Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Досить! - гукнув капітан Уайльдер. Хлопці відійшли од Спендера. Бігз зупинився й глянув на капітана.

- Переодягніться в сухе! А ви, хлопці, гуляйте собі далі! Спендере, ідіть за мною!

Гулянка відновилася. Уайльдер віджнюв убік і обернувся до Спендера.

- Може, ви поясните, що сталося? - спитав він.

- Не знаю, - відповів той, дивлячись на канал. - Мені стало соромно. Соромно за Бігза, за всіх нас і за цей галас. Боже, яке ганебне видовище!

- Ви знаєте, яка довга була ця подорож. Треба ж їм якось розважити душу.

- Де ж їхня гідність, сер? Людська гідність?

- Ви перевтомилися, Спендере, і у вас зовсім інший погляд на речі. Штрафую вас на п’ятдесят доларів.

- Слухаю, сер. Мені не давала спокою думка, що вони стежать, як ми тут клеїмо дурня.

- Хто?

- Марсіани - мертві вони чи живі.

- Напевно, мертві, - сказав капітан. - Ви гадаєте, вони знають, що ми тут?

- А хіба все старе не відчуває приходу нового?

- Мабуть, що так. Схоже на те, що ви вірите в духів.

- Я вірю в те, що було створено, а на Марсі було створено чимало. Тут є вулиці, будинки, напевно, є книги, є великі канали, і годинники, і стайні, якщо не для коней, то для якихось інших домашніх тварин - хтозна, може, з дванадцятьма ногами. Я скрізь тут бачу речі, які були в ужитку. Протягом багатьох століть їх торкалися руки розумних істот. Коли ви спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю. Ось вони перед нами. Всі ці речі комусь служили. Усі гори мали імена. І ми, люди, володіючи ними, завжди почуватимемо себе якось незручно. Ми дамо горам нові назви, та вони ніколи не звучатимуть для нас природно, бо старі імена житимуть і далі: адже гори народилися з ними. Назви, що їх ми дамо каналам, горам і містам, стечуть з них, як стікає з качки вода. Хоча б скільки ми мацали Марса, ми ніколи не зможемо його торкнутися. А потім зненавидимо його і, знаєте, що тоді зробимо? Здеремо з нього шкіру і напнемо таку, яка буде нам до вподоби.

- Ми не спустошимо Марса, - мовив капітан. - Надто він великий і надто гарний.

- Ви так думаєте? Ми, земні люди, маємо справжній талант до руйнування всього визначного, прекрасного. Ми не поставили ятки з гарячими сосисками посеред стародавнього єгипетського храму в Карнаку тільки тому, що там не зробиш великого бізнесу: місце там малолюдне. І Єгипет - це все-таки частка Землі. Але ця планета з усією її старовиною - зовсім інша річ. Ми тут десь сядемо та й почнемо паскудити. Канал ми назвемо каналом Рокфеллера, гору - горою короля Георга, а море - морем Дюпона. Міста називатимуться іменами Рузвельта, Лінкольна та Куліджа, хоч це й буде несправедливо, бо всі вони мають свої власні імена.

- Ви як археолог відтворите старі назви, і ми повернемо їх Марсу.

- Жменька людей таких, як ми, безсила проти світу комерції, - сказав Спендер, дивлячись на залізні гори. - Вони знають, що ми тут, що ми прийшли плювати в їхні канали, і я уявляю, як вони нас ненавидять.

Капітан похитав головою.

- Тут немає ненависті, - промовив він, дослухаючись до вітру. - Вигляд цих міст свідчить, що марсіани були народом із витонченим, прекрасним і філософським світоглядом. Вони приймали все, що несло їм життя. Наскільки нам відомо, вони навіть вимирали спокійно, без того відчаю, який спонукає людей в останню хвилину нищити міста. Кожне з бачених нами міст лишилося цілим. Можливо, вони нічого не мають проти нашої присутності, так само, як не мали б нічого проти дітей, які гралися б на моріжку, - знаючи й розуміючи, що діти лишаються дітьми... А може, Марс зробить нас кращими... Чи помітили ви, Спендере, як притихли були хлопці, аж поки Бігз присилував їх до веселощів? Вигляд у них був досить-таки збентежений і наляканий. Бачачи все це, починаєш розуміти, що не такі ми вже хоробрі, як нам здається. Насправді ми ще ходимо в дитячих штанцях і, наче діти, галасуємо, граючись ракетами й атомами. Та одного дня Земля може перетворитися на те, чим є сьогодні Марс! Те, що ми бачимо тут, мусить протверезити нас, стати наукою нашій цивілізації. Марс дечого нас навчить. А тепер - вище голову. Ходімо до гурту. Та вдавайте, що вам весело. І не забудьте про п’ятдесят доларів штрафу.

Вечірка не дуже клеїлась. З мертвого моря повівав вітер. Він здіймав пилюку й обсипав нею блискучу ракету, заганяв її в губну гармонію, термосив акордеон. Пил запорошував очі, а вітер тоненько наспівував свою пісеньку. Потім вітер ущух - так само раптово, як і знявся.

Але веселощі теж ущухли. Люди стояли випроставшись під темним холодним небом.

- Давайте, хлопці, шкварте далі! - закричав Бігз, вискакуючи з корабля в новому мундирі. Він навіть не глянув на Спендера. Голос його пролунав ніби в порожній аудиторії - зовсім самотньо. - Ну ж бо, давайте!

Ніхто не ворухнувся.

- Гей, Уайті, де твоя гармонія?!

Уайті видобув акорд. Він прозвучав якось чудно й фальшиво. Уайті витрусив з гармонії слину й поклав інструмент у кишеню.

- Та що це, врешті, гуляння чи ні? - не вгамовувався Бігз.

Хтось притулив до грудей акордеон, і він застогнав, ніби вмираюча тварина. І все.