Меч Арея

— Приїхали шуряки мої? – спитав вiн, одгадавши з виразу жониного лиця, що сталось.

Княгиня схвильовано кивнула, й Гатило гукнув у перетоптану весiльниками свiтлицю:

. – Маю ще гостей! Братове княгининi!

Свiтлиця затряслась вiд радiсного збудження.

— Де вони? – вихопився вперед великокняжий брат Волод, i Гримiльда, ховаючись поза одвiрком, бо жонi сором бути на можiвському брагуваннi й чаркуваннi, вiдповiла дiверовi:

— Щекавицю хiба проминають.

— Щекавицю! Вже ж у Дiбровi! – загорлав пiдпилий Волод, метляючи довгим оселедцем на всi боки. – Виходьте, пiдемо встрiч гостям!

Весiльники завибиралися з красної свiтлицi, радi й розпашiлi вiд медiв та пива, й Гримiльда насилу протиснулася мiж ними, запнувшись хусткою по самi вiча, й пiшла на «гору».

Протилежнi чуття роздирали їй душу, й вона не тямила, куди себе подiти. Ладна була втекти свiт за очi, щоб не видiти нi сих п'яних людей, нi братiв своїх. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про наймолодшого Огняна, якого торiк бачила всього раз. I не знала, що робити, й куди йти, а чи, може, сидiти в своїй свiтлицi, як належить жонi могутнього Богдана Гатила, й вiтати гостей там.

А потiм починала важко дихати, щось немов пiдпирало їй груди, й вона сама собi повторювала те, що прохопилося було допiру на високiй вежi над Полудневими ворiтьми: «Болять менi рани Сiкурдовi… Свята Богородице, й ти, боже Iсусе, що менi робити?..»

Вона таки дочекалася гостей у своїй багато прибранiй жоночiй свiтлицi з iконкою Марiї в кутку. Й коли вони ввiйшли, супроводжуванi Гатилом, Войславом, Володом та ще кiлькома болярами, Гримiльда спаленiла й потупила очi. Гано так радо дивився на неї, що їй стало соромно, й з очей їй бризнули сльози.

— Насилу дочекалася, – мовив Гатило, пускаючи хмiльнi бiсики то на жону свою то на шурякiв. Йому було дуже приємно й дуже весело, що Гримiльда нарештi вспокоїться й перестане гризтися душею. Й нiхто бiльше не колотиме їй вiчi тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, – безрiдна сирота.

Короля бургундського новолунгського та його мiжнього брата разом з усiма їхнiми болярами потягли до столу в краснiй свiтлицi, й пиво, й меди, й вина червонi, та бiлi, та золотi лилися до пiзньої ночi. Коли ж Гатило. хитаючись не так вiд хмелю, як од веселого збудження, прийшов до спочивальнi, Гримiльда сидiла на широкому м'якому ложi, звiсивши додолу босi ноги, майже по п'яти затуленi мережаною сорочкою.

Князь роздягся й почав, мов отрок, бавитися з жоною, та вона холодно вiдтрутила руку його.

— П'яний єси.

— То й що? Гатило не часто жонить небожiв. I не часто чаркує з шуряками своїми… А твiй брат середульший – лiпий мiж є! – раптом почав хвалити князь. – Бився на мечах з Остоєм, сином Володовим, i не пiддався княжичевi, хоч десятьма лiтами поступається йому.

Гримiльда перебила його:

— Що привезли тобi братове мої? Багато золота й серебла?

— Нiякого золота й серебла. Гатило має й свого доволi, не те що Валентинiан або Маркiан константинопольський. Зате привезли менi сiдло новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о золотому рукiв'ї, золочений шолом i добрий калантир[43] iз харалужною лускою, такоже золоченою. Та ще… лук перський з турячих рiг.

Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука вiн не носить, та й стрiляти з нього давно розiвчився.

— Велю взавтра повiсити оружжя се отут, – вiн махнув рукою на гладенько виструганi стiни свiтлицi й раптом пiдвiвся на лiктi. Гримiльда мовчки плакала, й плечi їй судомно пересiпувались: – Для чого плачеш?

Княгиня подавила в собi трем i холодним низьким голосом поспитала:

— А чи вiдаєш ти, що по моєму першому можевi Сiкурдовi лишилися незчисленнi багатства?

Гатило зневажливо махнув рукою. Якщо причина тiльки в сьому, то не варто й говорити. Вiн одвернувся до стiни й умить заснув.

Уранцi, коли гостi, перегулявши на вчорашньому пиру, ще мiцно спали, Гримiльда послала роба свого Лула гукнути Тодорiка, князя Бернського. Тодорiк, утiкши вiд гнiву вiзiготського конунга Торiсмунда, який одiбрав у нього волость, прибивсь аж у город Київ, сподiваючись умовити Гатила, щоб той гримнув на Торiсмунда.

Княгиня розповiла йому про смерть Сiкурда й сказала:

— Местися за мене, княже. Я кину слово Гатиловi, й вiн пособить тобi.

Тодорiк Бернський вiдмовився:

— Коли Великий князь київський не захоче, то нiхто не зможе вмовити його.

— Добре! – встала Гримiльда. – Я дам тобi стiльки золота й серебла, що ти сам зможеш набрати собi воїв i вiдбити вiтчину в Торiсмунда! Згоден?

Залiтний князь похитав головою:

— Нi. Проти друзiв, княгине, я руки не пiднiму. А братове твої менi приятелi.

Й скiльки вмовляла його Гримiльда, вiн був непорушний. Княгиня знала, що Тодорiк боїться Гатила, що тут усi його жахаються, й, певно, через отой меч, якого вiн привiз iз походу. Треба шукати когось менше страхiтливого. Тiльки ж кого?

Довго думавши, вона сама пiшла в свiтлицю, де замешкали Гатилiв брат рiдний Волод iз сином Остоєм.