Мати все

Навіть мами. Бо це твоє життя. А я повернуся за тиждень. Якраз перед Новим роком. Захочеш — поїдеш туди, де на тебе чекатимемо я і Платон… І все добре, що є в цьому світі. Не захочеш — на мотузці не потягну.

Іветта вийшла в зимову ніч, глибоко вдихнула — нарешті нема смороду. Геть звідси! Знайти Юрочку, потому — залежно від обставин, тільки далі від цього жаху. Хижо посміхнулася. Дівчина погодиться! Тільки-но «шкода» виїде з хутірця, істота всю кров із доньки висмокче, змусить поїхати. А інакше їй грошей не бачити. «Тільки б не скалічила! Каліка нам геть не потрібна!» — напружилася.

Пішла подвір'ям до хвіртки. Позаду грюкнули двері. Нінуха бігла за гостею, бурмотіла на ходу.

— А повернетеся? А? Ризетта Іветтівна! Гроші коли?

Іветта зупинилася, грубо тицьнула пальцем істоті в груди.

— Гроші за тиждень. Тридцять першого грудня. Просто на Новий рік! За умови, що не будете тиснути на Раєчку.

— Нізащо! Сама погодиться! От побачите!

— Мені потрібна здорова і неушкоджена дівчина. Побачу на ній хоч один синець — ніяких грошей. А як малі будуть бігати голими по морозу… Теж ніяких грошей. Ви мене розумієте, Ніно?

— І оце все мені задарма робити? Задарма? Хоч завдаток який лишіть? А то якось не по-людськи.

Іветта дістала з гаманця двісті доларів. Нінуха вхопила гроші.

— Я їх помию! Усіх до одного. І Райку! — пообіцяла на радощах.

Юрко перестрів Іветту неподалік від Нінушиної хати. Біг, поспішав. Такі справи! Насилу знайшов на хутірці дядька з «жигулями»! Дотягли «шкоду» до дядькового двору, разом в автівці поколупалися, разом зрозуміли: не дадуть їй ладу, треба на СТО. А краще до траси якось доправити, зупинити вантажівку, причепитися до неї і волоком до Києва.

— Ви не хвилюйтеся, Іветто Андріївно! Я з дядьком домовився, щоби ви в нього переночували, а ранком він вас до електрички довезе, а там уже…

— Ні, Юрочко! — усміхнулася Іветта. — З вами поїду.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки це важко! — здивувався таксист гарному настрою пасажирки. — Усю ніч змарнуємо.

— Прекрасна перспектива, — запевнила Іветта. — Ніколи І» житті не їхала в авто всю ніч. Коли рушаємо?

Додому шлях скоріший. Незчулися — уже на трасі. Дядька з «жигулем» щедро віддячили, радів-дивувався:

— От йо… Ще давайте до нас того… ламатися… Допоможемо.

Бусика зупинили. Причепили до нього «шкоду», поплазували на Київ.

Іветта куталася у шубку, усміхалася у світлу від снігу ніч. Доля веде. Доля. Якби не зламалися біля того хутірця, ніколи б не зустріла ідеальну кандидатуру на роль смиренної ляльки для сина.

— Іветто Андріївно… Вам не холодно? — запитав Юрко.

Іветта тільки головою хитнула — ні, нітрохи не змерзла, тепло. На душі тепло, а душа й тіло зігріває. Гарно. Так гарно.

— Ви би поспали… Нам ще — їхати і їхати…

— Дякую, Юрочко, — лагідно. — Навряд засну. Надто багато світлих емоцій цієї ночі.

Таксист зиркнув навкруги — імла. Украла чорноту у Всесвіту, тікала-лякалася, кинула поцуплене в ніч — пануй! Та й розляглася — всі під нею. Де пасажирка побачила світле? Не зрозуміти.

Іветта з непохитною радістю дивилася в дивну ніч і відчувала себе невід'ємною, логічною її часточкою. Спокій. Тиша і спокій. Хтось наважиться супротив? Непевні вогники фар зустрічних авто метушилися, кліпали, зникали без сліду. Дрібнота! Сніг до землі тулився, шукав захисту, білим змахував: пощадіть! Колотив барви, сірішав — миша… Спокій. Тиша і спокій. Один диригент. Один початок. Ніч. Двох не буде. Хто не повірить, подумає — наснилося…

«А дівчина точно не спить!» — подумки хижо посміхнулася Іветта.

Під важкою ватяною ковдрою — задуха. А ніс висунеш — мерзне. Рая міцніше обійняла маленьку сестричку: от же тепле. Скрутилося, сопе, пашіє від неї. Звикла з Раєю спати. Те ліжко одномісне всіх виколисало. Спочатку Миколка з Андрійком Раю тіснили-зігрівали, потім Едька-бешкетник. Тільки ходити почав, до Миколки з Андрійком на диван перекочував. Яся з'явилася і теж — старшій сестрі під бік. І нічого — безсоння нікого не мучило.

Рая глянула у вікно — а сьогодні не спиться. Ніч така ясна. Місяць круглий, наче хто його, як кульку, надув, повісив посеред святкових вогників-зірок світити на землю, щоб і сіра миша не заблукала. Ялинка зелена біля хати. Що ті вишні? Хіба вишню на Новий рік і Різдво паперовими сніжинками прикрасиш?

«…А в Києві ялинки теж прикрашають? — подумала — злякалася: — Тьху, дурне!» Нащо вона про ту дивну пані думає? Не поїде вона від мамки нікуди. Нащо їй їхати? Хіба вона ліжка інакшого не бачила чи дзеркала? А ті фотки пані, певно, з журналів повирізала. Вони з подружками, як малими були, так і робили. У Вітки цілий зошит і досі зірками заклеєний — і Біличка, і Кіркоров, і Пугачова, і Ані Лорак із Пономарьовим. Усі — красиві… А той хлопець, що пані його фото залишила… Красивіший!

Рая обережно відсунула малу Ясю, дістала з-під подушки фото Платона, повернула до місячного світла, і аж дух забило. Серденько тьохнуло — думки розлякало. На очі волога. Дивиться дівчинка, віри не йме: невже є такий справжній? Невже чекає, щоби вона приїхала?..