Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Вони сиділи під старим дубом на зверненому до міста схилі пагорба, навколо них колихалися розлогі тіні, і під деревом було прохолодно, як у печері. А вдалині на осонні лежало місто, немов розфарбоване пекучим промінням, і вікна всіх будинків були розчинені навстіж. Дугласові захотілося мерщій бігти туди - може, місто всім своїм громаддям, усіма будинками навалиться на Джона, зімкнеться довкруг і не дасть йому звестись і втекти.

- Але ж ми друзі... - безпорадно мовив Дуглас.

- І завжди будемо друзями, - сказав Джон.

- Ти приїздитимеш сюди на кінець кожного тижня чи десь так, еге?

- Батько каже: лише раз чи два на рік. Це ж вісімдесят миль.

- Вісімдесят миль - зовсім недалеко! - вигукнув Дуглас.

- Так, справді недалеко, - погодився Джон.

- У бабусі є телефон. Я тобі дзвонитиму. А може, й ми колись виберемося туди до вас. Ото буде чудово!

Джон довго не озивався.

- Ну то побалакаймо про щось, - сказав Дуглас.

- Про що?

- Отакої! Ти ж їдеш звідси, то ми маємо побалакати про мільйон усяких речей! Про все, про що балакали б наступного місяця і ще через місяць. Про богомолів, про цепеліни, про акробатів і шаблековтачів. Так наче ми про щось не добалакали - ну, приміром, про те, чому в коників слина жовта, як тютюнова жуйка.

- Дивно, але мені не хочеться балакати про коників.

- А раніше завжди хотілося!

- Авжеж. - Джон невідривно дивився на містечко, що лежало віддалік. - Та, мабуть, тепер просто не час про це.

- Джоне, що з тобою? Ти якийсь дивний.

За мить перед тим Джон заплющив очі, і обличчя його скривилося.

- Дуг, ти знаєш Терлів будинок? Пам’ятаєш, який він нагорі?

- Звісно, пам’ятаю.

- Там такі малі круглі віконця з кольоровими шибками. Вони завжди там були?

- Ну звісно.

- Ти певен?

- Та тим віконцям більше років, ніж нам із тобою. А чому ти питаєш?

- Я їх ніколи раніше не бачив. А сьогодні проходив там, аж глядь - оті віконця. Дуг, як же це я стільки років їх не помічав?

- Ти й без того мав що робити.

- Справді? - Джон повернувся і трохи розгублено подививсь на Дугласа. - От чортівня, чого це ті віконця так мене налякали? Я хочу сказати... цього зовсім нема чого боятися, правда ж? Просто... - Він говорив непевно, затинаючись. - Просто коли я досі не помічав тих віконець, то, виходить, не помічав і ще чогось? А як з усім тим, що я помічав у нашому місті? Чи зможу я пригадати його, коли поїду звідси?

- Усе, що захочеш пригадати, завжди пригадаєш. Он позаминулого літа я був у таборі. То там я все як є пригадував.

- Ні, не все! Ти сам казав мені. Вночі ти прокидався й не міг пригадати обличчя своєї матері.

- Неправда!

- Так і зі мною буває вночі, навіть удома, це просто жах! Я встаю, іду в спальню батьків і дивлюся. Вони сплять, а я дивлюся на їхні обличчя, щоб добре запам’ятати. А тоді повертаюся до своєї кімнати й знов не можу пригадати їх. Ой Дуг, як це страшно! - Він міцно обхопив руками коліна. - Слухай, Дуг, пообіцяй мені одну річ. Пообіцяй, що ти пам’ятатимеш мене, пам’ятатимеш моє обличчя і все інше? Обіцяєш?

- Нема нічого легшого. У мене ж не голова, а справжній кіноапарат. Ось я лежу поночі в ліжку, і досить мені повернути вимикач, як на стіні враз усе стане видно, чисто мов у кіно, і там будеш ти, гукатимеш до мене й махаїимеш рукою.

- Ану, зажмурся, Дуг. А тепер скажи: якого кольору в мене очі? Не підглядай! Якого кольору в мене очі?

Дугласа пройняв піт. Повіки його затремтіли.

- Та ну тебе, Джоне, так нечесно!

- Ти скажи!

- Карі!

Джон відвернувся.

- Ні, сер.

- Як це ні?

- Нічого схожого. - І Джон заплющив очі.

- Ану, повернися, - зажадав Дуглас. - Розплющ очі, дай я побачу.

- Ні до чого, - відповів Джон. - Ти вже забув. Точнісінько, як я оце казав.

- Ні, ти повернися!

Дуглас ухопив його за чуприну й помалу повернув обличчям до себе.

- Гаразд, Дуг. - Джон розплющив очі.

- Зелені... - скрушно мовив Дуглас, і рука його впала. - Вони в тебе зелені... Ну то й що, все одно схожі на карі. Майже ясно-карі!

- Дуг, не треба мені брехати.

- Гаразд, - тихо сказав Дуглас. - Не буду.

Вони й далі сиділи під деревом і чули, як гасали по пагорбу інші хлопці, гукаючи їх.

Вони бігли наввипередки залізничним полотном, потім спинилися, відгорнули краї пакетів з цупкого паперу й смаковито понюхали свій підобідок - бутерброди з пряною шинкою, мариновані корнішони та різноколірні м’ятні цукерки. Потім вони бігли далі й далі, а тоді Дуглас нахилився, припав вухом до гарячої сталевої рейки й почув, як десь далеко, в інших краях, біжать коліями невидимі поїзди, посилаючи йому азбукою Морзе звістки про себе аж ген сюди, під це палюче сонце. Він приголомшено випростався.

- Джоне!

А Джон біг собі далі, і це було жахливо. Бо коли ти біжиш, разом з тобою біжить і час. Галасуєш, верещиш, ганяєш чимдуж, качаєшся по траві, перекидаєшся, аж раптом глядь - а сонце вже сіло, гуде вечірній поїзд, і ти плентаєш додому вечеряти. Ганяв-ганяв і не помітив, як сонце зайшло тобі за спину!.. І єдиний спосіб уповільнити плин часу - це спостерігати, що діється довкола, а. самому нічого не робити. Так можна запевне розтягти день на цілих три - тільки спостерігати!