Меч Арея

Рештки розбитих готських дружин збiглися докупи незадовго перед тим, як на них натрапив Ецiй. То було далеко на захiд, гонь за п'ятдесят од укрiпленого табору Гатила, й доки готи приводили до тями свого нового конунга, Флавiй Ецiй сидiв, захищений двома десятками легiонерiв, якi виявилися серед готiв. Страшенно хотiлося й їсти, й спати, але їжi нi в кого з-помiж легiонерiв не було, думки про сон старий полководець i не припускав, а в таборi панувала тиша i темрява, бо вогнiв палити не наважувались. I тiльки конi, негодованi й непоєнi конi, форкали, виказуючи схованку людей, якi зазнали страшної прикростi.

Вранцi начальник римських легiонiв подався шукати своїх. Вiн знайшов легiони на старому таборищi, але з кожної когорти залишилася жалюгiдна жменька. Поле ж унизу було всiяне тисячами й тисячами людських i кiнських трупiв. Iнший, бувши Ецiєм, давно б уже кинувся на вiстря власного меча, Флавiй же вiдмовивсь од сiєї думки ще вночi, сидячи мiж кованими щитами своїх двадцяти латникiв у готському таборi. Коли вiн себе погубить, Рим пропаде. Той, iнший Флавiй, iмператор Валентинiан, – людина обдарована бiльше гонором, анiж талантом полководця й полiтика. Се була загальна думка всiх патрицiїв i всiх вiльних громадян Риму, й Флавiй Ецiй рiшуче вiдкинув гадку про таку дешеву спокуту провини.

Та й чи ж така то вже провина – його вчорашня поразка? Вiн не змiг подолати гунiв. А хто їх коли-небудь долав? Хто викличеться взяти в нього з рук жезл полководця?

Охочi, може, й знайдуться, й напевно-таки, знайдуться. Та хто вони? Флавiй Ецiй знав їх усiх до єдиного.

Зi сходом сонця вої вишикувалися в таборi, ще вчора такому тiсному, сьогоднi ж просторому й сумному. Ецiй пройшовся разом з Лiторiєм та вцiлiлими легатами (Ромул загинув од ворожої сулицi) вздовж коротеньких лав, але в жодному вiчу не прочитав собi осуду. Й се зайве переконало його, що прийняте рiшення слушне. Хоч хай там що – а слушне.

З ворожого табору на тому боцi рiчки пролунав оклик бойових сурм. Ецiй гiрко зiтхнув. Тепер вiн не мав уже сили й смiливостi вiдповiдати на той гук своїми бойовими сурмами. Зачувся громовий ляскiт оружжя й стукання мечами в щити, й Ецiй закусив губу. Вiн зайшов до намету, щоб якось порятувати себе вiд того гуркоту. Аттiла викликав його знову на рать, а вiн почувався – мов лев iз перебитим хребтом: живий, а на ноги зiп'ястись не може. Ецiй спробував звернутися до давнiх кумирiв землi Римської, бо, як i багато хто з римлян, не прийняв християнства нi душею, нi розумом. Але й кумири не хотiли вертатися в його серце, певно, й вони вiдштовхували Ецiя, згадавши про те, що вiн не родовитий римлянин, а зайда тут, самозванець з далекої Iллiрiї.

Гуркiт у супротивному таборi стих, а йому й досi вчувалися тi страшнi згуки. Й вiн одiтхнув тiльки тодi, коли до намету ввiйшов Лiторiй. Не дивлячись Ецiєвi в вiчi, вiн спитав:

— Що мовити готам?

— А що?

— Прийшли од Торiсмунда, нового конунга.

— Хто?

— Мiж його сестри граф Аквiтанський та герцог Ангулемський.

— Речи, нехай вертаються… в свої Ланди.

— Я-м такоже се помислив.

— От i добре. Проси в Аттiли дозволу поховати згиблих.

Вiн так i сказав: дозволу, й Лiторiя те слово рiзонуло по серцi, та вiн змовчав i вийшов.

— Готуй гiнцiв до Рима! – сказав навздогiн йому Ецiй, але Лiторiй не вiдгукнувся.

По трьох днях, узявши в готiв таля – сина сестри нового конунга Торiсмунда та графа Еммерiка Аквiтанського юного Валтарiя, Гатило наказав знiматися, й нiхто не знав, куди проляже дальша путь царя гунiв. Того-таки дня прибули нарештi сли вiд великого жупана Iспанiї й Маврiтанiї Гейза. В нього трапилося непередбачене: цiлий мiсяць над просторами Середземного моря вигравали шторми. Вiйсько ж було майже все на тому боцi, в Маврiтанiї. Лише тепер пощастило переправити його в Європу. Але пiзно.

— Тепер готи вже вас не займуть, – сказав слам князь Годой, бо Гатило ходив як нiч. В учорашньому бою важко поранено княжича Данка. Молодший же син, ударений мечем у груди, лежить при смертi, й хто зна, чи топтатиме вiн ще ряст.

А Вишати вже нiхто не мiг повернути. Його знайшли на полi боронному лише сьогоднi вранцi. Старий конюший, перший вельмiж землi Руської, щирий мовчун Вишата Огнянич лежав на боцi, прихиливши сиву голову, стрижену пiд макотер, до шиї вбитого коня, мовби заснув пiсля важкої сiчi. Одна щока в нього була розiтнута, але не вiд неї, а вiд глибокої рани сулицею крiзь кольчугу загинув Вишата. Й тепер Богдан ходив аж чорний, певно, вiдчував якусь провину до свого старого друга й побратима.

Мiсяця липня