Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Під Дугласом шепотіла трава. Він опустив руку й відчув нею пухнасті зелені піхви. Десь далеко внизу ворухнулися в черевиках пальці його ніг. У вухах, наче в мушлях, зітхав вітрець. По блискучих опуклостях його очей перебігали яскраві відбитки навколишнього світу, наче миготливі образки в кришталевій кулі. Барвисті квітки, розкидані по зеленому лісовому килиму, пломеніли, ніби маленькі сонця й вогнисті клаптики неба. По неозорому, перекинутому догори дном озеру небесного склепіння, мов пущені вистрибом камінці, гасали птахи. Дуглас надсадно дихав крізь зціплені зуби, вбираючи в Я себе крижаний холод, а видихаючи жар. Комахи електричними іскрами пронизували повітря. Десять тисяч волосин на Дугласовій голові виросли на одну мільйонну частку дюйма. Він чув, як у кожній його скроні б’ється по серцю, третє калатає в горлі, ще двоє пульсують у зап’ястках, а справжнє серце лунко гупає в грудях. Усе його тіло дихало крізь мільйони відкритих пор.

“Я справді живий! - думав він. - Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам’ятав!”

Він голосно вигукував це подумки ще і ще, разів із десять! Подумати лишень! Ось уже дванадцять років живе - і тільки збагнув! Тільки тепер, зчепившись із Томом, знайшов отут, під деревом, цей рідкісний хронометр, цей злотосяйний годинник з гарантією безупинного ходу років на сімдесят.

- Дуг, тобі не болить?

Дуглас дико зойкнув, обхопив Тома руками й покотився з ним по траві

- Дуг, ти що, здурів?

- Здурів!

Вони котилися схилом пагорба, і їхні очі й роти були повні сонця, що яскріло скалками жовтого скла; вони хапали повітря, наче викинуті на берег форелі, і реготали до сліз.

- Дуг, ти не збожеволів?

- Ні, ні, ні, ні! І Дуглас заплющив очі й побачив плямистих леопардів, що м’яко ступали в темряві.

- Томе! - мовив він. А тоді тихіше: - Томе... Чи всі і люди на світі... знають, що вони живі?

- Та певне. Аякже! Леопарди нечутно зникли у глибшій темряві, куди вже не сягало око.

- Сподіваюся, що так, - прошепотів Дуглас. - Атож, сподіваюся, що знають.

Він розплющив очі. Батько стояв на пагорку високо над ним, на тлі помережаного зеленим листям неба, і, взявшись руками в боки, сміявся. їхні очі зустрілись, і Дуглас ураз нашорошився. “Тато знає, - подумав він. - Усе це замислено наперед. Він зумисне привіз нас сюди, щоб зі мною таке сталося. Це його витівка, він усе розуміє. І тепер знає, що і я здогадався”.

Зверху спустилася дужа рука й підняла його в повітря Похитуючись на непевних ногах між батьком і Томом, подряпаний, розпашілий, усе ще вражений і сповнений побожного остраху, Дуглас обережно поторгав свої і мовби не свої лікті і вдоволено облизнув розбиту губу. Потім звів очі на батька й Тома.

- Я понесу всі відра, - сказав він. - Цього разу дайте мені самому.

Лукаво посміхаючись, вони віддали йому відра.

Дуглас стояв, злегка похитуючись, руки йому відтягував важкий від соку, солодкий лісовий вантаж. “Мені треба відчути все до кінця, - думав він. - Дайте мені стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути, що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен забути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра”.

За ним линули бджоли, і дух ягід, і золоте проміння літа, а він ішов зі своєю важкою ношею, ніби сп’янілий, долоні його вкривалися втішними пухирями, руки затерпли, ноги спотикалися, так що батько зрештою схопив його за плече.

- Ні, ні, - пробурмотів Дуглас. - Мені не важко. Зовсім не важко...

Уже з півгодини його не покидало відчуття трави, коріння, камінців, замшілої колоди - так ніби все те залишило свої відбитки на його руках, ногах, спині, і лише тепер це відчуття почало притуплюватися. Дуглас ішов і розмірковував про нього, і воно дедалі тануло, розвіювалося, зникало, а тим часом брат і на диво мовчазний батько ступали слідом, даючи йому змогу самому вести їх крізь ліс до невидимої, майже нереальної дороги, якою вони мали дістатися назад до міста...

♦

У місті - згодом того ж таки дня.

І знову збирання врожаю.

Дідусь стояв на широкій чільній веранді і, мов капітан, озирав по-літньому незворушний простір, що розлягався перед ним. Він звертався із запитанням до вітерцю, до неосяжного неба, до моріжка, де стояли Дуглас і Том, звертаючись із запитанням тільки до нього:

- Дідусю, а вони вже достигли? Справді?

Дідусь почухав підборіддя.

- П’ятсот, тисяча, а то й дві тисячі напевне. Атож, добрий буде ужинок. І збирати легко, тож не залишайте нічого. Даю по десять центів за кожен мішок, який принесете до преса.

- Ого!

Радісно усміхнені хлопці нахилилися над моріжком. Вони зривали золотисті квітки - квітки, що затоплюють цілий світ, перебираються з моріжка на бруковані вулиці, тихенько стукають у віконця підвалів і в своєму невтримному буянні виповнюють усе довкола сліпучим сяйвом розплавленого сонця.

- І отак щороку, - сказав дідусь. - Справжня навала. Та й нехай собі. Бач, заполонили все подвір’я, горді, мов леви. Якщо довго на них дивитися - і очі пропалять. Начебто звичайнісінька квітка, бур’ян, якого ніхто не помічає. А от для нас - благородна рослина, кульбаба.