Мати все

— Зайва? — вразилася. — Тільки не це!

А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.

— Поїхала матінка твоя… — сказала.

— Поїхала?! А я не знаю нічого…

— Відрядження якесь термінове, — пробурчала нянька. — Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…

Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.

— А Платон…

— Спить та читає… Геть млявим став.

— Чому?

— Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?..

— Забіжу, гляну, — сказала.

— Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…

— Не дізнається!

— Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.

— Забіжу!

— Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.

Ліда закінчила приймати хворих — прямим ходом до материної оселі.

Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.

— Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…

— Де Платон?

— Спить…

— От і чудово! — Хитра. — Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?

Ангеліна всміхнулася — і самій несила на Ліду гримати.

— Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.

Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.

— Як ви тут… без мене?..

— Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, — нянька їй.

— Я нормально. А ви…

— А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?

— їжею…

— Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! — розсміялася Ангеліна. — Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.

— Що ж, спробую якось. До речі… Пам'ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?

Підвелася. З кухні.

Ангеліна сполотніла. Відсунула турку з вогню.

— Сиди, серденько. Зараз принесу.

— Та сама візьму, — здивувалася Ліда. — Вари вже каву, добра пані. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообіцяла ж.

І пішла до своєї кімнати. Ангеліна перехрестилася, потупцювала за Лідою.

— Однаково би взнала… Однаково… — бурмотіла. — Прости й збережи мене. Господи. Яка на мені вина? Що можу зробити? Не віником же дитину з рідного дому гнати?

…Ліда зайшла до своєї кімнати й остовпіла. Простір, у якому вона провела все свідоме життя до одруження, який любила і вважала своїм, недоторканним назавжди… змінився. Нічого тут не лишилося Лідиного. Нічого. Нові шпалери — чудні, рожеві. Нові меблі — наче з хатинки Барбі. Нові портьєри — легкі-прозорі. Тільки люстра стара. І біля дверей дві повні коробки з Лідиним мотлохом: книжки, блокноти, дівочі дрібнички, дитячі забавки старі, фотографії, «Похльобкін» виглядає…

— Що це? — прошепотіла.

Ангеліна обійняла Ліду. Зашморгала носом.

— І треба було тобі сюди йти? Нерви лоскотати. Мати правду казала: тобі зараз лікуватися… А ти оце…

Ліда видерлася з няньчиних обіймів. Розревлася — не зупинити.

— Що це? Що?! — Ридма. — Мене викреслили? Навіки? Ця кімната вже не моя? І цей дім… Чому мама заборонила мені приходити? Що відбувається, Ангеліно?!

— Та ти що, серденько! З глузду з'їхала? Таке мелеш, прости Господи! — забелькотіла. — Як це «викреслили»? І дня не минає, щоб мати про тебе не згадала. А хвилюється ж… за Лідочку свою. Чого розревлася? Оце б мати побачила, було б нам обом непереливки.

— Батьків кабінет… порожній стоїть, хоч тато помер п'ять років тому… І гостьова кімната… Скажи мені правду, Ангеліно, бо і справді дах зірве. Що відбувається?

Ангеліна схлипнула, головою захитала.

— Біда! Справжня біда! — захрестилася. — Матінко Божа, Пресвята Богородице Пречиста! Заступися за нас, грішних рабів твоїх… Не відаємо, що коїмо… Не відаємо…

Ліда перелякалася. З острахом глянула на засмучену няньку. Потяглася до неї.

— Ангеліно, Богом прошу… Не муч ти мене.

Нянька завмерла. Ще мить — і зірве греблю.