,
увінчаними каштанами, милує людське око. Посеред цієї ніжної пишноти суворо
височить Мальвіль.
На березі Рюнів, які в середньовіччя, мабуть, були однією широкою рікою, він
здіймається до половини стрімкої скелі, яка з півночі важко нависає кад нам.
Скеля неприступна з усіх боків, і я впевнений, що отой єдиний шлях із заходу
було прокладено по насипу, щоб дістатися до кам’янистого майданчика, на якому вирішили спорудити замок і будинки для челяді.
По той бік Рюнів, навпроти Мальвіля, височить замок Рузі, також епохи
феодалізму, але витончений, прикрашений докладно розташованими невисокими
круглими баштами, й навіть бійниці на них мають вигляд орнаменту.
Коли дивитись на Рузі, з першого ж погляду завважуєш, що його сусіда Мальвіль
якийсь “нетутешній”. Каміння, з якого його спорудили, видобували в місцевих
кар’єрах, але архітектурний стиль завезений з чужими. Мальвіль - замок англійський.
Його збудували англійські загарбники під час Столітньої війни, й він правив за
оселю Чорному принцеві.
Англійцям, що опинилися далеко від своїх туманів, либонь, сподобався цей край,
його яскраве сонце, вино, чорняві дівчата. Вони прагнули тут утриматися. Цей
намір видно з усього. Мальвіль був задуманий як неприступна фортеця, звідки
жменька озброєних людей могла тримати в покорі великий край.
Ніяких заокруглень, ніякої витонченості. Все використане доцільно. Наприклад,
надбрамна башта. У Рузі - це склепистий отвір з круглими башточками з обох
боків. У Мальвілі англійці просто зробили під аркою ворота в зубчастій кам’яній стіні, а поруч спорудили прямокутний триповерховий будинок, у високих,
голих і непривітних стінах якого вирубані продовгуваті бійниці. Він великий,
квадратний і, я певен, у тисячу разів зручніший. Біля підніжжя зубчастих стін і
надбрамної башти вони викопали рів, удвічі ширший, ніж у Рузі.
Коли ви входите до надбрамної башти, то ще не потрапляєте в замок, а тільки за
першу огорожу, в двір п’ятдесят метрів на тридцять, де стояли будинки для челяді. В цьому й полягає
хитрість: замок добре захищає ці будинки, але й вони також захищають його.
Ворог, якому вдалося б захопити надбрамну башту і територію за першою огорожею,
мусив би вести важку битву у вузеньких провулках.
Коли б ворог виграв цю битву, то на цьому його клопіт ще не скінчився б. Він
наштовхнувся б на другу огорожу, що, як і перша, тулилася між скелею та гострим
стрімчаком, захищаючи - вона й тепер захищає - власне замок.
Цей зубчастий кам’яний мур набагато вищий від першого, а рів також глибший. Якщо перед першим
муром над ровом було перекинуто звичайний міст, то тут нападникові додаткову
перепону створює звідний міст, перекинутий від квадратної башточки.
Квадратна башточка витончена, однак, на мою думку, англійські будівельники
спорудили її такою ненавмисне. Треба було збудувати приміщення для механізмів
звідного мосту. І їм поталанило: пропорції башточки їм вдалися.
Коли опустити звідний міст (я його реставрував), то ліворуч постає гігантська
квадратна головна башта заввишки сорок метрів, обіч якої стоїть ще одна
квадратна башта. Вона не тільки має захисне призначення. Вона постачає також
замок водою, бо в ній джерело, що б’є зі скелі; надлишок води наповнює рови.
Праворуч можна натрапити на сходи, що ведуть до велетенського льоху, який так
вабив дядька, й навпроти, посередині, перпендикулярно до головної башти - яке
диво після такої суворості! - стоїть дуже гарненький двоповерховий будиночок,
обіч якого височить чудова кругла башта із сходами всередині. Цього будиночка
не було в часи Чорного принца. Його спорудив набагато пізніше, в епоху
Відродження, - в спокійніші часи, - якийсь французький феодал. Але я мусив
реставрувати цей дерев’яний зруб і його дах з кам’яних плит, бо він не так зберігся, як кам’яне склепіння головної башти.
