Меч Арея

Самий вигляд її викликав у князеві зневажливу посмішку. Город був оточений дубовими й модриновими палями, заввишки по шолом комонникові. Гострокіл починався з Полунічних воріт, ішов над самою кручею вздовж Почайни, тоді звертав туди, звідки тік Хрещатик, далі йшов на захід, переступивши через Полудневі ворота, брався круто на полуніч, потому вигинавсь на всхід аж до першої брами. З трьох боків були стрімкі вирвища, й се могло втішати. Та лишалися ще два нічим не захищені боки, які виходили на рівні вигони.

Богдан подумав, що їх належить зміцнити бодай сяким-таким валом та ровиком. Але ж коли? Вздовж гостроколу йшов піднятий майже на сажень поміст — у час оборони можі стояли на помості й відганяли напасників, коли ті намагалися здолати гострокіл.

Богдан похитав одну палю, тоді другу. Ся хиталась — певно, вже підгнила; князь Милодух, усе життя готуючись до вирію, не дуже дбав про міць городу.

Обійшовши три стіни гостроколу, Богдан по драбині зліз біля Полунічних воріт на землю. Три стіни по дев'ятсот кроків кожна. Й коли сю, третю, можна захищати абияк — допомагали кручі, — то дві перших півсотнею можів не втримаєш. Таки даремно він одповів Рогволодові тими словами. Зарано. Зарано... Звичайно, воїв можна зібрати й сотню, й навіть дві, та що вдієш сією силою?

Від Полунічних воріт починався княжий дворець, одокремивши від окольного городу невеликий шмат землі, — може, з десяту частку. Двір займав усю полунічну стіну й неправильним трирогом тягся до середини західної. Попід ним пролягала головна вулиця Києвого городу, що вела від одних до других воріт. На крайній випадок можна сховатися й за двірцевим гостроколом, бо дворець на найвищому місці, навпроти Священного пагорка з кумирами. Та що се дасть?

Богдан подививсь на терем, і йому раптом закортіло піднятися вгору, як любив у дитинстві. Дійшовши до двірцевих воріт, захищених дранчатим дашком, він діставсь терема, з ґанку зліз на повершя, де княжі світлиці, тоді хідником підступив до вежі, що височіла з одного боку будівлі. Звідси Київ город було видно, мов на долоні. Вздовж усієї загорожі княжого двірця попід самим гостроколом виднілись низенькі кліті й підкліті, де зберігалося збіжжя й усякий інший харч для великого господарства, стояла міцна дубова скітниця для схову золота, срібла, дорогого хутра тощо, далі починалися пташники, кошари для овець і кіз, обори для корів та волів. У великій хаті мешкали роби, за нею ж починалася довга стайня для княжих коней. Дахи всіх будівель спадали до гостроколів. Можі під час облоги відбивались од нападників просто з дахів, умисне для сього викладених обаполами.

Головна вулиця розтинала глибоким роз'їждженим ровом Київ город на дві нерівні частини, починаючись од Полудневих і кінчаючись біля Полунічних воріт, звідки збігала крутим Боричевим узвозом стрімко вниз, тоді йшла водорівно ліворуч, а біля Хоревої гори бралася знову в праву руку й виходила на рівний Боричів тік. Трохи нижче синіла тиха заводь Почайної річки. В одну й другу руку між Глибочицею та Хрещатиком у березі завжди стояли ладді, човни, дуби та плоти. Неспокійний Дніпро пробігав далеко за Трухань-косою, й кращого місця для човнів, ніж глибока й тиха заводь Почайни з майже стоячою водою, годі було й шукати. Але нащо така заводь Києвому городові?

Богдан розмріявся. Йому раптом привиділось велике місто, таке, як стольниця грецьких імператорів. Он там, за полудневими стінами, міг би розлягтися вп'ятеро більший город, ніж Київ. Та на Подолі під Боричевим током, і по той бік Хрещатого Яру, й за Глибочицею на всій Оболоні могли б селитися люди, можі прості й ліпші, й боляри велії та малі, й кожум'яки, й гончарі та золотарі, як біля Золотого Рогу в Константинополі, й хліборобні смерди, й дружина, й тисяцькі, та сотники...

Тим часом усього Києвого городу було чотири тисячі кроків по гостроколу...

Богдан ще раз глянув на полудневий схід, де в глибокому яру зблискував проти сонця каламутний Хрещатик, і загуркотів крутими сходинами додому.

Зустрівши матір, Богдан раптом поспитав те, чого й не збирався питати:

— Який був Юрів меч?

Княгиня Рада блимнула на нього й стенула плечима.

— Не відаю... Мабути, вельми тяжок...

— Чому.... тяжок?

— Бо твій прадід Велімир не зміг утримати його в руці. Князь недовірливо подивився на матір, яка стояла перед ним уся в чорному, по самі очі запнута полотком.

— А чи істина, що той меч жахав полом'ям?

— Не відаю. Божку, — сказала мати й, сходячи вже з ґанку на витолочений спориш, докинула: — Може, через те Велімир і не здужив утримати його...

— Велімир був могутнім князем! — гукнув услід матері Богдан. — Він усі землі руські визволив з-під готського іга!

Та княгиня Рада мов і не чула його слів. Щільніше закутавшись у чорне полотняне корзно, вона зазимку-вато втягла голову в рамена й пішла до медуші, де дві роби мили дубову кадь після торішнього меду. Звідти долинув її вже зовсім буденний голос: «Не додолу, не додолуї На те свині суть у сажу!»