Меч Арея

— Лише словом не паскудь! – лютився Горват-Гернот i рубав, i пiдрiзав, i робив несподiванi випади вперед, щоб дiстати в'юнкого й дужого бернця кiнчиком двосiчного меча.

Обоє знали один одного, й оружжя один одного теж знали, й тому герцевi, здавалося, не буде нi краю нi впину.

Русичi тисли й тисли з усiх бокiв, новолунги йшли всп'ять. Та, пiдкоряючись голосовi Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до ворiт, i вибiгли в окольний город, i тепер вiдступали назад, стримуючи полян. Одначе, коли збiгли з гiрки й почали задкувати головною вулицею до городської Полудневої брами, з Перунового пагорка їх ударили новi можi.

Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засiли в будiвлi приворiтнiй, i тiльки окремi пари й досi змагалися серед просторого двору, й нiхто не втручався в сi поєдинки.

— Палiть будiвлi! – кричав хтось, але нiхто не палив, i всi знову насiдали в дверi та вiкна, й сiча буяла й на ганках, i всерединi. Подвiр'ям бiгали нажаханi молодицi й дiвчата й кричали дужче за самих можiв, якi билися й помирали на їхнiх очах. Котрась тонко голосила, тримаючи на колiнах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток i рвала волосся. Гатило ж стояв на ганку з оголеним мечем i тiльки дививсь. Й аж коли новолунгiв загнали до будiвлi, вiн мов прокинувся.

Князь i досi не знав, що ж викликало сю несподiвану бiйку. То мало бути справою рук його жони Гримiльди, але княгиня стояла обiч i тiльки в розпачi заламувала руки. Невже вона-таки?

Дворищем бiгали, вигукуючи нестямнi слова, можi з кривавими смолоскипами в руках, тут i там лежали пораненi та вбитi, Гатило ж не знаходив у собi сили пiдняти меч. То було якимось насланням, i в головi йому маяли окремi слова, перекошенi вiд болю та лютi обличчя й невпинний ляскiт оружжя.

Тодорiк Бернський нарештi здолав охопленого шалом i люттю Горвата-Гернота. Вiн ударив його пiд праве нижнє ребро, коли той спробував досягти його краєм меча й поточивсь уперед, не зустрiвши супротивника, якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне колiно, тодi сперся на меч i спробував пiдвестись. Але була вражена печiнка, й вiн знав, що то вже край. Узявшись обома руками за довге вруччя, вiн так i стояв, поклавши знесилену голову на хрестовину. Тодi зiмлiлi руки сковзанули вниз, i, забагривши блискуче лезо свiжою червоною кров'ю, вiн упав набiк, не випускаючи лезо з скривавлених долонь.

Тодорiк Бернський, важко сапаючи, подався до воїнської. Русини вже пробилися всередину, й тепер бойовi крики чулися приглушенi й мов несправжнi. Гримiльда прочнулась. Пiднявши з землi голову свого малого сина, вона здерев'янiлими ногами попростувала туди, де ще точився бiй, обережно переступала через трупи й iшла. Повз неї пробiгав молодий мiж зi смолоскипом. Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками в смолоскип. Мiж оддав i побiг далi, Гри-мiльда ж нахилилася й стала навколiшки. Бiля неї лежав, одкидавши руки, Горват-Гернот. Вона приклала вухо йому до грудей. Брат ще дихав, i серце билося в грудях.

Княгиня пiднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах була зненависть i бiль. Вона заходилася повiльно засмолювати йому киплячою смолою й очi, й рот, i нiс. Горват судомивсь i пручався, та незабаром утих. Княгиня встала, повернулася до святкових столiв i заходилась освiтлювати трупи смолоскипом, який трiщав i порскав жагучими краплями. Знайшовши свого старшого брата, вона заварила й йому вуста. Але Гано-Гунтер i не ворухнувся. Вiн був мертвий.

— Гатиле! Дивися! – пролунало в неї. за спиною. – Глянь, як жона твоя мучить своїх братiв!

То був Тодорiк Бернський. На його поклик прибiг Великий князь i ще кiлька вiльних од бою можiв.

— То є демон! – кричав Тодорiк. – Перевiтниця! Вона згубилiа стiлькох витязiв, щоб упитися їхньою кров'ю!

— Перевiтниця!.. – залунало зусiбiч.

Тодорiк пiдiйшов до Гримiльди, яка й досi стояла навколiшки над своїм старшим братом, й одним махом розтяв її навпiл.

Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так i впала додолу. Тодорiк проказав:

— Аби-с убив тую перевiтницю зразу, живi були б усi отi можi…

Великiй князь київський, упустивши меча, згорбився й повiльнiм хитким кроком подався через двiр до хорому. В усьому дворi була моторошна тиша – й у дворi, й у воїнськiй, де добили останнього новолунга.

Й тiльки собаки в городi вили, вiдчувши кров, якої тут давно не чути було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний мiсяць, який сiдав за Щекавицею, набачившись такого жаху.

В ЛIТО 453-е мiсяця травного