Такий він, цей незграбний англійський Мальвіль. Та він мені подобається. Дядька
й мене в часи “Гуртка” замок до того ж зачарував ще й тим, що був притулком під
час релігійних воєн протестантського капітана, який протягом усього свого життя
завдавав звідти разом з друзями нищівних ударів могутнім арміям Католицької
ліги. Цей капітан, який так самовіддано боронив свої погляди й незалежність,
був першим героєм, з якого я брав приклад.
Я сказав, що від будиночків для челяді за першою огорожею лишилися тільки купи
каміння. Але це каміння, якого тут цілі гори, стало мені у великій пригоді. З
нього я збудував піддашок біля кам’яного муру з південного боку, а з північного - одиночні стійла для коней.
Майже посередині першої огорожі в скелі відкривається велика й глибока печера.
Там знаходять сліди доісторичних людей, правда, їх замало, щоб дати печері
якусь наукову характеристику, але достатньо, аби довести, що за багато століть
до побудови замку Мальвіль уже правив людям за сховище.
Я обладнав цю печеру. На піввисоті зробив дощатий настил, на який склав сіно.
Під настилом спорудив одиночні стійла для тварин, що їх треба було ізолювати:
тикозного коня, непокірного бичка, поросну льоху, корову, що мала незабаром
отелитися, або кобилу, що ось-ось ожеребиться. Оскільки майбутніх “матерів”
було багато в стійлах печери, яка добре провітрювалася, й мухи до неї не
залітали, Біргітта (про неї я розповім трохи далі), яка, на мій погляд, зовсім
не схильна до гумору, назвала все це разом “Материнством”.
У головній башті, шедеврі англійської міцності, мені довелося тільки настелити
підлогу й у віконні отвори, пробиті пізніше французами, вставити вікна з
невеличкими шибками в свинцевій оправі. План трьох горизонтальних площин -
першого, другого й третього поверхів - був однаковий: площадка біля сходів
розміром десять метрів на десять, з якої вели входи до двох кімнат розміром п’ять метрів на п’ять. На першому поверсі в цих “маленьких” кімнатках я розмістив кочегарку та
комору. На другому - ванну й житлову кімнату, на третьому - дві житлових
кімнати.
Зваживши, що на схід, на долину Рюнів, відкривався гарний краєвид, я обладнав
свій робочий кабінет на третьому поверсі й, незважаючи на незручності, - ванну
кімнату на другому, в колишньому приміщенні “Гуртка”. Колен переконав мене, що
вода, яка збирається в квадратній башті, не зможе піднятися аж на третій
поверх, а я хотів уникнути в Мальвілі неприємного шуму моторної помпи.
Саме в кімнаті, на третьому поверсі головної башти, поряд з моєю, я й оселив
Біргітту на літо 1976 року. Тепер мова піде про мою передостанню “віху”, - у
безсонні ночі я цілком віддаюся їй.
Раніше кілька років. Біргітта працювала в дядька на фермі “Сім буків”, і на
Великдень 1976 року я отримав від неї листа, в якому вона настирливо
пропонувала свої послуги на липень і серпень.
Хочу сказати тут, забігаючи наперед, що в мене, безперечно, був намір
одружитися. Та я зазнав поразки. Цілком можливо, звичайно, що дві погані сім’ї, на які я надивився в дитинстві - татова й дядькова, й зумовили цю поразку. В
усякому разі, принаймні тричі я збирався одружитися, але все ламалося. Двічі -
з моєї вини, а третього разу, 1974 року, - з вини обраниці.
1974 рік-також одна “віха”, але я її вирвав. На певний час ця третя наречена
відбила в мене навіть охоту до дівчат, і я пе хочу згадувати про неї.
