Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім.

Увесь тремтячи, Дуглас чекав.

Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком.

Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу.

Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно.

І побачив усе знайомі обличчя.

Він закліпав очима.

На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт - вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і... ану, постривай!..

Дуглас прислухався.

У нижніх кімнатах стояла глибока тиша.

Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски.

Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище.

Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою.

Тільки-но Дуглас з’явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти.

Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися.

- Слухайте, - спитав нарешті Дуглас, - що воно за день сьогодні?

- Що за день? - перепитала бабуся. - Твій день, Дугласе.

- Мій?

- Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день, Дугласе, твій! - Це вже говорив мер, він виголошував промову.

- Але ж...

- Дуг, - і дідусь показав на величезний кошик, - отут для тебе суничний пиріг.

- І суничний торт, - докинула бабуся. - І суничне морозиво!

Усі завсміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому здавалося, ніби він сам - величезний торт Із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане.

- А коли потемніє, буде фейєрверк, - озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. - І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав.

- Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш?

- Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг.

“Хлопцям квітів не приносять, - подумав Дуглас, - навіть до лікарні”.

Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав:

- Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає.

- Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?

- Я б назвав це мандрівкою. - Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом’яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців. - Ось послухай!

Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава.

- Кроком руш! - скомандував дідусь. - Раз-два... Дуг, ну ж бо... раз-два!

- Але ж...

Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю “Грінтаун” хтось подер на дрібні клаптики телефонну книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю, - але поки те конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, процесія вже спустилася з пагорба, залишивши позаду й осоння, і містечко.

Коли вони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр.

Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку.

- Ну, хлопче, мерщій до пристані, - тихо мовив дідусь.

- Ану, хто перший! - Живчик кинувся вперед.

Дуглас і з місця не зрушив.

Бо пароплав уже випливав з туману - шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором - і ось уже став край пристані й скинув сходні.

- А чому... - Дуглас утупив очі в пароплав. - Чому він не має назви?

Усі подивились - і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було.

- Ну... розумієш, Дуг...