Меч Арея

В каламутнi шибочки було видно, як розпливчатими чорними цятками над голим вiттям трепет у княжому двiрцi лiтають довкола старих гнiзд гайворони, їхнiй гелгiт линув у свiтлицю, й Борислав сам до себе мовив:

— Весна йде…

— Весна, – повторив Богдан, i собi глянувши в вiконечко. – Чи чув єси, де є… Годой?

— Нi, – озвався Борислав. – Пощо тобi Годой?

— Питаю, – вiдповiв князь. – Ото лежить його книга.

— Виджу.

— Що дiє Вишата?

— А що? – безбарвним голосом одгукнувся велiй болярин. – Шкребе конi твої. – Й раптом пiдвищив голос: – Забув єси, княже, лiта нашi молодiї? Сидиш на столi вiтця свого й нас єси геть охабився.

— А що хiба дiється? – здивувався Богдан. Велiй болярин уперше нагадував йому про їхнi далекi мандри й про молодечi подвиги в чужих землях. – Затужився-с, болярине?

— Закляк єсмь.

— Пощо?

— Пощо, пощо… Бо не виджу о праву руч себе Гатила! Ось пощо!

Богдана такi слова ще дужче здивували. Йому було й боляче слухати той докiр, i водночас радiсно, бо й сам засидiвсь – ратному можевi нiяк не личить триматися подолу жониного полоття. Вiн поклав руки на стiл i схилив чоло. Щось не так iдеться в його життi, не так, як думалось, i Борислав, мабуть, першим се помiтив. Надворi починалася весна, кров у жилах сiпала дужче, вони ж сидять i чекають не знати чого, живуть вiд учти до учти, п'ють пiнявi меди i бешкетують. I справдi, чи личить ратному можевi таке життя?

Богдан знову зiтхнув, тодi встав, пiдiйшов до вiкна, в яке виглядав довготелесий болярин. Борислав навiть не ворухнувся.

— Яке лiто пiшло… Вишатi?

— Що ради питаєш? – ображено блимнув на нього Борислав. – Забув єси? Чотирма лiтами вскакує вiд нас.

— Тридесять i друге лiто, – не звертаючи уваги на Бориславове роздратування, мовив князь. – I ти їдну жону маєш, i я маю. Вже й чадi можеської замали смо…

Князь пiдвiвся вийшов у сiни, тодi загримотiв схiдцями в пiдклiть, i звiдти почувся його грубий голос:

— Туткаю! Меду!

Й повернувся назад, потому знову вийшов, i вже знадвору пролунало:

— Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!

Ввiйшли всi троє: Богдан, Вишата й роб, наречений Туткаєм.

— Став! – розпорядився князь, i роб гримнув дубовим корцем об стiльницю. – Й страви якоїсь!

Тодi сiв до столу й кивнув на мiсця супроти себе.

— Затужив i ти єси, старий конюше? – спитав вiн вайлуватого вогнищанина. – Давай речи й ти: «Забув єси про нас, княже!»

Вишата розгублено блимав, i Богдановi стало смiшно, бо той нiчого не вiдав про розмову, що вiдбулася допiру в свiтлицi.

— Женитися маєш хiть?

Вишата похитав головою.

— Не маєш? А що б єси рiк, аби тобi княжу доцю?

Старий конюший широко всмiхнувся.

— Повiв би-с княжну до хижi?

Той ще ширше розтяг вуста. Ввiйшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд iз корцем смаженого журавля на дерев'янiй тацi й мовчки вийшов.

— То що вречеш, Вишато?

— А ти речеш про кого? – засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. – Про кого мовиш, Гатиле?

Богдан загрiб з корця меду й вихилив одним духом, тодi викрутив нiжку журавля й почав заїдати.

— Збирайтеся в дальню путь, – сказав вiн, зиркнувши на того й на того. – Мав єси хрестатих налiжниць, Вишато?

— Я єсмь мав, – одповiв за друга велiй болярин. -

Роба в мене жиє, готка.

— - А ти? – напосiдався князь.

Вишата почервонiв i закрутив головою, нахилившись над столом.

— Тепер мати-ймеш. Се речу тобi я. Гатило! Зумiв єси?

Старий конюший i досi пiк ракiв.

— Увидиш, чи не подряпав бiлi перса їй отой… хрестi А ми з Бориславом спитаємо. Вiн мав налiжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!

Бiльше князь нiчого не казав. А вранцi наступного дня три комонники вийшли з Полудневих ворiт городу Києвого й стали на грузький Соляний гостинець.

Iшли поволi, бо конi сковзалися в багнюцi, зострожували їх тiльки там, де в затiнку ще не потанув снiг. Усi були вдягненi в теплi овечi гунi, пiдперезанi широкими поясами, при мечах але без щитiв. Борислав i Вишата мали в тулах луки й стрiли, Богдан же припасував до сiдла коване мiддю та залiзом гатило. Майже всю дорогу мовчали. Вечiр опосiв їх неподалiк стольного городу Витичева, та князь не спинився на ночiвлю – звернув через три-чотири гонi в холодний чорний лiс. У лiсi було моторошно, з вияркiв на них чатували бiси й лiсовики, та незабаром розпалили багаття й опинилися в повнiй безпецi.

Наступного вечора дiсталися Родня й теж заночували в лiсi, тiльки раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися плотом через Днiпро. Рiчка вже скресла, й подорожнi дякували за те всемогутнiй Данi, бо про переправу Богдан якось i не подумав.

— То є добрий знак, – ожвавився князь. – Кумири блюдять нас i держать по нас руку.

— Таж куди ми йдемо? – вже чи не вдесяте за сi два днi спитав велiй болярин, спитав без особливого сподiвання на вiдповiдь, однак Богдан сказав:

— У Луги.

— В Луги? Годоєвi в гостi?

— Годоєвi. Нехай явить нам ще одне диво. Тодi не ввiрували смо кумирам його.

Борислава се страшенно звеселило, й, коли переїхали через широко розлитий Днiпро, вiн почав квапити:

— Острож, Гатиле, бо маємо спiзнитися! Руки сверблять!

— Попочухаєш руки, путь не близька.