Одне слово, впродовж двох років я почував себе так, наче жив у якійсь пустелі,
доки в Мальвілі не з’явилася Біргітта. Ні, я не закохався з неї. Ні, ні! Це зовсім не те! Було мені
сорок років, я був надто досвідчений і водночас безсилий спалахнути цим
почуттям. Справді я ж бо, наші стосунки з Біргіттою були дуже скромні, що
принесло мені розраду. Не пам’ятаю, хто сказав, що душу можна лікувати почуттями. Але я вірю в це.
Тоді, коли пристав на пропозицію Біргітти, я зовсім не мав на увазі подібне
лікування. Під час її першого перебування на фермі “Сім буків” я сказав їй
кілька люб’язних слів, та вона знехтувала ними. До речі, далі компліментів я ве заходив,
бо завважив, що став дядьковим суперником. Проте, коли вона написала листа на
Великдень 1976 року, я відповів їй, що чекаю на неї. Як фахівець, Біргітта
могла б подати мені велику допомогу. Вона була вершниця, розумілася на конях і
вміла терпеливо та регулярно їх вичісувати.
Мушу сказати, що вона здивувала мене: за першим же обідом почала відверто
кокетувати зі мною. Те кокетство було настільки очевидним, що навіть Момо
здивувався. Він забув відчинити вікно й сердечно заіржати до своєї улюбленої
кобили Любоньки, а коли Мену, прибираючи зі столу супову миску, пробубоніла:
“Після дядька - небіж”, - він, сміючись, вигукнув: “Остеліга, Емамуель!”
(“Остерігайся, Емманюелю!”).
Біргітта - баварка з підстриженим золотистим волоссям, з блідими маленькими
оченятами, досить неприємним обличчям, та надто важким підборіддям. Але статура
в неї була гарна, міцна, аж пашіла здоров’ям. Вона сиділа навпроти мене, зовсім не зморена дорогого, рум’яна й свіжа, наче щойно підвелася з ліжка, жадібно наминала шинку, втупившись у
мене очима. Все в неї було визивне: погляд, усмішка, зітхання й те, як вона м’яла в руках хлібну м’якушку й потягалася.
Згадуючи, як колись вона дала мені одкоша, я не знав, що думати, точніше,
боявся подумати, що все може обернутися досить просто. Але Мену не була
делікатною, наприкінці вечері, навіть не моргнувши, мовила місцевою говіркою,
кладучи чималенький шмат пирога на тарілку Біргітті: “Їй уже замало синиці в
жмені, тепер їй подавай журавля в небі”.
Другого дня я зустрівся з Біргіттою в “Материнстві”. Вона кидала в люк в’язки сіна. Я наблизився до неї, не промовивши ні слова, обняв її (вона була
така ж висока, як і я) й одразу ж заходився обмацувати руками цей пам’ятник арійського здоров’я. Вона не пручалася, що здивувало мене.
Вона була приваблива, але занадто зухвала. Я пішов далі в наступ, однак мені
завадив Момо, який, побачивши, що більше не спускалися вниз в’язки сіна, виліз на драбину, просунув у люк кудлату голову й став сміятися,
вигукуючи: “Остеліга, Емамуель!” Потім зник, і я почув, як він побіг до
надбрамної башти, очевидно, щоб розповісти матері про те, що побачив.
Біргітта, впавши на в’язку сіна, випросталася, її золотистий шолом волосся ледь скуйовдився, й,
подивившись на мене холодними оченятами, сказала граматично правильною, але
важкою французькою мовою:
- Ніколи не віддамся чоловікові, що дотримується таких, як ви, поглядів на
одруження.
- Мій дядько дотримувався таких самих, - мовив я, коли отямився.
- То інша річ, - відказала Біргітта, сором’язливо відвернувши обличчя. - Ваш дядько був літньою людиною.
А я ж за своїм віком міг би одружитися з нею. Я дивився на Біргітту й мовчки
тішився її простотою.
