Меч Арея

— Чув єси, архонте, – мовив євнух i вже не вiдвiв погляду, витримав до кiнця.

Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечерi, Годой холодно й стримано нагадав:

— Як не личить слузi чужого менi господаря казати такi слова, так не личить i менi слухати їх.

Євнух почав з усiх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нiчого в тому поганого немає, коли християнин прагне жити серед християн, а не мiж поганцями-язичниками, й що господь бог тiльки вiтає такi кроки… Ввечерi Годой довго думав, розповiсти про все Орестовi чи нi. Але паннонський жупан смачно спав пiсля ситої трапези, й Годой роздумав.

Наступного дня євнух знову прислав по нього чотирьох муринiв з ношами, й луганський князь без особливої охоти дозволив їм нести себе до хоромiв та божих соборiв. I, як вiн i передбачав, євнух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньої розмови.

В однiй невеликiй церквi, зовсiм порожнiй i напiвтемнiй, Годечан нарештi спитав:

— А що для того треба, щоб стати… ромеєм?

Євнух уважно подивився на гостя й повiльно пiднiс угору лiву руку. На пухкому мiзинцi в нього сяяв чималий золотий перстень iз тьмянимсмарагдовим камiнцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив:

— Я тямлю вбити людину тiльки мечем i в одвертому герцi.

Євнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й вiд нього запахло нудними парфумами:

— Подумай, архонте. Се не вбиває зразу. Воно дiє тихо. Мiсяць i два… За сей час устигнеш далеко вiд'їхати… Аж до богоспасенного царя-городу… Я дам тобi сто лiтрiв золота.

— Нi! – вiдрубав Годой i пiшов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домi.

Та вiд євнуха було вже не так просто вiдчепитися. Вiн усю дорогу торочив Годоєвi те саме, нарештi сказав:

— Добре, коли не маєш хотi сам… Ми прислемо iншого. Згоден єси?

— Кого? – сiпнувся луганський князь.

— Нашу людину. – Тодi подумав мить i додав: – Ти її знаєш. Вiкiлла, гунський тлумач наш.

Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тiсних критих ношах, якi плавко гойдалися в руках чотирьох маврiв. Євнух уже пошкодував, що вiдкрився дикому скiфовi, та до вух йому долинуло зовсiм несподiване:

— Зараз… нi.

«Зараз»? Євнух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пiзнiше?

— Коли ж? – спитав вiн спраглими вустами.

— Не ранiш, як я сповню свою службу сла.

— Добре, архонте, добре, – прошепотiв євнух i радо засовався на подушках сидiння.

Решту днiв Годой уникав зустрiчатися з ним, та й вiн не пнувся йому в вiчi. Коли ж iмператор Теодосiй Другий дозволив посольству вертатися назад, євнух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сiни й зашептав:

— Осе є завдаток. Сто лiтрiв золота. Як зробиться… – вiн передихнув, немов даючи Годоєвi все втямити. – Як зробиться… тодi й ще двiстi лiтрiв.

Безвусий показував у куток, де спроти свiтла кiптявого лампiона можна було розгледiти чималий шкiряний мiх.

— Сього не вiзьму, – твердо сказав Годой.

— Пощо?!

— Не вiзьму. Не люблю так. Нехай… як зробиться. Євнух умовляв його довго, але луганський князь наче вiдрубав:

— Нехай, як зробиться.

Уранцi сли вирушили назад. Разом iз ними їхали й греки: сол Максимiн, мiж вельми достойний i знаний у царi-городi, консульського сану, його ритор, письмовець Прiск – молодий, безбородий ще хлопець iз жвавими очима; тлумач Вiкiлла-Викула i троє челядникiв, їхали гарно вимощеним Трояновим шляхом, що вiв од Константинополя на полунiчний захiд до Залiзних ворiт при Дунаї. Прiск раз по раз розпитував Ореста про гнiв, i про їхнi звичаї, й про землю, й небалакучий жупан сяк-так вiдповiдав йому через тлумача Викупу. Годой у тi розмови не встрявав. Одне, що Прiск не знав по-руському, а вiн по-грецькому, друге, що Викула уникав Годоя. Та й Годой неохоче розмовляв iз погреченим русином. У головi робилося таке, що сам не вiдав, як дати раду й собi, й своїм думкам. Вiн не тямив, як тепер подивиться Гатиловi в вiчi й що йому скаже. Й головне – що вiдповiсть Великий князь. А се мало першорядне значення в їхнiй двадцятип'ятилiтнiй суперечцi. Щоразу на думку спадали слова євнуха, й Годечан повторював їх собi не знати для чого… «Се не вбиває зразу. Воно дiє тихо… Мiсяць i два… За сей час устигнеш…»

Євнух же, який приїздив до Гатила пiд чужим iм'ям, а потiм у Константинополi пiдбивав на душогубство Годоя, був не хтось, як сам усемогутнiй препозит Хрисафiй.

I саме тому Годоєвi не хотiлося поспiшати. Дорога ж слалась пiд копитами рiвна й дзвiнка, й днi збiгали швидше, нiж би Годой бажав того.

У перший день мiсяця квiтного вони дiсталися табору, де й досi чекав на них Великий князь.

Мiсяця квiтного

Коли Годой закiнчив розповiдь про свою поїздку до царя-городу Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидiв, наче й не чув нiчого, й луганський князь iз острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом схопився на ноги й шарпнув за полотно намету:

— Речеш отак, га?.. Отак?!