Марсіанські «зайці»

- Можеш не боятися. Нашi ракети досконалi Отже, до Марса ми долетимо. А коли що - то на Марсi є життя. Знайдемо там людей...

- А якщо ми їх не знайдемо?.. - перебив Боря.

- Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть нашi ..

- А їсти будемо мохи i що пiд руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим... Ну як - згода?

- Згода! - аж пiдскочила Надiйка. - Та я на край свiту полечу!

- Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?

- Полечу, - якось хрипко вiдповiв Боря.

- Злякався, - зневажливо протягнув Андрiйко. - Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!

- I нiчого я не боюся... Менi тiльки мами жаль... Буде переживать...

- Можна повiдомити запискою,- запропонувала дiвчинка.

- Нiяких записок, - одрiзав Андрiйко. - Отже, домовились... Завтра ввечерi - тут... Потiм проберемося до паркану, перелiземо - i до ракети... Я з собою вiзьму Топа. Вiн на Марсi стане в пригодi - розумнющий собака. I ще одне... Одягатися - якнайтеплiше. На Марсi - холод страшенний. Чули ж на лекцiї?

Старт

Нiч була темна, беззоряна. На обрiї спалахували зiрницi, у повiтрi пахло свiжiстю. Дихати було легко-легко.

Андрiйко, вибравшись iз хати через вiкно, пiдбiг до будки i покликав Топа. Собака - величезний, кудлатий дворняга - виповз iз дiри, улесливо закрутив хвостом.

- Пiшли, брат. Полетимо на Марс.

Топ iз готовнiстю побiг за хлопцем. За селом, бiля одинокої грушi, до них приєднався Боря. А бiля березового лiска з канави виринула Надiйка.

- Вже пiвгодини жду, - докiрливо сказала вона. - Де вашi продукти?

- Ось, - похвалився Андрiйко. - В мiшку. Днiв на десять вистачить... I кiсток Топовi захопив...

- А в мене... Два кiльця ковбаси, двi четвертини сала i паляниця. Ось термос iз водою...

- Ой, яка ти розумна, Надiйно! - похвалив вожак. - А ми й не подумали про воду.

- Ото ж бо, - задоволено озвалася дiвчинка. - Далеко б ми без води залетiли...

- Ну, пора, - скомандував Андрiйко. - Топ, тихо...

Дiти дружно побiгли в напрямi космодрому. Помiж березами засяяли вогнi будiвель. На верхiвках ракет горiли червонi лампочки.

Незабаром перед ними вирiс паркан. Де-не-де горiли лiхтарi, в далинi маячiла постать вартового. Андрiйко вибрав найтемнiше мiсце, повiв друзiв туди, прошепотiв:

- Лягайте...

Нечутно пiдповзли до загороди. Пес, пiддаючись загальному настрою, теж припав до землi. Андрiйко хутко вирив пiд парканом ямку, просунув собаку на той бiк паркану

- Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, - тихенько прошепотiв вiн.

Пiсля цього Андрiйко хвацько перескочив через паркан i впав на м'яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надiйка. Топ радiсно застрибав навколо дiтей, лижучи коленого в обличчя.

Пригнувшись, мандрiвники побiгли до темних масивiв посеред космодрому. То були вишки i ракети. З того боку, де горiли вогнi, долинали голоси, гули якiсь машини. Андрiйко зробив знак рукою i лiг на бетонованi плити. Надiйка i Боря наслiдували його приклад. Усi дружно поповзли до темного громаддя космiчного корабля.

Вiн виблискував матовими боками у тьмяному свiтлi далеких лiхтарiв. Злiва нагору йшли металевi схiдцi. Андрiйко прошепотiв:

- Сюди...

Дiти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче бiг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.

Схiдцi в'юнилися все вище i вище - десь пiд саме небо. У Борi аж дух захопило. Серце колотилося, очi заливав пiт.

- Ой, як високо, - прошепотiв вiн. - Аж село звiдси видно.

- Хiба це високо, - вiдповiв Андрiйко. - Ось полетимо на Марс - хiба ж така висота буде...

Нарештi вони нагорi. Видно чорний отвiр входу - вiн зовсiм поряд. Андрiйко зупинився i... завагався. По тiлу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?

Не встиг Андрiйко вирiшити цю складну проблему, як його пiд бiк штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промiнь прожектора.

- Остання перевiрка, - сказав хтось. Йому вiдповiв голос Юрiя Сергiйовича:

- Особливу увагу звернiть на дубляжнi автомати.

- Бiжiмо, - придушено засичала Надiйка.

Дiти прожогом кинулися в отвiр, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно вiдчинилися дверi, в очi вдарило червоне свiтло ряду лампочок над кнопками i важелями, над панелями i дивними приладами. Трохи вище, наче великi риб'ячi очi, видiлялися круглi iлюмiнатори. Як тiльки мандрiвники зайшли в каюту, дверi зачинилися.

- Здорово - автоматизацiя! - прошепотiв Андрiйко.

- Сюди прийдуть, - цокочучи зубами, заявив Боря, - i знайдуть нас.

- Треба сховатися, - додала Надiйка.

Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрiйко оббiг попiд стiнкою, шукаючи якусь заглибину. В одному мiсцi вiн помiтив напiвпрозору стiну, а рядом - чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стiна зникла, i за нею з'явилася простора нiша з двома лiжками. Андрiйко радiсно кинувся туди, покликав товаришiв. Тiльки-но друзi зайшли до каюти, як дверi знову автоматично зачинилися.

- Боря, ти зi мною, - скомандував Андрiйко. - Топ лежатиме з тобою, Надiйко. Живо!

- Що це за каюта? - заїкаючись, запитав Боря.