- Я не маю наміру женитися, - відповів рішуче.
- А я, - сказала вона, - не маю наміру віддаватися вам.
Я не надав значення цьому викликові. Однак, щоб показати їй, що нехтую цими
абстрактними спекуляціями, почав знову пестити її. Обличчя в неї одразу ж
спалахнуло, й вона стала пручатися.
Наступними днями я не намагався більше її вмовляти. Але щоразу, коли вдавалося
покласти на неї руку, гладив її й помічав, що їй, мабуть, це подобалося, бо
зручні нагоди для пестощів випадали все частіше. Та дарма, треба було ще добрих
три тижні, щоб вона відмовилася од свого першого плану й перейшла до другого. Й
навіть тоді то не було з її боку якоюсь раптовою безладною податливістю, а
поступовим відступом, що відбувався за певним розкладом.
Якось увечері, коли я знову ввійшов до її кімнати (ми вже були там разом до
того), вона сказала мені:
- Еммашоелю, завтра віддамся тобі. Я ж одразу випалив:
- А чому не зараз же?
Вона не сподівалася на таке й, певно, здивувалася, навіть завагалася. Однак
вірність планові перемогла.
- Завтра, - рішуче мовила вона.
- О котрій годині? - з іронією спитав я.
Але Біргітта не вловила іронії й поважно відповіла:
- Під час обіднього відпочинку.
Саме після того обіднього відпочинку (то було спекотного дня в липні 1976 року)
я поселив Біргітту в кімнаті поряд з моєю в головній башті.
Біргітті сподобалося це. Вона приходила до мене в ліжко кожного досвітку, о
другій годині під час обіднього відпочинку, а ввечері була в мене аж до першої
години ночі. Я радо приймав її в себе, але ще більше радів, коли вона
занедужувала: тоді я міг нарешті виспатися досхочу.
На мою думку, Біргітта була надзвичайно щиросердна. Вона прохала любощів, як
дитина тістечка. Й коли одержувала їх, чемно мені дякувала.
Я розумів, що коли б не мій гаманець, я не існував би для неї. Бо щоразу, коли
ми йшли до міста, вона зупинялася перед вітринами “дрібничок”, як висловлювався
мій дядько, оченята в неї жадібно заокруглювалися, й вона перераховувала, що їй
припало до вподоби.
Біргітта не була розумною, але добре розуміла мене, і хоч не була вибагливою,
мала свій смак. Отже, достоту знала межу своїм вимогам, і те, що купувала, було
не таке вже й погане.
Спершу я намагався вивчити її характер. Але дуже швидко помітив, що роблю це
даремно. Біргітта не була ні доброю, ні злою. Просто вона існувала. Й цього
було досить. Вона подобалася мені в двох випадках: коли я її обіймав, а також
коли кидав, бо ж одразу забував про неї.
Настав кінець серпня, й я попрохав Біргітту залишитися ще на один тиждень. На
мій подив, вона відмовилася.
- В мене ж батьки, - сказала вона.
- Ти не звертаєш уваги на батьків.
- О! - вигукнула приголомшена Біргітта.
- Ти їм ніколи не писала.
- Бо я не люблю писати листи.
Проте, як покаже майбутнє, це було не так. Але дата є дата. А план є план. Її
від’їзд було призначено на 31 серпня.
В останні дні Біргітта впала в меланхолію. До неї з пошаною ставилися в
Мальвілі. Один бідолаха наймит упадав біля неї. Двоє робітників, особливо
Жермен, милувалися її статурою. Момо, тримаючи руки в кишенях, пускав слину,
коли дивився на неї. І навіть Мену, незважаючи на її глибоку, принципову
неприязнь до розпусти, ставилася шанобливо до Біргітти. “Це - повія, - казала
вона, - але робота горить в її руках”.
Біргітті також подобалося в нас. Їй припали до вподоби наше сонце, наші страви,
вина, “дрібнички” й мої пестощі.
