Меч Арея

В Богдана по спині полізли мурахи. Він широко розплющеними очима дивився на стару вістунку, яка, повідавши його долю, смачно вминала розімлілу дичатину. Коли вогонь згас і в таборі настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулії свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалі від себе. Хоч би там що було з усіма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.

Але, замахнувшись, передумав і почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собі, просто перетліти й лопнути, й ворожіння старої вістухи збудеться. Зубами й нігтями насилу розв'язавши тугу тятиву, він кинув її в потік. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова відьми не збудуться. Закинув Богдан і тернове лучище, лише потому спокійно ліг спати...

Місяця того ж в останній день

Уранці, коли косаки зібралися в дорогу, Богдан сказав отаманові:

— Пійду в греки.

Вони стояли на битому Соляному шляху — малий отрок на сірому жеребці й загартований у січах отаман із довгим оселедцем чуба, що визміювався з чорного смушкового клобука поза праве вухо. Отаман ані слова не сказав Богданові. Вже все знав про нього, геть усе: що той женихався до нежинської княжни Ясновиди, й що вбив у сутичці князя Юра, й що тепер іде шукати слави. В іншому випадку косацький отаман просто б одляскав отрока, та в його вічу той отрок заслуговував на шану — то був не звичайнісінький князюк, пихатий і розбещений волостю, а рівний йому й товаришам його між Богдан Гатило.

На взбіччі Соляного шляху стояла валка возів, що прямувала з далеких сіврських Холмів. Гречники їхали в Ольбію по сіль і в Києвому городі вчора дізналися про смерть лугарського кошового Джюрджя.

— Стережися мести, — тільки й сказав отаман Богданові й нахилив корогву вперед: — Потягнімо, браттє!

Їм треба-таки було до городу Києвого, мали йти на весілля, потрапили ж на похорон, та ще й кошовий поклав голову не в чесній січі з ворогом, а в сутичці за жону.

Косацькі коні збивали копитами куряву й віддалялися на полуніч, а юнак стояв і понуро дивився їм услід. Щирий луганський сікун припав йому до душі, Богдан охоче лишився б у його чоті, більшої слави ніде не заживеш, як серед відчайдушної братті сіроманців-лугарів, але отаман сказав: «Стережися мести», — й се була жива істина, від якої на душі ставало трохи лячно й холодно. Там, у хвості гречнинської валки, походжав ще один лугарський княжич — Годечан, брат уперше Джюрджеві, й хоч він був років на шість чи п'ять старший за Богдана, та лякатись його не хотілося: Годечан видавався якийсь худорлявий і кволий, наче стеблина степового маку, та й не знав він, що вбивець його брата тут-таки, поряд. Однаково ж косацький отаман, певно, мав на думці саме княжича Годечана.

Валка готувалася в дорогу. Ґречники запрягали в ярма полових круторогих волів і чекали наказу рушати. Богдан зі своїми хлопцями стояв край дороги й дививсь на переднього. Той нарешті вклонився на всі чотири сторони й, голосно проказавши: «Світовиде, не забудь нас у дорозі», — махнув рукою. Ґречники загейкали и потягли своїх круторогих з узбіччя на шлях.

Богдан ударив жеребчика поробошнями в живіт і погнав поперед валки на полудень. Він вирішив іти з гречниками до самої Ольбії й вже там, човнами чи як приведеться, їхати в ромейську столицю, цар-город Константинополь.

Лишивши валку на .добрий час[3] позаду, він махнув до своїх и заглибився в ліс. Дерева тут стояли негусто, й коні йшли навмання, обминаючи завали та кущі. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув:

— Гатиле!

Богдан смикнув повіддя. Се назвисько вразило його.

Він уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашнє, й хлопець іспідлоба всміхнувся. Борислав з Вишатою під'їхали вкруп.

На взліссі несподіваний гук розітнув тишу:

— Хто йде?

Хлопці похапалися за мечі, але не спинились.

— Хто йде? — ще гучніше спитало їх з-поза дерев.

Борислав одгукнувся:

— Ми! Свої!

Вийшли на відкрите. Там стояло троє можів. Одного з них Богдан упізнав, решта були незнайомі. В руках у кожного бринів напнутий лук. Богдан, міцніше стиснувши сулицю, приготувався до нападу. Троє проти трьох, але тамті могли кожну мить вистрілити. Й Богдан уперше пошкодував за своїм луком. Коли ще та тятива лопне, а тут би згодилася, таки згодилася б... Вишата, стоячи за товстим деревом, поволі діставав із тули лук, а Борислав уже давно був напоготові. «Троє проти трьох», — майнуло ще раз Богданові, й він поволі торкнув коня. Та Годечан опустив свій лук і зняв стрілу.

— Се ви єсте... А ми смо думали...

Всі шестеро попрямували на шлях. Валка гречників уже наближалася, було видно передню пару сивих волів, які рівномірно хитали крутими рогами, тягнучи воза, вантаженого дорогими скорами, воском і медом, у бік далекої й невідомої Ольбії. Годечан порівнявся з Богданом.

— Куди путь ваша?

— В греки, — глухим голосом проказав Богдан, і досі сторожко стежачи за кожним порухом Годечана.

— В греки? Далеч. А я-м до Родня, а там через Дніпро й на Лугань.