Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Томе, - спитав він, - що ти робив сьогодні вдень?

- Нічого, - відповів Том з повним ротом. - А що

- Просто мені цікаво.

І старий заткнув собі за комір серветку.

Того вечора о сьомій годині старій жінці закортіло піти до міста.

- Вже кілька місяців не була там, - сказала вона.

Але Том відмовлявся.

- Я боюся міста, - заявив він. - Там люди. Не хочеться мені туди.

- Не до лиця дорослому хлопцеві така мова, - зауважила Анна. - Не хочу навіть слухати тебе. Ти підеш з нами. Це я тобі кажу.

- Анко, якщо хлопець не хоче... - почав був старий.

Але сперечатися було марно. Вона погнала їх до човна, і вони попливли каналом під вечірніми зорями. Том лежав горілиць із заплющеними очима, і не можна було з певністю сказати, спить він чи ні. Старий чоловік невідривно дивився на нього, думаючи свою думу.

“Хто він такий, - міркував він, - що йому потрібна любов так само, як і нам. Що це за створіння, котре, тікаючи від самотності, приходить у табір до чужинців і запозичує голос, обличчя, запозичує їх з чужої пам’яті і живе між нас, знайшовши нарешті щастя в чужій сім’ї. З якої він гори, з якої печери, до якої належить раси тих вимираючих істот, що населяли цей світ, перш ніж з Землі прибули наші ракети?

Старий похитав головою. Годі про це допитуватися. Взявши все до уваги, слід вважати його Томом”.

Старий подивився на місто, що маячіло попереду, і відчув до нього відразу. Але потім знову повернувся думкою до Тома й Анни. Може, й негаразд затримувати надовго Тома, якщо все це завдасть лише прикрощів І жалю. Та яке ми маємо право відмовлятися саме від того, чого так прагнули - хай навіть воно втішатиме нас лише вдень, а потім, щезне, ще дужче спустошивши порожнечу, зробивши ще непрогляднішими темні ночі і ще вологішими дощові? Це все одно, що відірвати від нашого рота шматок хліба.

І він подивився на хлопця, який спав на дні човна. Хлопець пхикав, бачачи якийсь сон. “Люди, - мурмотів він. - Вони змінюються й змінюються. Це пастка”.

- Ну, заспокойся, мій хлопчику, - промовив Лафарж гладячи м’які хлоп’ячі кучері. Том стих.

Лафарж допоміг дружині й синові вийти з човна.

- От ми й приїхали, - сказала Анна, усміхаючись до вогнів міста, дослухаючись до музики, що линула з пивних, дивлячись на пари, які гуляли людними вулицями, взявшись попідруки.

- Мені хочеться додому, - сказав Том.

- Ніколи від тебе цього не чула, - мовила мати. - Ти завжди любив їздити до міста в суботу ввечері.

- Не відходьте од мене, - прошепотів Том. - Я не хочу потрапити в пастку.

Анна почула ці слова.

- Не говори дурниць. Ходімо!

Лафарж зауважив, що хлопець тримається за його руку. Лафарж стиснув йому руку.

- Я тебе не залишу, Томмі, мій хлопчику. - Він подивився на юрби людей, що снували вулицями, і його теж охопила тривога. - Ми ненадовго.

- Ні, ми проведемо тут цілий вечір, - заперечила Анна.

Коли вони переходили вулицю, на них наскочили троє п’яних. Якусь мить тривало загальне замішання їх роз’єднали, вони обминали зустрічних, і раптом Лафарж зупинився приголомшений.

Тома не стало.

- Де це він? - спитала роздратовано Анна. - Він завжди тікає при першій нагоді. Томе! - погукала вона.

Містер Лафарж побіг шукати хлопця в натовпі, але його ніде не було.

- Він знайдеться. Коли ми вертатимемося, він буде біля човна, - сказала переконано Анна, тягнучи чоловіка назад, до кінотеатру.

Зненацька в юрбі зчинилося сум’яття, і повз Лафаржа пробігли чоловік із жінкою. Він упізнав їх. Це був Джо Сполдінг з дружиною. Не встиг він заговорити з ними, як вони зникли.

Стурбовано озираючись, він купив квитки в кіно і дозволив дружині потягти себе в непривітну темряву.

Об одинадцятій годині Тома біля причалу не було. Місіс Лафарж враз пополотніла.

- Не турбуйся, матусю, - сказав Лафарж. - а його знайду. Почекай-но мене тут.

- Швидше вертайся.

Голос злився з плюскотінням води.

Тримаючи руки в кишенях, він пішов нічними вулицями. Один за одним гасли вогні. Дехто з мешканців ще й досі визирав з вікна, бо ніч була тепла, хоч небо раз у раз вивішувало між зірками грозові хмари. Дорогою він пригадував, як хлопець весь час говорив, що боїться пастки, його острах перед юрбою й містами. “Не бачу в цьому ніякого сенсу, - втомлено думав старий. - Може, хлопець пішов назавжди, можливо, його ніколи й не було”. Лафарж завернув у один провулок і почав дивитися на номери будинків.

- Здоров, Лафарже.

На порозі одного дому сидів чоловік, покурюючи люльку.

- Здрастуй, Майку.

- Ти що, посварився з жінкою? Остуджуєш свій гнів?

- Ні, просто гуляю.

- У тебе такий вигляд, ніби ти щось загубив. До речі, - сказав Майк, - сьогодні знайшлася одна людина. Ти знаєш Джо Сполдінга? Пригадуєш його дочку Лавінію?

- Так, - відповів Лафарж, обливаючись холодним потом. Йому здалося, що це сниться вже бачений сон. Він знав, які слова буде сказано далі.