Мати все

— Але вона не зможе. Протизаплідні — хибна ідея. Треба було перев'язати їй труби. Може, зараз? Так! Зараз!

— Хіба можна назавжди лишити її можливості мати дитину?

— Це міцніше прив'яже її до Платона. А надія… Надія не потрібна, — сказала Іветта. — Гола правда: дітей не буде ніколи. Тільки Платон…

Ліда заплющила очі:

— Я втратила дитину, мамо… Як же я зможу… Чому я?..

Іветта раптом так рвучко встала з крісла, що Ліда здригнулася і розплющила очі. Іветта стояла біля стола, спиралася рукою на стільницю, а на ній… На ній і досі лежала стара газета з повідомленням про загибель юної повії-студентки. Іветта тримала долоню просто на фотографії білявки.

— Я сама все зроблю, — прошепотіла.

Ліда жахнулася, похапливо смикнулася, подалася до матері, простягнула до неї руки, а торкнутися не сміла. Тремтіла за сантиметр від Іветти, белькотіла:

— Господи, матусю… Хіба ти зможеш?

— Булгаков зміг? Я — теж…

— Ні, тільки не це. Краще я пошукаю… Я пошукаю гінеколога.

— Що ж… — несподівано легко погодилася Іветта, прибрала долоню з лиця білявки, начебто це допомогло тій воскреснути, заходила по кабінету — струнка, підтягнута, спина пряма. — На все маємо тиждень, Лідочко. Аборт треба зробити десь у тихому місці без свідків, записів у картку й інших формальностей. І, звичайно, прізвище Вербицьких теж ніде не повинно прозвучати. — Замовкла, із прикрістю глянула на доньку. — Адже Раєчка тепер теж… Вербицька.

Ліда вразилася. І то правда: хутірська тепер теж Вербицька. Яка несправедливість! Усі предки, певно, на небесах сльози ллють. Пропала династія.

— Платонові з нею набагато краще… — пробурмотіла.

— Так, — кивнула мати. — Впорядковане сексуальне життя і здоровому повертає тяму. А ти так боялася цього одруження, Лідочко. Бачиш: що б я не робила, тільки на краще.

— Так, мамо…

— Ти встигнеш знайти потрібну людину за тиждень?

— Спробую.

— Скільки зараз платять за аборт?

— Не знаю.

— Дізнайся. Заплатимо вдесятеро. І якщо Райку не вдасться вмовити, ми повеземо її ніби на консультацію. Хай лікар буде готовий зробити загальний наркоз…

Ліда слухала — кров'ю руки мила.

— Добре, — прошепотіла. — Я піду, мамо…

До дверей. Геть. На вулицю. Хай там немає повітря, хоча б люди… Поспішають собі — сумні, веселі… Сумних більше. А вам чого не вистачає?! Любові?.. А не боїтеся, що залюблять вас до паралічу? До бездихання? До смерті? Ні?! Тоді поспішайте. Як не вас, то — ви… Суки виживуть. Тільки суки, бо сукам чоловік потрібен тільки для продовження роду, а жінкам — для себе. Мама — сука. Усіх перегризе заради Платонового щастя. А Ліда — жінка. Звичайна жінка. Дитину втратила і не вмерла, босоніж за Стасом. Тільки б не покинув. Тільки б ніколи не покинув. Хутірська… Вона — жінка. Мала, недосвідчена, але — жінка. Ліда бачила її очі. Вони кричали: «Мій! Не віддам!»

«То ми схожі? — вразилася. — То, виходить, одна нам доріжка: усе віддати заради коханого чоловіка. Підкоритися йому, тішитися його радощами, битися за нього до крові… Чому так? Може, вся справа у страшному дитинстві? У хутірської — сльози. Та і я не сміялася. То ми схожі? Ще б знати найголовніше — що чоловікові треба! Суку чи жінку? Із Платоном зрозуміло: йому жінка необхідна. А Стас… Йому що? Якщо він захоче дітей, я… знову зможу. І для цього не треба перетворюватися на суку. Жінки теж народжують… І їхні три справи — доглядати за чоловічими справами. Він дім збудує, а жінці його теплом наповнити, він дерево посадить, а їй його поливати до скону та плоди збирати, він сина… А їй… Їй виховувати, пестити, захищати…»

Дивний логічний ланцюжок несподівано заспокоїв професорську доньку. Озирнулася — вже Софія. Вдихнула — повітря. Людей до біса. І кожен, певно, точно знає, куди летить. Пішла навпростець повз групки туристів, які, як ті горобці, підскакували від морозу біля Богдана, перетнула затор, кинула копійки у пластикові миски пихатих жебраків біля Михайлівського Золотоверхого і вже була хотіла повернути до Андріївського узвозу — униз-бо вихором, — та раптом сива жебрачка, що синіми від холоду пальцями метушливо ховала в кишені дріб'язок на здобич, недобре зиркнула на Ліду:

— Ще! Дай ще!

Ліда чогось знітилася, слухняно полізла за гаманцем… і раптом швидко повернула до фунікулера, ніби — сонце з хмар, ніби побачила — де на неї вже зачекалися.

«Тільки б він нікуди не зник! — захвилювалася. — Тільки б не зник!»

У подільському провулку в чорному пластиковому мішку просто на кучугурі сидів волоцюга. Примітив Ліду ще здалеку.

— А-а… Ліда.

— Хіба я казала, як мене звати? — підбігла, зашарілася. — А ти як? Я раптом злякалася, що замерз у смерть. Грошей треба?

— Давай, — усміхнувся. Виліз із мішка, на ноги зіп'явся, запнув на грудях добротне суконне пальто. Показав на нього. — А я собі у секонді пальта купив. На твої гроші.

— Не пропив?

— Обіжаєш!

— А як тебе звати? Я… вибач, що не спитала.

— Марк.

— Марк?

— Слухай, Лідо. У нас мовчазна згода: ти даєш гроші — я тебе слухаю. Тому не треба так дивуватися: у мене немає грошей тобі дати, щоб ти вислухала мої одкровення.

— Марк… Треба ж! Я можу безплатно.