Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Гетевей помчав з горба, як хлопчик. Раз він спинився: гострий біль раптом прошив йому груди. Він сів на камінь, трохи перепочив, потім знову побіг.

Гаряче повітря струменіло від огнистої ракети. Відчинився люк. З нього визирнув чоловік.

Гетевей прикрив долонею очі, придивився й вигукнув:

- Капітан Уайльдер!

- Хто це? - капітан Уайльдер стрибнув на землю й спинився вражений. За мить він простягнув руку. - Великий боже, та це ж Гетевей.

- Атож.

Вони дивились один на одного.

- Гетевей, з моєї старої команди, з Четвертої експедиції!

- Багато часу збігло, капітане.

- Багато... Мені приємно знову бачити вас.

- Я старий, - просто сказав Гетевей.

- Та я й сам уже немолодий. Двадцять років у польоті: Юпітер, Сатурн і Нептун.

- Я чув, що вони вас випровадили в небеса, щоб ви не заважали їм здійснювати колоніальну політику тут, на Марсі. - Старий озирнувся навколо. - Ви мандрували так довго, що навіть не знаєте, що тут було.

- Не важко догадатися, - відказав Уайльдер. - Ми двічі облетіли Марс. І знайшли тільки одного чоловіка на ймення Уолтер Гріп, тисяч за десять миль звідси. Ми хотіли взяти його з собою, але він сказав: “Ні”. Коли ми востаннє бачили його, він сидів посеред шосе у кріслі-гойдалці, курив люльку й махав нам рукою. Марс мертвий, не лишилося навіть жодного живого марсіанина. А як Земля?

- Ви знаєте стільки ж, скільки я. Вряди-годи я ловлю передачі радіо з Землі. Його ледве чути. Але воно завжди говорить іншою мовою. А я, на жаль, крім англійської, знаю тільки латину. Часом я розбираю кілька слів. Очевидно, на більшій частині Землі все знищено, але війна триває. Ви вертаєтесь додому, сер?

- Так. Ми мусимо про все довідатися. Ми не мали радіозв’язку з Землею. Надто велика відстань. Тепер будь-що хочемо побачити Землю.

- А нас візьмете з собою? Капітан здригнувся.

- Авжеж, ваша дружина, я її пригадую. Це було двадцять п’ять років тому, правда? Коли збудували Перше місто, ви залишили службу і привезли її. У вас були й діти...

- Син і дві дочки.

- Авжеж, я пригадую. Вони тут?

- Отам, у нашій хаті. Вас чекає добрий сніданок. Завітаєте до нас?

- Ви робите нам честь, містере Гетевей. - І капітан Уайльдер обернувся до ракети. - Вийти з корабля!

Вони виходили на пагорб - Гетевей, капітан Уайльдер і двадцять членів команди. Вони йшли, глибоко вдихаючи рідке прохолодне повітря. Сходило сонце.

- Ви пригадуєте Спендера, капітане?

- Я його ніколи не забував.

- Іноді я проходжу повз його могилу. Здається, кінець кінцем вийшло-таки на його. Він не хотів, щоб ми приводили сюди, і я гадаю, він щасливий зараз, коли тут нікого нема.

- А що з тим... як його?.. Паркхілом, із Семом Паркхілом?

- Він одкрив був сосисочну.

- Схоже на нього.

- А наступного тижня полетів на Землю воювати. - Гетевей притулив до грудей руку і враз сів на камінь. - Пробачте. Це від хвилювання... Адже стільки років... Трохи спочину.

Він намацав у себе пульс. Полічив удари. Серце працювало погано.

- У нас є лікар, - сказав Уайльдер. - Даруйте мені, Гетевею, я знаю, що ви самі лікар, але краще хай вас огляне наш...

Покликали лікаря.

- Це нічого, - говорив Гетевей, - Це від чекання, від хвилювання. - Він задихався. Губи його посиніли. - Знаєте, - сказав він, коли лікар схилився над ним із стетоскопом, - можна подумати, що я жив усі ці роки лише заради цього дня, а тепер, коли ви прибули сюди, щоб забрати мене на Землю, ніщо не заважає мені спокійно лягти й померти.

- Ось візьміть, - лікар подав йому жовту таблетку. - Вам краще відпочити.

- Дурниці. Дайте мені тільки посидіти хвилинку. Так приємно бачити вас усіх. Приємно знову почути нові голоси.

- Як таблетка? Вам краще?

- Все гаразд. Ходімо.

І вони пішли на пагорб.

- Алісо, іди-но подивися, хто прийшов!

Гетевей насупився й нахилився до дверей хатини.

- Алісо, чуєш?

З’явилася дружина. За мить вийшли дочки, високі гарні дівчата, а за ними ще вищий син.

- Алісо, ти пригадуєш капітана Уайльдера?

Вона, вагаючись, подивилася на Гетевея, ніби чекала його вказівок, а потім усміхнулася:

- Аякже, капітан Уайльдер!

- Пригадую, ми обідали разом увечері напередодні мого польоту на Юпітер, місіс Гетевей.

Жінка енергійно потиснула йому руку.

- Мої дочки, Маргарита й Сюзана. Мій син, Джон. Ви, звичайно, пам’ятаєте капітана?

Потиски рук, сміх, жваві розмови.

Капітан Уайльдер потягнув носом повітря:

- Невже імбирні пряники?

- Хочете покуштувати?

Всі заметушились. У хату внесли складані столи, розставили тарілки з гарячими стравами, розіклали серветки й столове срібло. Капітан Уайльдер стояв, переводячи погляд з місіс Гетевей на її сина та двох високих неквапливих дочок. Він заглянув їм у лице, коли вони пробігали повз нього, і стежив за кожним рухом їхніх юних рук, намагався вловити вираз їхніх облич, облич без жодної зморшки. Він сів на принесений сином Гетевея стілець.

- Джоне, скільки тобі років?

- Двадцять три, - відповів той.

Уайльдер незграбно пересунув свій прибор. Його сусід прошепотів:

- Капітане, цього не може бути.

- У чому річ, Вільямсоне?