Меч Арея

Адамiса не дивувала та нетерплячка, бо молодiсть завжди квапиться, хоч i не завжди знає куди. Бiльше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грековi. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом i палахкими чорними очима. Вiдколи Богдан Гатило викупив Адамiса в Судка, минуло пiвтора десятка лiт, а старий сивий болярин i досi поводиться з ним, наче зi своїм робом, хоч Адамiс давно вже вiльна людина, та й влади має бiльше за сього чоловiка. Протягом усього мiсяця їхньої дороги Судко тiльки зо п'ять разiв i обiзвався до Адамiса, й сi слова були «Речи, хай запрягають» або ж: «Пощо й досi каша кипить?»

Адамiс мiг би повторити всi тi слова, бо їх було зовсiм не багато. Зате Судко надзвичайно балакучiй iз Остоєм, бо то не лише син Володарiв, а й небiж caмого Гатила. Се й дивувало Адамiса. Та вiн не сердився. За своє життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останнiй рiк вiн навчився й дивуватися людям, i дарувати їм їхнi дрiбнi провини…

Конi, змерзлi на холоднiй мряцi, форкали й трiпали головами, загорненi в рудi вовнянi корзна можi теж iз нетерпiнням чекали переправи. Сьогоднi обiдали на походi, не спиняючись, аби встигнути завидна до мiсця, й од надмiрного напруження сили людськi були на межi.

— Пливуть, – нарештi озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. – Двi лоддi й плiт по собi тягнуть. Усi сядемо, княжичу, – звертався вiн тiльки до Остоя.

— Чи дадуть отi клятi готи хоч по дзбину меду? – озвався котрийсь мiж, а другий поправив його:

— Не готи вони, лиш такi самi, як i ми.

— Та вiдаю, – протяг перший. – Але ж вiра їхня готська.

— А меду не варять, лиш брагу та пиво, – не став заперечувати другий, однак i погоджуватися не хотiлось, бо коли людинi холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, її починають дiдьки попiд peбpа штрикати.

За пiвгодини човни притягли плiт, нарочитi сли Великого київського князя поставляли туди коней, в'ючних i верхових, поставали й самi, й тi, що були в човнi, десятеро небалакучих можiв, потягли плота на той бiк. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, i веслувальники попопрiли, поки нарештi причалили пiд високою рудою кручею.

— Стежка – гора! – показав їм дорогу один з веслярiв коверканою русинською мовою, й мандрiвники знову посiдали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дiсталися його вже перед самiсiньким смерком…

Гримiльда сидiла в невеликiй свiтлицi й пряла вовну, коли їй сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина – брат уже не цiкавився нею рокiв пiвтора чи й два, вiдколи поселив її в сьому сiльцi на добрий день дороги вiд городу стольного.

— Чого ради? – сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мiлада, лужичанка, яку при дворi звали на готський кшталт Мiльда.

— Нє вєм, нє вєм, жупанiце… – зацокотiла вона своєю рiдною мовою, бо в Брунгiльдиному хоромi лужицька була заборонена.

— Вiдаєш, – одповiла Гримiльда. – Вiдаєш, та мовчиш.

— Пан кроль заповiдав привезти тебе, жупанiце. Тут i троє кiнникiв…

Се Гримiльда й сама бачила в вiкно. Вона так i сказала:

— Видiла-м. А ти справжня готиня єси стала. Й ле-жеш, як готиня.

— Уй, панi жупанiце… Вреклася-м не мовити, але… Свати приїхали.

— Свати? До кого?

— Тебе сватають, жупанiце!

— Удовицю? – Гримiльда похмуро засмiялася й устала. – Хто ж то є?

— Уй, панi…

— Хто, речи?

— Кроль руський…

— Гатiло?

— Он…

— I сам є тут?

— Нє, панi жупанiце. Прислав братового чада, княжича… Остоя. Остоя з товаришi.

Гримiльда засмiялася ще лихiше, нiж допiру, й вiдповiла;

— Повiдай кролевi сьому, що-м уреклася замонж.

Вона вiдвернулась i бiльше не глянула на Мiладу, хоч скiльки та благала й вмовляла її, скiльки квилiла змилосердитися, бо що скаже їй пан кроль i панi крольова…

Через день до Гримiльди з'явилися новi гостi – сього разу молодший брат Огнян-Гагнi.

— Збирайся, сестро, – сказав вiн. – Сам Бугдан Гатiла прислав по тебе. Шана тобi велiя буде…

Гримiльда примружилася на брата:

— Одного монжа мого сте вбили, тепер хчете другого мати?

— Не мов такего, сестро.

— Лжу-м повiдала? Речи: лжу?

— Ти, сестро, менi таке речеш…

Гримiльда знала, що несправедлива до Огняна, що вiн у тому непричетний, але не могла себе стримати й знову крикнула:

— Всi сте однаковi! Всi геть до єдиного: що ти, що тамтi браттє!

Огнян-Гагнi жалiбно поглянув на неї й вiдповiв:

— З ним були-смо приятелi.

Вiн справдi товаришував iз Сiкурдом, i Гримiльда розплакалася. Та швидко втерла сльози й майже прогнала брата:

— Речи старiйшому, – вона мала на оцi брата Гана-Гунтера, короля, – речи му, нехай перше поверне менi те, що згрiб по Сiкурдовi! Йди й речи, коли-с невинний!

Брат Огнян пристояв, хотiв пiдiйти до сестри й торкнутися рукою її гладенько зачесаного чорного волосся, та Гримiльда так чужо дивилася на нього, що вiн не здобувсь на силi.