Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Тато зробив так, щоб вона вибухнула, і ніхто тепер не дізнається, де ми сіли й куди втекли. В тому разі коли нас розшукуватимуть, розумієш?

- Таємниця! Оце здорово!

- Перелякався власної ракети, - признався батько мамі. - Я таки нервовий. Лише дурень може припустити що сюди прилетять іще якісь ракети. Хіба що одна, коли Едвардсові з дружиною пощастить подолати цю відстань на своєму кораблі.

Він знову підніс до вуха свій крихітний радіоприймач. За хвилину опустив руку. |

- Кінець, - сказав він мамі. - Радіоприймач уже не ловить атомного променя. Мовчать усі радіостанції Землі. За останні роки їх лишилося не більше двох-трьох. Тепер в ефірі панує цілковита тиша. Може, вона пануватиме й надалі.

- Довго? - спитав Роберт.

- Можливо, твої правнуки знову почують щось в ефірі, - відповів тато. Він сидів нерухомо, і дітям передалися його настрій, його почуття - страх, безнадія, покірність долі й смирення.

Врешті він знову вивів човен у канал, і вони рушили далі - в тому ж напрямі.

День кінчався. У світлі призахідного сонця перед ними лежали мертві міста.

Батько спокійно й тихо розмовляв з синами. Раніше вони часто бачили його жвавим і веселим, але водночас він був далекий і чужий; тепер він тільки легенько гладив їх по голівках, але вони все розуміли з одного слова.

- Майкле, вибери місто.

- Місто, тату?

- Вибери якесь місто, сину. Одне з тих, повз які ми пропливаємо.

- Гаразд, - сказав Майкл. - А як мені вибирати?

- Вибери те, яке тобі найбільше сподобається. І ви теж, Роберте й Тіме. Виберіть місто, що найбільше припаде вам до смаку.

- Я хочу місто з марсіанами, - промовив Майкл.

- Марсіани будуть, - сказав тато. - Я тобі обіцяю.

Його уста промовляли до дітей, але очі говорили з мамою.

За двадцять хвилин вони минули шестеро міст. Тато вже не згадував про вибухи; здавалося, він більше думав про те, щоб побавитися з синами, розважити їх, ніж про щось інше.

Майклові сподобалося перше ж місто, повз яке вони поспливали, але інші взяли його під сумнів: мовляв, швидкий вибір не може бути вдалим. Друге місто не сподобалося нікому. Це було селище землян, побудоване з дерева, яке вже зовсім струхнявіло. Тімоті сподобалося третє місто, бо воно було велике. Четверте й п’яте були надто малі, зате шосте викликало бурхливе захоплення у всіх, у тому числі й у матері, яка теж приєдналася до вигуків: “Здорово! Ну й ну! Подивіться он туди!” В місті ще й досі височіло кілька десятків великих споруд, вулиці припали пилом, але були забруковані, на площах виднілися відцентрові колеса водограїв, які ще пульсували вологою.

- Оце і є те місто, - сказав хтось. Підвівши човен до пристані, батько вистрибнув на берег.

- От ми й приїхали. Все це наше. Віднині й назавжди ми житимемо тут!

- Віднині й назавжди? - перепитав недовірливо Майкл. Він устав, озирнувся, а потім, моргаючи очима, глянув у той бік, де залишилася їхня ракета. - А ракета? А Міннесота?

- Ось вони, - повторив тато і притулив маленький приймач до білявої голівки Майкла. - Послухай-но... Майкл прислухався.

- Нічого не чути.

- Справді. Нічого. Більше немає нічого. Немає ні Міннеаполіса, ні ракет, ні Землі.

Майкл трохи подумав над татовими словами, що ставили хрест на минулому, і почав тихесенько схлипувати.

- Зажди-но, - швидко промовив тато. - Натомість я даю тобі багато більше, Майку!

- Що? - обізвався цікавий Майкл, на мить стримуючи сльози, але готовий плакати далі, коли те, що скаже батько зараз, буде таке ж неприємне.

- Я даю тобі це місто, Майку. Воно твоє.

- Моє?

- Я віддаю його тобі, Робертові й Тімоті, вам трьом, щоб ви володіли ним.

Тімоті вискочив з човна.

- Дивіться, хлопці, все наше!

Він грав у ту саму гру, що й батько, грав сумлінно і щиро. Пізніше, коли все стане на своє місце, він зможе піти кудись і поплакати хвилин із десять на самоті. Але зараз це була гра в сімейну прогулянку, і хлопці мусили брати в ній участь.

Майкл вистрибнув із човна разом з Робертом. Вони допомогли вийти на берег мамі.

- Пильнуйте своєї сестри, - сказав тато, і ніхто з них тоді не зрозумів, що він мав на увазі.

Всі поспішили у велике місто з рожевого каменю. Вони йшли, розмовляючи пошепки, бо щось у мертвих містах примушує людину стишити голос до шепоту, примушує стежити за заходом сонця.

- Десь днів за п’ять, - сказав спокійно тато, - я поїду назад, туди, де була наша ракета, заберу сховані в руїнах харчі й перевезу їх сюди; крім того, я пошукаю там Берта Едвардса, його дружину й дочок.

- Дочки? - спитав Тімоті. - Скільки їх?

- Чотири.

- Я вже бачу, що через це буде клопіт, - сказала мама, поволі киваючи головою.

- Дівчата? - Майкл скривився і став схожий на кам’яне марсіанське страховище. - Пхе, дівчата...

- Вони теж прилетять у ракеті?

- Так. Якщо їм пощастить. Сімейні ракети призначені для подорожей на Місяць, а не на Марс. Ми ледве подолали цю відстань.

- А де ти взяв ракету? - тихо спитав Тімоті.

Брати бігли попереду.

- Я зберігав її двадцять років, Тіме. Ховав, сподіваючись, що ніколи не доведеться скористатися нею. Моїм обов’язком було здати її урядові для воєнних потреб, але я весь час думав про Марс...

- І про пікнік!