Мати все

Поплентався до свого номера через вітальню, а у вітальні «відкриті» свінґери трахалися на килимі, хоч роздратована Ганнуся й бігала навколо, репетувала, що до п'ятої ця територія під забороною і тут зараз будуть новорічні сюрпризи для всіх.

— Опа! Тоді всі до нас! — горлали «відкриті», світили голими дупами в небезпечній близькості від ялинки.

Стас відчув нудоту і малоконтрольоване бажання забити гол голою сракою в ялинку.

— Так! Люди! Дайте пройти! — гукнув демонстративно-весело, намагаючись рухатися центром вітальні. Відтіснив «відкритих» до ялинки, раптом зойкнув, ухопився за ногу.

— Ох! Судома, мать її… — хитнувся, наче від болю. Наче випадково штовхонув ялинку.

Ялинка хитнулася і завалила «відкритих».

— Ай! — заверещала жінка.

— А мені не коле, — сказав чоловік.

— Звичайно, не коле. Ялинка на мені, а ти, сволото, піді мною!

Стас чув їх за спиною. Усміхався хижо, швидко йшов до свого номера. Ліда, Ліда… Суперзірка! Що ти утнула? Одному дала, а всі вже у захваті. Чутки пішли, слава шириться, черги шикуються. Може, за тебе гроші брати, шльондро? Як це розуміти? Ще вранці у лісі руки цілувала і божилася, що тільки Стаса кохає. А сама, сучка… Що за фігня?!

Черевиком у двері — а де тут наша популярна Ліда? І аж зіщулився — у номері зимно, як надворі.

До кімнати. В самому лише халатику на голе тіло Ліда стояла біля відчиненого вікна, дивилася на вкрите кригою озеро і ковток за ковтком спустошувала пляшку коньяку. Озирнулася на шум. Побачила чоловіка. А може, когось іншого, бо погляд непевний — намішано! Хитнулася, смішно приклала долоньку до вуст, безсило сіла на ліжко. Із пляшкою.

Він зціпив щелепи, стримав лють. «Паскуда! — Безпорадні думки, як мавпи на ґрати в зоопарку. — Лягла під якогось лисого козла на "раз-два"! З ким я одружився? Як на неї взагалі тепер дивитися?! — Зиркнув на відчинене вікно. — Хай би замерзла, захворіла і здохла, сволото!»

«Кріо… терапія… — Лідині п'яні думки ще прикидалися тверезими. — Ні, уже не змерзла, геть замерзла… Тобто… Крижане серце. Ніяких емоцій. Стас? Прости… Не можу. Скажи їм — вона випала… Я випала…»

Змерзнув Стас. Пішов до вікна підстрибцем, ніби під босими ногами бите скло… Зачинив. Кинув похмурий погляд на дружину.

— Одягайся! — процідив.

Ліда здивовано хитнулася.

— Так скоро?..

Стас загарчав, ухопив дружину за плечі, поставив посеред номера. Зірвав халат. Кидав у Ліду речі, та все бежево-шоколадних відтінків ніжних — білизну, светр, брюки, шалик молочно-білий, шубку норкову — молоко. Поки Ліда незграбно натягувала на себе одяг, покидав у сумку все, що свого побачив. Ухопив дружину, що ледве трималася на ногах, за руку, потяг із номера.

І знову вітальня на шляху. Весела компанія реготала біля вже повсталої ялинки, чоловіки у фраках і метеликах курили сигари, жінки у вечірніх сукнях виблискували діамантами. Бомонд, трясця матері! Тут вам не малолітки-покидьки зібралися одну на всіх самокрутку з маріхуаною викурити і «заторчати» — дорослі, цивілізовані, нормальні люди зі статусом і статками, із принципами, врешті-решт, — сімейні цінності понад усе!

— Стасе! Лідочко! Ви куди?! — ошелешено закліпала накладними віями організаторка Ганнуся. — Гей, новачки! Забави тільки починаються…

Ухопила Стаса за рукав — які проблеми?! Стас здригнувся, відштовхнув білявку.

— Так, тітко! Прибрала руки, бо обламаю! — Потяг Ліду до виходу. Кричав на ходу: — Козли, блін! Збіговисько, блін, дрочил-збоченців! Виродки довбані! Суки недотрахані! Зібралися вони Новий рік святкувати, кодло обсмоктане! Та кому ви всралися, огризки?! Та хто на вас зазіхне? Товчіть одне одного, виродки!

До дверей добіг, озирнувся:

— З Новим роком!

— З Новим роком, — приголомшено прошепотіла вихована донька академіка Вербицького.

Грюк! Тільки під дверима на підлозі — молочно-біла вовняна рукавичка.

На стоянці готелю хрипіла «тойота». Не заводилася. Змерзла. Ліда тремтіла у вистиглому салоні, не тверезіла. Думки врозтіч, одне розуміла: вони їдуть… Однаково куди, головне — далі звідси, із затишного готелю, де навіть на стіни глянути соромно.

Стас матюкався, усе повертав ключ, тиснув на педаль газу: заводься, заводься, японська сволото! Хвилин за п'ять автівка гикнула, смикнулася і завелася.

Стас хижо всміхнувся, вчепився у кермо і глянув на годинник. П'ята. У місті, певно, ще сутінки, а тут — ніч. «За годину дістанемося траси, — подумав. — А там — легше. Там — цивілізація».

Яке «за годину»?! Японська тендітна сволота блимала фарами, повільно шкреблася, щоб не стрибати по замаскованих снігом ямах німого лісового шляху. Білки поснули, птахи повмирали, гілки закам'яніли — ні звуку, ні шурхоту. І лісу нема. Ближні до шляху дерева на мить підстрибували у непевному світлі фар і танули у густій, як львівська кава, темряві.