28 серпня була неділя, й Біргітта, яка не належала до тих жінок, що складають
свої речі в останню мить, почала збиратися. Раптом вона розгубилася: їй щойно
впало в око, що в валізах замало місця, щоб забрати всі мої подарунки. В неділю
й понеділок крамниці зачинені. Доведеться чекати вівторка, тобто “останньої
хвилини” - жахлива річ! - щоб купити валізу.
Щоб заспокоїти жінку, дав їй одну зі своїх валіз. На її настійливе прохання я
на аркуші паперу описав дні, проведені разом з нею. Скінчивши своє оповідання,
приніс його їй. І хоч воно з літературного боку було слабке, коли вона читала
цей текст, у неї палали очі й наливалися рум’янцем щоки. Вона пообіцяла мені, що, коли повернеться до Німеччини,
перечитуватиме його один раз на тиждень у своєму ліжку. Я не вимагав у неї цієї
обіцянки. Вона сама дала її, проронивши сльозину, й старанно поклала мій жовтий
аркушик до інших подарунків, що брала їх з собою.
Біргітта не змогла приїхати на різдвяні свята, й я був настільки розчарований,
що й сам не сподівався цього. У кожнім разі, різдво ніколи не було для мене
веселим святом. Пейссу, Колен, Мейссоньє святкували в колі своїх родин. Я ж
залишався самотнім зі своїми кіньми. А Мальвіль узимку, незважаючи на комфорт,
про який я подбав, не дуже привітний. Хіба що молодому подружжю, якому було б
тепло і в цих високих мурах, він міг видатися романтичним.
Про свій настрій я не промовив і слова, але Мену все збагнула й одного
холодного зимового ранку за столом повела тривалу буркотливу розмову про моє
парубоцьке життя, що дісталося мені в спадок від дядька.
Мені не щастило з одруженням. І особливо з Аньєсою. Мену оповідала далі,
буцімто вона сьогодні вранці зустріла Аньесу в Аделаїди й зрозуміла, що та
приїхала в Мальжак до батьків на свята, й нібито Аньєса розпитувала про мене,
хоч одружена з книгопродавцем з Ла-Рока. Аньєса - дівчина серйозна, вона була б
мені до пари. Одне слово, не слід було все ж таки махати на все рукою. Та й
інші нагоди траплялися. Он скільки молоді в Мальжаку. Я міг би зробити вибір,
коли б захотів того, незважаючи на мій вік, адже тепер я багатий і ще вродливий
чоловік. Набагато буде ліпше одружитися з тутешньою дівчиною, а не з якоюсь
німкенею. Безперечно, робота аж горить у руках Біргітти, однак німці все-таки
не ті люди, які знають своє місце. Доказ цього те, що вони тричі нападали на
нас. І навіть коли б моя француженка була б менш принадною, ніж німчурка, бо ж
одружуються не заради насолоди, а заради дітей, і що з того, що я так багато
працюю, коли не маю кому залишити Мальвіль.
Не одружився я й у наступні місяці, але принаймні знайшов собі приятеля. Він
мав двадцять п’ять років, звали його Тома Ле-Культр. Я зустрів його в лісі ферми “Сім буків”,
він був у джинсах, біля нього стояв мотоцикл “онда”, коліна в нього були
забруднені землею. Він стукав молотком по камені. Я довідався, що Тома готував
дипломну роботу про кремінь. Запросив його до Мальвіля, двічі чи тричі позичав
йому дядькового лічильника Гейгера, а коли дізнався, що Тома не дуже
подобається жити в його родичів у Ла-Році, запропонував йому кімнату в замку.
Він погодився. Й відтоді не залишав мене.
Тома подобається мені своєю непохитністю духу. Й хоч я не спроможний збагнути
його пристрасті до кременю, люблю його відвертий характер. До вподоби мені і
його зовнішність: Тома вродливий і, що добре, не знає про це. Обличчя в нього
спокійне й поважне, наче в грецької статуї, і майже таке ж незворушне.