Меч Арея

— Дми, – спокiйно завважив коваль. – До Велiмира на полянах вирного не брали iз смердiв. Нi вири, нi димного, нi повозу – нiчого не брали нашi князi, та боляри, та можi. Все готам iшло. А як Велiмир готiв з Руської землi прогнав, то став сам брати дань iз смерда.

Людота не мiг утямити, чого бунтує проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений лемiш i поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотiлося ще спитати про Юрiв меч, та коли Стоян устромив гарячий лемiш лезом у довбанку з водою, а потiм недбало кинув його пiд ноги, отрок поспитав про iнше:

— Вуйку Стояне, ти чоловiка мiг би-с убити?

Коваль сердито глянув на юнака, проте стримався:

— Мiг би-м. – I додав: – Як якого.

Сiєї думки з хлопця вистачило на добру годину, й вiн, коли зварювали обiдок для плужного колiщати, мiж ударами молота видихнув:

— I я б… хек!.. як якого… хек!

Тодi поставив молотисько на плаху ковадла, сперсь об ручильно й запитав:

— А який вiн є, той… Юрiв меч?

— Не видiв єсмь, – одповiв коваль i замислився. – Мабути, вельми велик i важок. – I вже як зачиняли кузню на нiч, доказав свою думку: – Його держали суть старiйшi старцi за дев'ятьма лiсами в десятому дуплi. Давали найхоробрiшому вождевi тiльки тодi, як на Русь приходив недруг.

Людота спитав:

— А тодi, по всьому, вiдбирали?

— Вiдбирали.

— Й у Велiмира?

Коваль якось дивно реготнув:

— I в Велiмира… Тiльки пiзно…

— А ти Велiмира видiв єси? – раптом запитав отрок.

— Видiв єсмь.

— Iз мечем?

— Iз мечем. Тiльки не тим, що ти собi маєш на думцi.

— А той… де є?

— Речу тобi: спитай дiда. Дiдо вiдає…

Мiсяця червця ж, у Купалiв день

Людота з Лоськом iшли навпростець Дiбровою. Торiк на Купалове свято ковальчук випадково заблукав пiд Київ город i набачив собi дiвчину. Була вона вельми красна з виду, чорнява й струнка, й хлопець потому кiлька разiв ходив до городу, тинявся попiд засiками, пантрував на стежках понад Хрещатим Яром, заходив i в сам город, але бiльше не побачив тiєї дiви. На Купала ж усi дiвчата виходять грати коло вогнiв, i Людота сподiвався побачити її.

— Було б рiкти: як тебе кличуть? – повчав старшого товариша Лосько, хоч сам до дiвчат не ходив i не наважувавсь.

Людота махнув рукою.

— Розумний єси кiтцi хвоста зав'язати.

Сонце ще прозирало мiж дубами, та парубки вийшли ранiше – на всяк випадок, щоб не вгавити чого.

— А що, коли вона є… княже чадо?

— Таке! Княгиня Рада має тiльки два сини: Богдана й Володаря.

— А як… Богданова?

— Нi. Богдановi самому пiшло лише, мабути, двадесять сьоме лiто.

— А як… болярська?

Людота зiтхнув. Звичайно, болярiвни за нього нiхто не вiддасть, але що переливати воду з порожнього дзбана та в розбитий, треба спершу побачити, хто воно й що воно є…

По тому думка навернулася на старе. Ковач Стоян порадив тодi сходити до старця Славути.

Й за сi днi дiзнався таки чимало. Знав уже, хто був той таємний Велiмир. Колись нашу землю загарбали готи: збирали дань на смердах, брали й так, поза всiм, i худобу, й хлiб, i молодих дiвчат i хлопцiв, яких перетворювали на робiв, i нiхто не мiг їм сказати слова супротиву. Вождi й князi ховалися вiд готських дружин у найглухiших лiсах, одкупались од них срiблом, i золотом, i худобою, й робами, й нiхто не вiдає, як би далi й доки було б. Та знайшовся князь Бус, який вийшов у степ i гукнув: «Хто не боїться гота – ставай по праву руч од мене». Охочих знайшлося чимало, та в першiй же ратi розбили їх i розiп'яли на хрестах i самого Буса, й синiв його, й сiмдесят боляр велiїх. Тодi зiбралося вiче старцiв, i вождiв, i князiв i стали думати, як позбутися готського ярма. Найстарiший старець привiз волами величезного меча й сказав, що то є меч Юра Побiдника, всемогутнього бога ратi й миру, кований на горнилi Соварога й гартований у кровi непорочної дiви. Хто подужає пiдняти меч, тому нiхто не зможе противитися, той буде таким могутнiм, як сам Юр.

Пiдходили до воза князi й вождi, кожен, хто почувавсь на силi, та тiльки князь Велiмир зумiв пiдняти його з воза. Вiн став Великим князем, якому поклонилися князi й можi. Велiмир крутнув мечем на один бiк – пiшов дим, крутнув на другий – усе взялося вогнем. Великий князь зрушив усiх полян i повiв їх супротиву готiв. Готи не могли впиратися такiй силi й пустились навтiки. Так Велiмир визволив з-пiд готського ярма не тiльки полян, а й Сiвер, i Дерева, й кривичiв, i смоличiв, i лугарiв, i всiх, хто поклонявся Боговi, та Юровi, та Перуновi, готiв же загнав свiт за очi. Було се лiт тому сорок i їдне…

— Чуєш, Людото, – мовив Лосько, вивiвши товариша з глибокої задуми. – То ж ми тодi нiчого на дали смо водяному, вiн i покарав нас. Крижнiв i чирочкiв дав уловити, а тодi пiдкинув нам на племiнщину того нава.

Людота подумав, що товариш має-таки слушнiсть – нiколи не можна нехтувати нi духами, нi бiсами, нi берегинями. То, напевно, було таки дiло рук водяника, бо чого б се саме в них пiд ногами опинився мрець? Усi ходили й не бачили, а їм трапилось. Тодi ще бiлогородськi отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й нiяково спитав Лоська:

— Що там у торбi маєш?